Усі жертви - наші

Ідея створення Другого польсько-українського Комюніке належить відомому польському історику, багаторічному директору Центру «КАРТА», Збігнєву Глюзі. Ця ініціатива — ідейне продовження Першого Комюніке, яке було підписане 22 істориками з Польщі та України в 1994 році. Це була перша велика спроба пошуку спільної інтерпретації важких й кривавих сторінок історії взаємостосунків між поляками та українцями і ХХ столітті.

На жаль, протягом наступних десятиліть тодішня ініціатива не отримала продовження, а важкі питання спільної історії стали предметом гарячих спорів не лише між істориками, але й між політиками, що почали використовувати ці протиріччя в політичній боротьбі.

Перед лицем повномасштабної російської агресії проти України, ми розуміємо, що будь-які потенційно спірні теми між поляками та українцями можуть і будуть використані нашим спільним ворогом для розсіювання розбрату. Отже, обов’язком обох суспільств є максимально зменшити можливості для таких дій — шукати порозуміння та компромісів між собою. Усвідомлення цього підштовхнуло Центр «КАРТА» до початку роботи над Другим польсько-українським Комюніке, який зрештою підписали 24 історики з обох країн.

Цей текст не лише пропонує спільну інтерпретацію важких сторінок історії ХХ століття, але й запроваджує нову формулу взаємного діалогу на ці теми — усі жертви наші. Ми віримо, що ця формула здатна вивести історичний діалог між Польщею та Україною на якісно новий рівень.

Разом з цим, ми не трактуємо Друге польсько-українське Комюніке як певну фінальну крапку, що завершує пошуки спільної інтерпретації подій ХХ століття. Навпаки — ми вважаємо, що цей текст може стати підґрунтям для початку якісно нового діалогу обох сторін. І ми будемо раді, якщо потенційне Третє польсько-українське Комюніке з’явиться значно швидше, ніж через тридцять років після Другого; якщо його підпишуть ще більше істориків з обох сторін; якщо ініціатором, або співініціатором такого тексту на цей раз стане українська організація.

Головне, щоби цей діалог тривав в інтенції справжнього польсько-українського порозуміння, та з усвідомленням, що усі жертви — наші.
Олександр Шевченко
співкоординатор проєкту Друге польсько-українське Комюніке
 

Листопад 2024

Ми, історики з Польщі та України, прийняли запрошення Центру KARTA виступити зі спільною заявою щодо сутності та наслідків найжорстокішого конфлікту між поляками та українцями у ХХ столітті, що припав на сорокові роки. Це продовження Першого польсько-українського Комюніке, який було опубліковано в часописі «Karta» № 13 у червні 1994 року. Тоді одинадцять польських та одинадцять українських дослідників підписали спільний текст, який не був подібним чином доповнений протягом наступних тридцяти років.

Щодо оцінки польсько-українського конфлікту 1940-х років, який забрав багато життів, учасники зустрічі 1994 року погодилися, що це найтрагічніша сторінка в історії обох народів.

Водночас стосовно т. зв. антипольської акції — кодова назва в документах ОУН-Б і УПА для опису нападів на польське населення Волині та Східної Галичини (1943–1945), польська сторона вважала, що «українське націоналістичне підпілля розпочало діяльність, спрямовану на деполонізацію районів Західної України, в т.ч. шляхом акцій знищення польського населення». Українська сторона заявила, що «немає доказів того, що командування УПА прийняло рішення про знищення польського населення», а польська, своєю чергою, дійшла висновку що «незважаючи на відсутність документів, факти доводять, що вся операція була спланованою».

У коментарі до публікації Першого комюніке редакція зазначила: «Створити комплексний експертний висновок виявилося нереальним — наявні знання ще не дають для цього підстав. Однак саме по собі визнання спільного завдання, як і розбіжностей, вже стає певною формою порозуміння. Ми відчуваємо, що перший етап спільної роботи позаду. Ми сприймаємо це як відправну точку. Найважливіше, щоб вистачило доброї волі з обох сторін. Ми хотіли б, щоб одного разу Комюніке набуло форми експертного висновку; щоб досі невідомі, незадокументовані події з нашого минулого були досліджені та описані; щоб ми могли написати: це було так».

Ми представляємо Друге Комюніке, в якому — після тридцяти років безперервних досліджень і отриманих в результаті знань, зокрема, з багатьох раніше недоступних документів, що зберігаються в архівах польських та українських спецслужб, а також із невпинного упродовж цього часу діалогу різної інтенсивності між істориками, який часто супроводжували гострі суперечки, — ми можемо, як видається, одностайно сказати, що у інтерпретації встановлених фактів обидві сторони наблизились одна до одної. Тому ми погоджуємося з таким сформульованим висновком.

● Війна Росії проти України, змінила стосунки між нашими суспільствами та ставить перед дослідниками нашого спільного минулого ключове завдання: закрити історичні рахунки взаємних кривд, які кремлівська пропаганда та прихильні до неї групи намагаються розпалювати між нами, особливо нині, під час війни. Взаємоповагу, яку нині проявляють один до одного поляки та українці, ми вважаємо підставою для порозуміння в справах минулого. Однак, цю взаємоповагу сьогодні випробовують на міцність деструктивні дії Москви, спрямовані на розпалювання непропрацьованих поляками та українцями травм недавнього важкого минулого. Разом ми можемо засудити найбільші злочини, скоєні в найтрагічніші періоди сучасної історії. Ми закликаємо обидва суспільства прийняти відповідальну і відкриту позицію щодо давньої взаємної ворожнечі.

1.
Події 1917–1923 років, зокрема революція 1917 року, закінчення Першої світової війни та крах існуючого геополітичного порядку, призвели до зіткнення незалежницьких прагнень поляків та державотворчих прагнень українців. Суть польсько-українського конфлікту стосувалася спору про землю; боротьби за панування над територією, яку різною мірою заселяли обидва народи. Це був також релігійний і соціальний антагонізм. Основою майбутніх зіткнень стало питання кордонів, які вважалися несправедливими спочатку поляками, після Берестейського миру (1918), згодом українцями після Ризького миру (1921). Тому було лише питанням часу, коли два народи знову зіткнуться один з одним у боротьбі за території , які поляки й українці вважали своїми.

Першу колективну ворожу рефлексію щодо українців з польського боку викликав Брест-Литовський договір у лютому 1918 року, згідно з яким за рішенням Центральних держав Холмщина та південна частина Підляшшя, території з кількісною перевагою католицького населення (що ідентифікується як польське) над православним (що ідентифікується як українське), мали перейти до новоствореної Української Народної Республіки (УНР). Поляки відреагували на цю домовленість повним розривом зв’язків із Центральними державами й, загалом, повним переходом на бік Антанти. Проголошення самовільно визначених кордонів, передусім оголошення в 1918 році утворення Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР), призвело до початку війни за Львів і Східну Галичину, де конфлікт між поляками та українцями визрівав ще задовго до Першої світової війни. Крім того, відбувалися бої за Волинь з армією УНР. Польсько-українська війна 1918–1919 рр. принесла полякам військову перемогу, з якою українці не змирилися. Якоюсь мірою вона відривала українців від боротьби з більшовиками, в певному сенсі сприяючи поразці перших і перемозі других.

Польсько-український союз проти більшовицької Росії, укладений у квітні 1920 року, з’явився із федеративних концепцій Юзефа Пілсудського, які, однак, не мали підтримки в Сеймі, де домінували націоналістичні настрої. Попри те, що вояки УНР брали участь у Київському поході та воювали на боці Польщі під час подальшого більшовицького контрнаступу, який було затримано лише під Варшавою, її представники не брали участь у мирних переговорах з більшовиками. Делегація УНР не була допущена до роботи над Ризьким договором, підписаним у березні 1921 р.; польська сторона в основному визнавала радянську владу над Україною, за винятком західної частини Волині та Східної Галичини. У 1920 році Петлюра зрікся цих земель в обмін на союз і спільну боротьбу проти більшовиків за Наддніпрянську Україну.

Однак, поділ українських земель між більшовицькою Росією та відродженою Річчю Посполитою в 1921 році перекреслив державотворчі прагнення українців. Незважаючи на початковий тиск великих держав на Польщу з вимогою визнати автономію Східної Галичини та обіцянку її запровадити, польська сторона врешті не дотримала цієї обіцянки. Своєю чергою, українські національні діячі відкидали автономію до рішення Конференції послів, сподіваючись на повну незалежність. Затвердження в березні 1923 р. Конференцією послів східного кордону ІІ Речі Посполитої позбавило галицьких українців навіть обіцяної автономії.

2.
Період з 1923 до 1939 року, коли геополітична ситуація практично не давала Україні шансів на незалежність, не став часом польсько-українського союзу. Значна частина національно свідомих українців ставилася до інститутів польської держави на теренах, які вони вважали етнографічно українськими землями, як до прояву окупації. Представники українських політичних еліт декларували свою лояльність, вони ніколи не відмовлялися від своїх незалежницьких прагнень. Загалом українське населення, незважаючи на гарантоване Березневою конституцією 1921 року право на рівне ставлення з громадянами польської національності, фактично весь міжвоєнний період відчувало себе громадянами другого сорту. Після травня 1926 року Польща, йдучи до авторитарної системи, виявила свою репресивну сутність не лише щодо української меншини, а й щодо опозиційних до влади співвітчизників. Непослідовна й хибна національна політика наступних урядів ІІ Речі Посполитої коливалася між державною (Пілсудський) і національною (націонал-демократи) асиміляцією українців. Частина польських еліт була готова підтримати національні прагнення українців, але поза кордонами ІІ Речі Посполитої. З цим пов’язувалися прометеївські плани поділу СРСР на багато національних держав. Зрештою, у другій половині 1930-х років переміг націоналістичний підхід до українського питання в Польщі. Він випливав із програми створення «бастіонів польськості» на теренах, населених етнічно та політично активним українським елементом за зменшення активів православної церкви (так звана, полонізаційно-відновна акція).

Безплідна політика влади ІІ Речі Посполитої щодо національних меншин особливо яскраво була помітна у випадку українців. Вони були найбільшою національною меншістю в міжвоєнній Польщі. Влада ІІ Речі Посполитої трактувала більшість українців як спільноту без усталеної національної ідентичності, і тому значною мірою придатну до полонізації, незважаючи на значні відмінності, що залежали від історичного досвіду українців та території проживання до 1914 р. (Східна Галичина — територія колишньої Австро-Угорської імперії, Волинь і Люблінщина — Російської). Цим польські політичні еліти відмовляли українському національному руху в праві на суб’єктність. У взаємовідносинах почав домінувати аргумент сили.

Українські націонал-радикали з Української військової організації (УВО), а згодом з Організації українських націоналістів (ОУН) почали застосовувати індивідуальний політичний терор, спрямований як на представників державної влади, так і на прибічників польсько-українського порозуміння, а також проти українців, звинувачених у «колабораціонізмі». Також вони почали проводити акти диверсій та саботажу. Це, своєю чергою, посилило жорстоку реакцію польської влади та дискримінаційну політику щодо українців, що лише розпалювало спіраль взаємної ворожнечі.

Проте більша частина українського суспільства була проти застосування терору в боротьбі за незалежність.

Пацифікації, здійснені в українських містах Східної Галичини в 1930 році із застосуванням принципу колективної відповідальності як реакція на акти тероризму ОУН; репресії проти українських діячів, ув’язнення членів ОУН — разом з комуністами, націоналістами, соціалістами, членами селянських партій, громадянами ІІ Речі Посполитої інших, ніж українська, національностей — без вироку в таборі Береза-Картуська; польські військові (Волинь) та цивільні (Східна Галичина) поселення на теренах, де в більшості проживало українське населення; зрештою, жорстока національна політика з кінця 1930-х рр. (включно з руйнуванням православних храмів і випадками примусового покатоличення вірних православної церкви на Волині і Люблінщині в 1938 р.) — все це сприяло посиленню ворожості українців до Польської держави напередодні вибуху Другої світової війни.

Спроби врегулювання польсько-українських стосунків на Волині у 1928–1938 рр. (так званий Волинський експеримент Генрика Юзевського) та у Східній Галичині у 1935–1938 рр. (так звана нормалізаційна політика) закінчилися невдачею.

За таких обставин з обох боків посилилися крайні націоналістичні сили. Радикалізувалися й суспільні настрої. Навіть перед обличчям зростаючої загрози з боку нацистського та сталінського тоталітаризмів у 1930-х роках не відбулося ефективної переорієнтації політики ІІ Речі Посполитої, яка б привернула до польської держави українську меншину, що там проживала. Шанс на українську незалежність інтегральні націоналісти вбачали у тактичному союзі з Німеччиною, який давав сподівання на знесення «старого порядку» в Європі та — як вони вважали — мав допомогти їм перемогти головних ворогів їхньої національної справи — СРСР та ІІ Річ Посполиту.

3.
Після нападу Третього Рейху та СРСР на Польщу у вересні 1939 року та поділу країни між агресорами, відносини між поляками та українцями різко погіршилися. Незважаючи на загалом неприязні щодо Польщі настрої серед українців, під час польської кампанії 1939 року понад 100 тисяч солдатів української національності воювали в лавах Війська Польського та виконали свій солдатський обов’язок.
Водночас, через посилення ворожого ставлення з боку українських націоналістів і комуністів із початком війни, серед польського суспільства та членів незалежницького підпілля зміцнилося переконання в українській зраді, численних диверсіях та саботажах, а також у прислужуванні ворогам поляків — німцям і радянському режиму.

Події пізнішого періоду війни та окупації лише зміцнювали серед поляків переконання, що українці є небезпечним внутрішнім ворогом. Зближенню двох ворогуючих народів заважала позиція польської влади в екзилі та лідерів підпілля всередині країни, які декларували обов’язкове повернення польської державності на її довоєнні східні землі після закінчення війни.

Так само як і плани обох фракцій ОУН (Андрія Мельника та Степана Бандери), створених на зламі 1939–1940 років, будувати українську державність в межах, що вважаються етнографічними, у тому числі й на окупованих південно-східних територіях ІІ Речі Посполитої. Українські націоналісти, як і інші українські самостійницькі політичні середовища не допускали можливості відновлення польської держави в кордонах до 1939 року, адже це суперечило визнаваній ОУН ідеї соборності, об’єднання усіх етнографічних українських земель в кордонах незалежної держави.

До початку німецько-радянської війни в червні 1941 року український націоналістичний рух покладав надії на здобуття незалежної держави у співпраці з Німеччиною проти СРСР. Поляки також вітали початок німецько-радянської війни, припускаючи, що в результаті два найбільші вороги знекровлять один одного. Плани українських націоналістів щодо незалежної держави були зруйновані влітку 1941 року, коли німці розкрили свої справжні наміри щодо українських земель. Вони мали намір піддати їх жорстокій окупаційній політиці, яка включала, серед іншого, максимальне економічне освоєння завойованих територій і виморення голодом місцевого населення.
До поразки під Сталінградом взимку 1942/1943 рр., поляки, і українці припускали можливість повторення сценарію кінця Першої світової війни: одночасна поразка Німеччини та СРСР та загроза нового польсько-українського збройного конфлікту за спірні території Східної Галичини та Волині. Тому ОУН-Б, випереджаючи фактичний стан речей, вирішила на зламі 1942/1943 рр. створити військові частини і підняти на Волині всенародне повстання проти всіх ворогів — головним чином поляків та радянських партизанів, меншою мірою — німців. Останніх українське націоналістичне підпілля трактувало як таких, що відступають і лише тимчасово окуповують територію майбутньої незалежної української держави. Своєю чергою, поляки, які проживали на територіях з більшістю українського населення — на Волині та Східній Галичині — були, на думку ОУН-Б, найслабшим ворогом, а тому їх найлегше перемогти першими.

4.
Ворожнеча між українцями та поляками на всій охопленій конфліктом території (Волинь, Східна Галичина, Люблінщина) посилювалася протягом усього періоду німецької окупації. Взимку 1942/1943 рр. провід ОУН-Б вирішив розпочати так звану антипольську акцію на Волині. Тут вона мала особливо кривавий характер. На Волині планувалося вбити частину польського населення, щоб змусити решту поляків тікати.

Слід підкреслити, що були українці, які відмовлялися брати участь у злочинах, ризикуючи власним життям та життям своїх рідних, допомагаючи переслідуваним бандерівським підпіллям польським сусідам. Деякі з них заплатили найвищу ціну за свою людяність.
Апогей терору проти польського населення Волині припав на липень-серпень 1943 року. Тоді відбулися широкомасштабні організовані напади загонів бандерівської УПА за участю частини місцевих українських селян на польські села, які були стерті з лиця землі, а більшість їхніх мешканців було вбито. Від початку української акції на Волині місцеві поляки намагалися організувати місцеву самооборону. До захисту польського населення долучилися й структури Армії Крайової. На теренах де не було Армії Крайової, польське населення Волині вбачало захисників від нападів УПА в радянських партизанах. Стимулом для антипольського терору з боку УПА були також випадки співпраці поляків з німцями, що відбувалися з тією ж мотивацією.

З другої половини 1943 року так звана антипольська акція ОУН-Б і УПА починає поступово охоплювати терени Східної Галичини та південно-східну Люблінщину. Там вона досягла апогею навесні 1944 року. На відміну від Волині, де на практиці масово вбивали поляків без огляду на стать чи вік, у Східній Галичині та південно-східній Люблінщині українське підпілля планувало вбити переважно чоловіків, а решту польського населення виселити за Буг і Сян, тобто з земель, які вважалися невід’ємною частиною майбутньої української держави. У випадку опору, однак, не виключали вбивств цілих родин, в тому числі жінок і дітей, і до цього на практиці також доходило.

У відповідь на ці злочини польське підпілля розпочало терор проти українського населення, опираючись напринцип колективної відповідальності. Особливо кривавим і нещадним характером були антиукраїнські атаки частин Армії Крайової та селянських батальйонів під Грубешівом у березні 1944 року. Вони відомі в документах польського підпілля як Грубешівська революція. Завдяки потужності польського підпілля території південно-східної Люблінщини єдині під час німецької окупації навесні 1944 року стали театром військових дій, які можна було б назвати польсько-українською партизанською війною. Такого характеру, натомість, не мало протистояння поляків і українців на Волині та в Східній Галичині у 1943–1944 роках, де збройні бої партизанських загонів УПА та АК становили лише невелику частину розгорнутих дій українського підпілля, спрямованих переважно проти польського населення.

У багатьох місцях атаки на польське населення набули форми масових злочинів, які вчинялися нещадно, незалежно від віку та статі жертв. Загальні оцінки жертв до сьогодні все ще є неповними і підлягають уточненню.

Вважається, що так звана антипольська акція ОУН-Б і УПА від зими 1942/1943 р. до весни 1945 року призвела до загибелі близько 80-100 тисяч поляків, з них на Волині — 40-60 тисяч, від 20 до понад 30 тисяч у Східній Галичині і до двох тисяч на Люблінщині. Досі вдалося визначити імена менше ніж половини жертв.

Внаслідок антиукраїнських дій польського підпілля до весни 1945 року загинуло не менше ніж десятка тисяч українців, з них двох-трьох тисяч на Волині, однієї-двох тисяч у Східній Галичині, а більшість — шість тисяч — на землях нинішньої Польщі, з них до чотирьох тисяч на Люблінщині і двох тисяч на Жешувщині.

Українські партизани під загрозою смерті змусили тікати майже 400 тисяч поляків, у тому числі понад 100 тисяч з Волині, понад 230 тисяч із Східної Галичини та не менше 20 тисяч із Люблінщини. Також майже 20 тисяч українців Люблінщини покинули свої домівки через страх перед польським підпіллям.

Фактором взаємовідносин, який був джерелом так званих антипольських акцій ОУН-Б і УПА, вочевидь була національна політика німців і совєтів на окупованих південно-східних територіях ІІ Речі Посполитої: радянські депортації 1940–1941 рр., винищення єврейського населення, починаючи з літа 1941 року, інструментальне використання польсько-українського антагонізму обома окупантами.
Вони знищили існуючу систему цінностей жорстокістю часів війни — аморальністю, нормалізацією смерті та неповагою до людського життя.

Жахливі події на Волині та в Східній Галичині 1943–1945 рр., під час яких відбулися масові злочини проти польського населення, а у відповідь на них — нищення українського населення за принципом колективної відповідальності, стали величезною трагедією у польсько-українських відносинах. Численні села повністю зникли з мапи, десятки тисяч жертв були безіменно поховані в братських могилах. Лише одиниці були поховані згідно з традиціями.

5.
Після того, як у другій половині 1944 року Червона армія зайняла Волинь, Східну Галичину, Люблінщину і Жешувщину та встановила там комуністичну владу, обидві сторони конфлікту почали втрачати свою політичну та військову суб’єктність. Вороже ставлення совєтів і польських комуністів до незалежницьких прагнень Польщі та України, боротьба радянського і польського війська та апарату репресій з польським і українським антикомуністичним підпіллям, що супроводжувалася жорстокою пацифікацією сіл, які вважалися соціальною та матеріальною базою підпілля, позбавили польсько-українське протистояння всякого сенсу.

Та все ж, останні так звані антипольські акції ОУН-Б та УПА були зафіксовані на зламі 1944/1945 рр. у Східній Галичині, а в травні 1945 року — на Люблінщині. У першій половині 1945 року, головним чином на Жешувщині та меншою мірою на Люблінщині, відбулися також серйозніші акції проти українського населення з боку польського антикомуністичного підпілля різних напрямів (від послідовників Армії Крайової, через народне до націоналістичного). Найчастіше вони здійснювалися як помста за злочини проти поляків у забузькій місцевості та з метою примусу українських селян виїхати за Буг.

Навесні 1945 року, перед обличчям спільної загрози, та під тиском обох громад, втомлених від братовбивчої боротьби, нещодавні вороги — послідовники Армії Крайової та бандерівці — вирішили укласти перемир’я біля Любача на Жешувщині та східній Люблінщині. Воно тривало до 1947 року і навіть призвело до співпраці на розвідувальному, пропагандистському та військовому рівнях, у тому числі до вражаючого збройного наступу польських і українських партизанів на місто Грубешів у травні 1946 року. У морі безмежних страждань, спричинених довготерміновим міжетнічним конфліктом, це був світліший момент.

Нав’язаний радянсько-польський кордон на річці Буг трактувався комуністами з обох боків як лінія поділу між українцями та поляками. Близько 500 000 польських громадян української національності (в тому числі тих, що походили з лемківської етнічної групи), які проживали на західній стороні річки, на прохання та за значної підтримки радянської влади були переселені до УРСР у 1944–1946 роках, повністю залежною від Москви владою Польської Народної Республіки. З літа 1945 року це відбувалося примусово, за допомогою Війська Польського. Решту, близько 140 тисяч, польська комуністична влада, при погодженні з владою СРСР та УРСР, примусово переселила під час операції «Вісла» (навесні-влітку 1947 року) на північні і західні землі повоєнної Польщі. Жертв операції «Вісла» було розпорошено (до половини п’ятдесятих років без можливості повернутися до рідних місць, а в подальшому поверненню перешкоджала влада ПНР) й поселено в оточенні польського населення, включно з переміщеними особами з Волині та Східної Галичини, з метою примусової національної асиміляції. Кінцевою метою цих заходів було перетворення післявоєнної Польщі на національно однорідну державу. Водночас до 1947 року майже 800 тисяч поляків були вивезені з території СРСР до Польщі.

Після 1947 року українці та лемки, які проживали на польських землях, були піддані особливому нагляду з боку комуністичної держави і, як група, підозрювана в «українському націоналізмі», розглядалися як громадяни другого сорту.

Аж до падіння комунізму в Польщі (1989 р.) та Україні (1991 р.) в офіційному дискурсі питання польсько-українських відносин під час війни та в перші повоєнні роки підлягали ідеологічному трактуванню.

Зараз, знову зіткнувшись зі спільною загрозою з боку імперських та націоналістичних тенденцій Росії, поляки та українці довели, що, незважаючи на невирішені та часто неопрацьовані травми їхнього важкого спільного минулого, вони здатні та хочуть допомагати один одному. Разом ми також повинні закрити рахунки взаємних кривд.

●
Ми, підписанти Другого комюніке, вважаємо за необхідне для обох суспільств прийняти парадигму «всі жертви — наші» щодо спільного минулого, що відтепер унеможливить своєрідне «протистояння жертв», тобто ділення їх на «своїх» та «чужих», численні маніпуляції та торгування їх кількістю.

Шанування всіх жертв польсько-українського конфлікту 1940-х років і гідне вшанування їхньої пам’яті видається не лише моральним обов’язком, але передусім доказом зрілості сучасних і демократичних європейських суспільств.

Ми вважаємо, що спільна увага, зосереджена на жертвах минулої взаємної ворожнечі, має означати:

– ексгумацію безіменних братських могил, з метою створення цвинтарів/некрополів; згода України на ексгумації не повинна сприйматися як взяття на себе відповідальності всього народу за злочини ОУН-Б і УПА, а як вияв християнської культури та поваги до всіх померлих незалежно від їхньої національності, віросповідання та політичних поглядів;

– поповнення поіменних даних у базах жертв взаємного конфлікту з урахуванням давніх місцевостей, з яких вони походили;
– розміщення при дорогах інформаційних таблиць з історичними назвами місцевостей, які були стерті з простору та з мап внаслідок їх повної пацифікації;

– рішуче засудження та ефективну протидію актам вандалізму проти пам’яток другої сторони, у тому числі могил на кладовищах інших релігій, а також російської дезінформації у сфері історичної пам’яті про важке польсько-українське минуле; поляки та українці не повинні підпадати під вплив (політику) третіх сторін, а повинні самостійно та рефлексивно оцінювати взаємні конфліктні ситуації, перевіряти історичні упередження та разом думати про майбутнє наступних поколінь;

– відновлення первісної форми пам’ятних знаків за згодою обидвох сторін, та остаточне вирішення питань щодо проведення пам’ятних заходів по обидва боки кордону;

– повернення до формули предметного діалогу з найскладніших для обох народів питань, що стосуються подій 1939–1947 років, в рамах експертного форуму істориків, що має бути заснований владою Польщі та України (Міністерством науки чи Академією наук, за винятком суб’єктів /Інститут національної пам’яті — Комісія з переслідування злочинів проти польського народу та Український інститут національної пам’яті/, які після 2017 року стали сторонами конфлікту щодо інтерпретації подій);

– перевірку та доповнення документації 1917–2023 років, яка була підготовлена Центром KARTA в контексті 80-х роковин цих злочинів під назвою «Волинь 1943 – апогей».

проф. Ян Яцек Бруський (Краків)
проф. Рафал Внук (Люблін/Гданськ)
проф. Ярослав Грицак (Львів)
проф. Ґжеґож Грицюк (Вроцлав)
д-р Маріуш Зайончковський (Варшава)
проф. Олександр Зайцев (Львів)
проф. Леонід Зашкільняк (Львів)
проф. Ігор Ільюшин (Київ)
проф. Збіґнєв Карпус (Торунь)
проф. Міхал Клімецький (Торунь)
проф. Станіслав Кульчицький (Київ)
проф. Микола Кучерепа (Луцьк)
проф. Олександр Лисенко (Київ)
проф. Ґжеґож Мазур (Краків)
д-р габ. Даміан Марковський (Варшава)
проф. Влодзімєж Менджецький (Варшава)
проф. Ґжеґож Мотика (Варшава)
проф. Ян Пісулінський (Ряшів)
проф. Андрій Портнов (Франкфурт-на-Одері)
проф. Станіслав Стемпєнь (Перемишль)
проф. Томаш Стриєк (Варшава)
проф. Володимир Трофимович (Острог)
проф. Юрій Шаповал (Київ)