У Бистреці відновлено місце пам’яті про "Гомера Карпат"

9 серпня у місцевості «Скарби», що у селі Бистрець на гуцульській Верховині, було урочисто освячено та передано під опіку місцевої громади відновлений «Вінцензівський Хрест». Вдруге позначено місце пам’яті про Станіслава Вінценза – письменника, гуманіста та філософа, якого називають «Гомером Карпат», провісником об’єднаної Європи, людиною діалогу, який був удостоєний почесного звання Праведника народів Світу.

Автором проєкту меморіального «Вінцензівського Хреста» у Бистреці є відомий архітектор, науковець, дослідник регіональної карпатської архітектури Влодзімєж Вітковський з Політехніки в Лодзі (Włodzimierz Witkowski, Instytut Architektury i Urbanistyki Politechniki Łódzkiej). Цей проєкт було вперше реалізовано у 2010 році, але через деякі помилки у його виконанні Хрест зазнав передчасного руйнування.

«Вінцензівський Хрест» щойно відновлений у міцній деревині дуба руками гуцульського майстра Василя Славійчука з Дземброні.

Справу його відновлення ініціювали та організовували польські та українські громадські організації: «Товариство Карпатське», Всеукраїнське товариство «Гуцульщина» та ЕГО «Зелений Світ».

Певне сприяння у справі реалізації проєкту було забезпечено також Товариством “Res Carpathica” (Stowarzyszenie “Res Carpathica”), Благодійним фондом «Людина і право», Українською Гельсінською спілкою з прав людини та Генеральним Консульством Польщі у Львові.

Окрема подяка ректорові Прикарпатського національного університету панові Ігорю Цепенді та вчительці Бистрецької гімназії пані Марії Ґотич - за їхній внесок .

Проєкт не фінансувався державними, комерційними, політичними інституціями України та не підтримувався жодними міжнародними грантами. Що є особливо цінним - необхідні для його реалізації кошти вдалося зібрати переважно з пожертв багатьох добровільних благодійників. У більшості це громадяни Польщі, за що їм - наш низький уклін.

Урочисте дійство відкриття та освячення «Вінцензівського Хреста» відбулося за участі священиків двох конфесій - православного пароха Бистреця отця Віктора Шици та декана римо-католицької парафії міста Яремче отця Казимира Галімурки, багатьох представників влади, численних гостей звідусіль, гуцульських музик-трембітарів, а також - бистрецьких гімназистів, мотивованих до активної участі Марією Ґотич.

Сердечно дякуємо усім причетним до доброї справи відновлення місця пам’яті про Станіслава Вінценза. Кожен, навіть найменший Ваш внесок, був та є цінним.

* * *

Впродовж усього періоду реалізації цього проєкту ми не раз задавалися питанням - чи на часі ця справа у розпал жорстокої війни? Можливо, більш актуальним є збір коштів на інші цілі: придбання військового спорядження, зброї, різного роду допомогу біженцям, пораненим і скаліченим війною?... Безумовно, наразі першим пріоритетом для українців є волонтерська допомога нашим бійцям, які тримають фронт на сході і яким зараз дуже важко.

Але не варто забувати і про те, які цінності ми обстоюємо у цій війні. За що віддають життя наші захисники? Що вважаємо своєю культурною спадщиною? Що прагнемо зберегти в собі та в країні? На чому хотіли б у майбутньому побудувати засади добросусідства з народами об’єднаної Європи? 

Сьогодні знову загроженим є увесь європейський світ і навіть глобальний світовий порядок, який після завершення Другої світової війни будувався на основі поваги до права. Сьогодні у Європі знову війна. І від того, чи вистоїть Україна у війні з московським рейхом, чи вдасться нам зберегти громадянський мир всередині країни,  залежить не лише її майбутнє. А вистояти вона може лише за умови поєднання зусиль багатьох людей доброї волі: і в самій Україні, і в світі. Від того, чи зможуть вони усвідомити взаємозалежність своїх доль та поєднати зусилля, залежить майбутня доля європейської цивілізації та усього гуманного, «людиноцентричного» світу.

Тож - і ця наша справа на часі!

*  *  *  

Нині, на цьому місці, намагаємося утвердити у міцності дубового дерева пам’ять про «Гомера Карпат», вшанувати його творчість та дух людського братерства, що її пронизує.

Повернутися не судилося…

Але Вінценз повертається до нас власною творчістю. Сьогодні нарешті вже перекладено українською усі чотири томи «Полонини», а також збірку автобіографічної публіцистики «Діалоги з совєтами».

Маємо надію, що колись настане час для відновлення будинку Вінценза у Бистреці – як місця зустрічі та діалогу.

* * *

Література та філософія, загалом культура у її широкому розумінні повинні єднати людей, а не бути предметом розбрату. Вінценз у своїй творчості підказує, як жити у приязні, як єднати людей і народи, а не розділяти – попри відмінності мов, релігій, історичної пам’яті, політичного устрою, пантеону героїв... Як результат, його творчий спадок належить сьогодні світові, зокрема - Україні та Польщі. Він єднає людей та країни.

В основі цього поєднання – «те людське, що тримає майбутнє в своїх обіймах». Той дух добра, у силу якого вірив Іван Франко. Дух діалогу, людського братерства, милосердя, неприйняття насильства, взаємодопомоги та довіри, який відкриває: шляхи до вершин і шляхи до сердець.

Для того, аби зійти на вершини, потрібні зусилля. Але той, хто зумів піднятися, отримує шанс побачити світ з іншого, незвичного пункту зору. З якого наші проблеми, непорозуміння, чвари часто можуть видаватися дріб’язковими та надуманими. А прості засоби розв’язання складних проблем – далеко не завжди прийнятними. Вінценз вказує нам стежку до вершин людського духу, з яких можна осягнути речі справді вартісні і несуєтні.

Ця стежка пролягає через відкритий діалог, порозуміння та єднання у добрій спільній справі. Як будь-який шлях вгору, він вимагає зусиль. Але він тут, під ногами, тож треба йти. І ми щойно зробили черговий добрий крок.

* * *

На додаток до цієї публікації хотілося б додати текст промови професора Вроцлавського університету Яна Хорошого, польського філолога, найбільш авторитетного дослідника спадщини Станіслава Вінценза. Текст було укладено ним спеціально для урочистої події у Бистреці 9 серпня. Переклав на українську Олександр Степаненко.

* * *

Відомий мотив давньоримського поета Горація Exegi monumentum («Я спорудив пам’ятник») стосується образу пам’ятника, що міцніший за бронзу, міцніший за камінь, міцніший за дерево. Це позачасовий витвір мистецтва, літературний чи будь-який інший.

Сьогодні ми знаємо, що так само, як «Іліада» та «Одіссея» Гомера, пісні та сатири Горація, «Енеїда» Вергілія, Станіслава Вінценза уславила «Полониа», твір, навіяний аурою Чорногори та духом гуцулів-верховинців. Ми також знаємо, чимдалі краще, що у часі написання мова йому йшла не про славу, не про оплески, не про матеріальне багатство.

У гумористичному вірші «Exegi monumentum — зелений ранок», написаному далеко, у Греноблі на півдні Франції, у 1950 році, Вінценз зробив зелену траву символом життя, сповненого добра, доброзичливості та радісного сміху : «Де пісок, де брук, де щебінь, хай свіжа трава буяє, / Це овечий прапор вільний: геть - війно, геть - голод і страх! / На цвинтарях ще пастимуть корів, тож хай також при моїм гробі / Корови віддано ступають, шумить зелене знамено!»

Сьогодні ми стоїмо на траві, колір і сила якої порівнянна з кольором і силою струмків і потоків, що впадають до Черемошу (про це йдеться у Вступному слові до «Барвінкового вінка»), ми стоїмо на зеленій траві, яка була ґрунтом для «Полонини». У цьому місці, в хаті, якої вже давно немає, було створено текст, переплетений світлом і барвами гуцульського світу. Текст, зміст якого виходить поза межі Гуцульщини, України та Центральної Європи, як він переходить поза межі польської мови, якою його написано, і межі гуцульської говірки української мови, якою він вимріяний і уявлений.

Видимим знаком присутності тут Станіслава Вінценза – оновленим і наповненим довговічною силою дубового дерева – є гуцульський хрест, що пов’язаний водночас із місцевою традицією та з універсальною традицією християнської культури.

Цей хрест не є знаком вищості і тріумфу, не є знаком презирства й ганьби, не є знаком опору та гніву, а також не є знаком болю та смерті - хоча у сучасній Україні це останнє значення сьогодні є найбільш очевидним (і пронизливим, як віяння північного вітру).

Цей дерев’яний хрест є знаком присутності серед нас автора «Полонини», є оновленим  та зміцненим знаком від тих, хто ініціював встановлення хреста у Бистреці, біля стоп Чорногори, є знаком прагнення зустрічі та розмови в дусі «Полонини».

Вінценз підказує нам теми для діалогу, вчить, якими є умови триваючої дискусії, і заохочує до щирості та свободи бесіди, закликає до діалогу рівних та вільних людей, бо лиш так можна дійти до правди, лиш так можна дійти до людського братерства.

Цього хреста, оберненого лицем до Чорногори, а раменами на схід та захід, освітлює слов’янський та гуцульський міф про Рахманів, про мешканців далекого краю, про істот майже ангельських, які опікувалися всіма людьми і з якими гуцулів поєднували міцні узи обрядів і духовна близькість (згадаймо «Рахманський Великдень»). Прикметник «рахманний» означає того, хто керується милосердям, співчуттям, любов’ю і бажанням добра іншим людям.

Половинки шкаралупи великодніх писанок, що спливали струмками та потоками Гуцульщини, а разом з ними також звуки рахманських дзвонів, які чути було на полонинах – то були знаки, що перетікали від людей до людей, знаки людської солідарності й турботи.

Сьогодні ми готові вважати, що підтвердженням людської та міжнародної солідарності є танки, ракети великої дальності та шоломи останнього покоління, адже завдяки їм може бути досягнутий справедливий мир.  І, мабуть, немає іншого шляху у світі, який відмовився від міфів і керується свавіллям неприкритої сили.

Тож нехай якнайшвидше цей справедливий мир настане, та нехай не загине ідея Станіслава Вінченза про життя в приязні (розповідають про це «Хроніки гірської станиці», епілог «Полонини»), його візія світу  доброго, мудрого і щасливого - місця для всіх людей доброї волі, простору для гідного життя вільних людей і народів.

Хочемо вірити, що дубовий Вінцензівський Хрест у Бистреці завжди зможе про це промовляти - своєю мовчазною символічною присутністю.

* * *