Мир вам, браття, всім приносим…

У грудні цього року тихо минув 200-літній ювілей від народження Івана Миколайовича Гушалевича (1823–1903) - нашого земляка з Поділля, душпастря, педагога, філолога, видавця, громадського та політичного діяча, поета-романтика, посла Галицького Сейму та Австрійського Парламенту, але найбільш відомого як автор першого гімну галицьких русинів, вперше співаного у дні «Весни народів» 1848 року.

Народився він у селі Паушівці (Pauszowka) Чортківського (за іншими відомостями - Заліщицького) повіту.

Те село розкинулося на найкращих подільських чорноземах, на перехресті історичних шляхів, що вели з Ягольниці до Язловця і Бучача, над річечкою Джурин та ставком. Велика земельна власніть у Паушівці, більше 1500 моргів орного поля, належала тоді дідичу Миколі Волянському. І на той час було це найбільш цінованим багатством, адже люди у подільських селах жили від землі.

Микола Гушалевич, його батько, був не надто заможним, але свідомим свого руського роду і «чесним хліборобом». І це також, мабуть, на той час немало важило. Іванко свою шкільну науку розпочав у сусідньому селі Базар, у народній школі. Начебто від 1835 року і родина Гушалевичів переселилася до Базару. Та оскільки єдиним вчителем тут був двірський писар, який вчив лиш польської мови і правопису, а Іванко видавався здібним до науки, то невдовзі батько вирішив перевести його до школи, а згодом гімназії отців Василіан у Бучачі. А це вже був найзаслуженіший та найавторитетніший освітній заклад на галицькому Поділлі, історія якого розпочалася ще до поділів Речі Посполитої, у середині ХVIII століття. Роки Іванового навчання у Бучачі припали на період розквіту гімназії, яким та завдячувала щедротам меценатів Бучача, графів Потоцьких. Її директором (префектом) та одночасно ігуменом монастиря отців Василіан на той час служив о. Еміліан Коссак – відомий церковний, громадський діяч та філантроп. Його школа давала учням добрі знання і виховувала у них місію служіння народові. І тим окреслила життєву стежку юнака з Паушівки – «з хати до школи», а далі у великий і незнаний світ. З того шляху не було вже для нього вороття під сільську стріху, на ґрунти у рідному селі, до батьків. Адже батьки померли від тифу, коли Іванкові сповнилося лиш 12. Та й тісно тоді було на тих ґрунтах: поля бракувало усім, село було велике, більше тисячі душ. У нинішній Палашівці, до слова, мешкає у рази менше…

Але думкою до того свого поля Іван повертався все життя:

«Поле моє, поле,
Костьми ізоране,
Груддю волочене,
Сльозами залляне...
З-під серця, з-під груди,
Скажи мені, моє поле,
Де єсть добрі люди?»

З Бучача Іванова стежка пролягла вже просто до столиці Галичини – він поступає до Генеральної духовної семінарії у Львові, одночасно проходить курс філософського та богословського відділів Львівського університету. На той час викладання на світських кафедрах Університету велося німецькою – тож біографічні згадки про те, що Іван завершив навчання «з найкращим успіхом», читав твори німецьких філософів мовою оригіналу, свідчить і про його здібності, і про добрі підвалини освіти, закладені ще у Бучацькій гімназії. Цікаво, що перші його вправи у віршуванні, датовані ще гімназійними роками, писалися саме німецькою.

На початку 1848 року, ще будучи семинаристом, Гушалевич склав вірша «Мир русинам», якому невдовзі судилося стати словами першого в історії українського національного гімну.

Епізод, який підштовхнув його до написання, вже на схилі віку описав сам автор у спогадах про події 1848 року у Львові. Начебто сонячного та теплого дня 13 березня він вийшов із семінарії з друзями і зустрівся на вулиці з великим натовпом. Люди зібралися, щоб підписати петицію до цісаря Фердинанда в зв’язку з проголошенням Конституції. Семінаристи вислухали промову члена Ставропігійського інституту Кирила Вінковського, в якій йшлося, що на Галицькій землі є народ руський, який має право вживати свою власну мову у навчанні, суді та адміністрації. Однак промова Вінковського не сподобалася присутнім польським студентам, звідусіль посипалися вигуки: «то москаль, то московскій шпигун!» Вуличні суперечки та зіткнення, зокрема між поляками і русинами, мали великий емоційний вплив на юнака-семинариста. Відтак бажаючи полагодженню «спору поміж самими русинами, з одної сторони, а поміж русинами і поляками, з другої», він взявся за написання свого вірша.

Мир вам, браття, всім приносим.
Мир — то наших отців знак,
Мира з неба всі днесь просим,
Чи багатий, чи бідак.

Разом руки си подаймо
І, як браття, ся любім,
Одні другим помагаймо,
К спільній меті поспішім!

Що ж нам нині на заваді?
Все вже зникло, тепер час!
Далі й в мирі, далі й в ладі
В ім’я Боже, лише враз!

Мир вам, мир вам, руські діти,
І гаразд вашим хатам!
Разом сили сполучіте,
Добре, добре буде нам!

Так сталося, що поетичний дебют юнака співпав у часі з політичним дебютом галицьких русинів у вирі подій «Весни народів» 1848 року.
У Європі наростали революційні події, які віщували наближення кінця імперської епохи. Пізніше їх назвуть «Весною народів» - провісницею майбутньої епохи національних держав. Наприкінці квітня 1848 року, саме на Великдень, у Львові було оприлюднено цісарські укази про встановлення Конституції та знесення панщини. З цього приводу та з нагоди іменин цісаря у місті відбувалися урочисті зібрання, тож на одному з них, саме у будинку семінарії, у присутності єпископа Григорія Яхимовича, кількох університетських професорів та урядників краю, семінарист Гушалевич виголосив патріотичну промову та прочитав оте «Мир вам, браття, ми приносим!», чим викликав загальне захоплення і шквал овацій. Студенти того дня в буквальному сенсі носили новоявленого поета по місті на руках. У лічені дні «Мир русинам» став неймовірно популярним.

Галицькі русини не готувалися до революції і не очікували її. Але вже 2 травня під проводом керівництва греко-католицької митрополії у соборі святого Юра зібралася «Рада народна руска» (невдовзі вже названа «Головною Руською Радою») - перша в історії легальна українська політична організація. Рада, знову ж таки вперше, проголосила ідею історичної та культурної єдності русинів імперії Габсбургів з українцями Російської імперії та їхню окремішність від польського та російського народів, виступила з пропозицією поділу Галичини на польську та руську частини, заявила про свою політичну мету захисту свобод «Русинів землі Галицької» у складі імперії Габсбургів і, насамкінець, запевнила цісаря у непохитній вірності йому русинів.

Як це часто бувало вже у національній історії, практично одночасно утворилася альтернативна організація, «Руський Собор», лідери якого наголошували на своєму позаконфесійному характері та потребі забезпечити соціальну повноту об’єднання русинів за рахунок участі представників аристократії, світської інтелігенції, селян, підприємців.

А ось як виглядав фрагмент «Відозви до народу Руського» від 10 травня, надрукований у першому числі «Зорі Галицької» - у перенесенні на сучасний фонетичний правопис.

«Одозва до руского народу.
Братя!
Вєдомо нам, що Найяснєйший Цесар Австрийский й Король наш надали ласкаво всем народам своєй держави й нам Русинам землі Галицкой патентом з дня 25 березня 1848 Конституцію, то значить такую фундаментальную уставу, котра целому народови нашому через вибраних й завереньє мающих мужев удел в праводавстве своєм дозваляє, й тим способом свободи й добрий бит нам забезпечає.
Меже тими свободами дано нам тоє особливе й великой ваги право, що можемо собиратися на наради над спольним добром нашим, разпознавати потреби народа й краю нашого й такови Найснєйшому панови предкладати.
В таком намереню заказало ся ту в столичном месте Львове товариство Русинов под назвою «Рада народна руска», котра, порозумеваючися с народом, єго заступати, над єго потребами промишляти і над єго свободами чувати буде.
… Мы, Русини Галицки, належимо до великого руского народу, котрий одним говорит язиком и 15 мілеонув виносит з котрого полтретя мілеона землю Галицку замешкує…»

Серед 66-и підписантів «Відозви до народу Руського» знаходимо й ім’я семінариста Івана Гушалевича.

Архіваріус Теодор Леонтович, обраний у ті дні секретарем Ради, якнайшвидше поклав вірш «Мир русинам» на ноти, тож вже у травні його урочисто співано щоразу по завершенні її засідань. А вже 2 червня, на Слов’янському конгресі у Празі, «Мир русинам» роздрукували й поширили у вигляді листівок та заспівали члени делегації Головної Руської Ради у складі Івана Борисикевича, Григорія Гинилевича та Олекси Заклінського. Так рядки юнацького вірша стали широко і надовго відомими.

Згодом актори театру «Руська Бесіда» постійно завершували співом «Мир вам, браття, всім приносим!» власні вистави – а театри ж тоді були чи не найпопулярнішими світськими установами! Впродовж багатьох років цей спів лунав на урочистостях як національний гімн галицьких русинів.

Відомо, що повний оригінальний текст вірша «Мир русинам» мав ще дві поетичні строфи:

І рознесем піснь новую
Ген, за море в чужину,
І свободу молодую
Повітаймо як вино.

Мир да буде вовік з нами,
Бо де мир єсть, там і Бог,
Мир нас злучит з небесами
Сил ізліє на нас мног.

Тоді світ ся весь дізнає,
Що рід руський ще жиє,
Рідну віру в серці має
Й над землею понесе.

Мир вам! Далі й тепер жваво
Підлітаймо вище все
З добрим словом некривавим
Куди ясне сонце йде

Не аби якої популярності набув у ті часи також інший вірш Гушалевича, «Де єсть руська отчина?», який увійшов до збірки 1849 року «Пісні на день». Його також співано на різного роду урочистостях – під бадьорий та життєствердний мотив народної пісні «Дай же, Боже, добрий час». Цей текст цікавий тим, що у ньому, можливо вперше, наголошено на єдності Галичини і Наддніпрянської України. Рідна вітчизна у Гушалевича - «Де Сян, Дністер, Буг реве, Порогами Дніпр трясе, Де широкі суть степи, Де гуляли козаки»

Де єсть руська отчина?
Де пшениці, ячмена
І де жита єсть досить,
Куда голод не гостить;
На-на-на-на-на-на,
Ой там руська отчина!

Де молоко, мед тече,
Ліс, дубрава, луг цвіте,
Там, де гори, долини
І тучнії скотини;
На-на-на-на-на-на,
Ой там руська отчина!

Там єсть з чого шаблюки
Уклепати на враги,
Ой там і сіль єсть своя,
Нею солить й чужина;
На-на-на-на-на-на,
Ой там руська отчина!

Де Сян, Дністер, Буг реве,
Порогами Дніпр трясе,
Де широкі суть степи,
Де гуляли козаки;
На-на-на-на-на-на,
Ой там руська отчина!

Там, де нарід молодий
Силен, кріпок і мирний,
Отців віри ся держить,
Рідним словом бога чтить;
На-на-на-на-на-на,
Ой там руська отчина!

Де могили з давніх літ
Пригадують змерлий світ,
Де старих батьків діла
Одягає дум краса;
На-на-на-на-на-на,
Ой там руська отчина!

Така руська отчина!
Над ню іншой вже нема,
Всего, всего єсть досить,
Аж ся серце веселить;
На-на-на-на-на-на,
Така руська отчина!

Відомо, що І. Франко вважав цього вірша Гушалевича марнославним, тож відгукнувся на нього пародією, де приміром, є такі рядки:

Де незгода з давніх пор,
Б’ються лиш за «ь» та «ѣ»
Де безладний блудить мир,
А хто сліп, той проводир.
Ой на-на! Ой на-на!
Там-то руська вітчина.

Нам сьогодні важко судити, хто з авторів був ближчим до істини в оцінці реалій ХІХ століття. Але вже цей епізод дає можливість зрозуміти, наскільки різними були їхні світогляди і чисто людські характери: гострий критичний розум "Каменяра" і ліричне бачення світу душпастиря.

Хоча, можливо, не варто спрощувати уявлення про особу молодого Івана Гушалевича образом ідеаліста, відірваного від складних реалій буття. На хвилі піднесення весни 1848 року він ще реалізується у багатьох якостях: як громадський діяч, публіцист, видавець, педагог, філолог, публіцист…

В ході розбудови структури Головної Руської Ради 26 травня Гушалевич входить до відділу «справ о народности руской». В протоколах Ради є кільканадцять записів його виступів. Зокрема, він вносив пропозиції щодо боротьби з пияцтвом, про потребу створення Товариства руських письменників, рекомендував нових кандидатів на членів Ради.

Вчорашній семинарист був також членом Ставропігійського інституту та одним із засновників «Галицько-Руської Матиці» - організації, яка виникла у Львові в червні 1848 року. Як і Ставропігія, Матиця від початку діяла під орудою святоюрської консисторії, але світські діячі намагалися розширити сферу її діяльності. Матиця мала стати центральною культурною інституцією галицьких русинів, мала би опікуватись народною освітою, розвитком науки, виданням не лише церковної, але й світської літератури.

Згадується Гушалевич і серед учасників «Собору руських вчених» – першого з’їзду руської інтелігенції, що відбувся у Львові 19-26 жовтня 1848 року за ініціативою священника та поета Миколи Устияновича, яку підтримав Іван Борисикевич – також наш земляк з Поділля, на той час львівський адвокат та заступник голови Головної Руської Ради. Для галицьких русинів Собор став першим масштабним форумом у Львові, покликаним засвідчити свою присутність в культурному житті міста та спробою послабити вплив церковної верхівки у сфері мови, культури та освіти. Маємо свідчення біографів про промову «в традиції романтичного слов’янофільства та українського месіанізму», з якою Гушалевич виступив на сесіях Собору. А у день закриття форуму він прочитав на сесійному засіданні власного вірша «До моєї родини». Собор став останньою мирною подією «Весни народів» у Львові – наступного дня після його закриття урядові війська почали штурмувати і обстрілювати місто - згоріла ратуша, театр, будинок головної школи, університет з бібліотекою у 40 000 томів книжок і рукописів…

Але 1848-й був наповненим і добрими подіями в особистому житті Івана – окрім завершення навчання у семінарії. Цього року його дружиною стала Павлина Кисілевська, донька пароха с. Струтинь Вишній Долинського повіту.

У січні 1849 року руська мова ставала обов’язковим предметом вивчення у гімназіях Східної Галичини. У ситуації, коли фахових вчителів-філологів бракувало навіть у Львові, адже лиш у вересні 1848-го була створена перша кафедра руської мови та літератури у Львівському університеті, Гушалевич отримує запрошення працювати провізоричним учителем (тобто таким, що проходить стажування) кафедри руської мови у 2-й вищій міській («домініканській», «німецькій») гімназії на вулиці Підвальній. У серпні приймає єпископське посвячення та приступає до служби катехита у 7 – 8 класах тієї ж гімназії. Дещо пізніше, у 1851 – 1853 роках, у «домініканській» гімназії разом з ним викладав руську мову Яків Головацький.

У 1850 році Гушалевич почав працювати у мовній комісії, створеної за рішенням Собору руських учених, завданням якої було розроблення руської термінології для перекладу цивільного та кримінального кодексів Австрійської імперії. Окрім нього до цієї комісії входили Я. Головацький та І. Вагілевич – колишні друзі по «Руській трійці», а згодом конкуренти на посаду завідувача першої кафедри руської мови Львівського університету. Питання мови і правопису вперше стало настільки актуальним. Адже ані загалом руська мова, ані правопис на той час не були повноцінно розроблені та внормовані. В адміністрації, суді та освіті Галичини офіційною мовою була німецька. У світській сфері та приватному житті домінувала польська. Її використовувала більшість руських інтелектуалів, зокрема і духовенство. Обрядовою мовою церкви та тогочасної руської літератури була церковно-слов’янська в етимологічному правописі, який застосовувався і в шкільному навчанні. Натомість ще від часів «Руської трійці» зароджувався рух за унормування лексики на основі живої народної мови і фонетичного правопису.

Від 1 січня 1849 року по 26 квітня Гушалевич заснував та видавав у Львові суспільно-політичну та літературну газету «Новини», яка виходила 2 рази на тиждень. А вже у травні він створює нове видання, часопис «Пчола» літературно-публіцистичного змісту. Саме у «Пчолі», вперше для галицької читацької аудиторії вийшли друком: «Слово о полку Ігоревім» у перекладі з старослов’янської мови Богдана Дєдицького та з коментарями Гушалевича, аргументуючими автентичність цієї літературної пам’ятки; стаття Якова Головацького «Іван Котляревський»; історична стаття Петрушевича «Польща, Русь і Румунія»; поема А. Могильницького «Скит Манявський», стаття О. Лозинського «Уваги над правописом руським» і т. ін.

У листопаді 1850 року він вже стає редактором «Зорі Галицької» - першого в історії суспільно-політичного видання, що виходилоруською мовою від травня 1848-го коштом митрополичої консисторії, від 1850 року - Ставропігійського інституту. Під редакцією Гушалевича та з його періодичними дописами «Зоря Галицька» виходила аж до червня 1853 року, коли у цій справі його змінив Б. Дєдицький.

У період від 1853 по 1861 рік Гушалевич покидає Львів – служить парохом церкви у селі Янівка (сучасне Іванівка) Перегінського деканату Долинського повіту, одночасно виконує обов’язки декана перегінського та інспектора народних шкіл Калуського повіту.

У 1861 році, після відновлення Галицького Сейму, він повертається до галицької столиці, балотується на виборах від IV курії 35 округу (судові повіти Калуш та Войнилів) та виграє посольський мандат. Збереглося історичне фото руських послів першої каденції Галицького Сейму, на якому він присутній.

Як бачимо, обраними у тому скликанні були переважно священники та селяни – не важко прогнозувати рівень залежності послів сеймового та парламентського «Руського клубу» від волі тодішнього духовенства з його переважно москвофільськими поглядами. Подібна ситуація в руській депутації зберігалася і в наступній каденції Сейму, у якій Гушалевич також був послом – аж до 1869 року. На виборах до Райхсрату (Парламенту у Відні) йому також щастило – звісно, за підтримки святоюрської консисторії. Втім маємо свідчення дослідників про те, що Гушалевич був одним з найактивніших руських послів. Виборці також шанували його за готовність допомагати та щиро спілкуватися з ними.

Але так видається, що цей період участі у політичних справах дуже змінив Іванову вдачу і світогляд: чимдалі, тим менше у ньому залишалося від романтичного юнака-гуманіста, який звертався до співітчизників із закликом до громадянського миру, єднання та співпраці… Не важко зауважити, що і його вірші з року в рік все помітніше втрачають отой світлий та життєствердний настрій.

У 1852 році Гушалевич видає чергову збірку романтичних віршів під назвою «Квіти з наддністрянської левади», у 1861 - «Поезії»; у 1881 - «Галицькі відголоси». 1882-го друкує поему «Добош», 1883 — дві історичні повісті у віршах: «Гальшка Острозька» і «Козацький похід до Молдови». 1884 історичні поеми: «Бранка» та «Іван Підкова»; збірку «Стихотворения». 1891 року - збірку «Балканские думи».

Гушалевич серед іншого є автором кількох драматичних творів, серед яких найбільший успіх мала мелодрама «Підгоряни» (1865), до якої написав музику Михайло Вербицький і Марко Кропивницький поставив її як оперету (1882). Вистава не сходила зі сцени театрів «Руська бесіда», трупи М. Кропивницького та С. Старицького у 1884 – 1900 роках та мала приголомшливий успіх у пресі. Наприклад, театральний колектив М. Кропивницького ставив її 9 разів впродовж сезону 1884 року, і 8 разів – 1888-го. У виставі грали М. Заньковецька, М. Садовський, П. Саксаганський, Г. Затиркевич, В. Грицай. «Підгоряни» йшли не лише на сценах Львова, Тернополя, Станиславова, Чернівців, але й в Одесі, Києві, Харкові, Єлисаветграді, Москві, Петербурзі.

Автори публікацій про Гушалевича традиційно посилаються і цитують гостро-критичну статтю І. Франка «Іван Гушалевич» - доволі своєрідне і гостре заперечення «Каменяра» на некролог Гушалевичу, звісно – хвалебний, як і належить бути останньому слову на знак шани до покійного…

Що ж, невизнаний у свій час могутній інтелект Франка доволі часто не був поблажливим щодо інакодумців і розсівав критичні стріли на їхню адресу. Кому лиш не діставалося від нього: від патріархів народовського політичного табору Володимира Барвінського («Глоджимірка Фарбінського») та Юліана Романчука («Сідоглавого») – до юних молодомузівців…

У нашому випадку, мабуть, мав рацію Франко у твердженні, що «Москвофільство було тоді … пануючим настроєм галицьких русинів. Правда, були між ними відтінки: від чорно-жовтих рутенців, клерикально-урядових святоюрців, аж до радикально-москвофільської групи Зубрицького», а також що «Гушалевич не був одиноким здібним та талановитим чоловіком, якого … пожвякало і виплювало наше москвофільство. Яків Головацький, Іван Наумович, Ізидор Шараневич, Антін Петрушевич і многі інші зазнали сеї долі"…

А от щодо того, чи є підстави вважати пісню «Мир вам, браття» «безідейною, а в основі своїй реакційною», як то стверджував Франко - залишмо все ж знак питання.

Чи є молитва про громадянський мир – безідейною? Чи є заклик до єднання і співпраці усіх: незалежно від походження, статків, віросповідувань – реакційним? Чи є реакційною повага до людської гідності, якою наділені УСІ?

З точки зору «вічного революціонера» позиція проводу русинів у «Весні народів», а головним проводом була Церква – реакційна, проімперська. Адже у той час, коли польські студенти та гвардійці на вулицях скандували «Wolności Równość! Braterstwo! Niech żyje Polska!», на зборах Головної Руської Ради у залі засідань митрополичої консисторії при Соборі святого Юра співали «Многая літа!» цісареві Фердинанду. Саму Раду опоненти з польського табору називали «святоюрською» — підкреслюючи її клерикальний характер та відмовляючи у праві представляти усіх русинів Галичини.

Такими були реалії того часу – з’явилися лиш перші паростки національної самосвідомості серед русинів, очевидною була ще неспроможність їхньої еліти очолити революційні процеси . Врешті-решт, «Весна народів» не зруйнувала імперського ладу, лише похитнула його. І не лише у Галичині. Та головне - вона започаткувала тривалий період ЕВОЛЮЦІЇ галицького русинства від рівня «народу попа і хлопа», яким він ще залишався у середині ХІХ століття - до української політичної нації!

Зрештою, 1848 року, навіть за умов «реакційної» тактики русинів на підтримку Імперії багато чого народилося у Галичині вперше!

 Вперше проголошено конституційні обмеження монархічногоо ладу
 Встановлено права громадян на зібрання, об’єднання, вибори представницької влади, національну мову, рівність віросповідувань
 Скасовано панщину
 Вперше проголошено єдність русинів імперії Габсбургів з українцями Російської імперії.
 Утворилися перші в історії політичні представництва руського народу Галичини: Головна Руська Рада та Руський Собор
 Засновано перше в історії суспільно-політичне видання рідною мовою – газету «Зоря Галицька»
 Утворено першу університетську кафедру руської мови та літератури
 Запроваджено обов’язкове вивчення руської мови у державних гімназіях
 Вперше в історії у Львові піднято національний синьо-жовтий прапор
 Вперше затверджено національних герб русинів Галичини – золотий лев на синьому тлі
 Ці події і наступні – на багато років вперед - супроводжувалися співом гімну «Мир вам браття!»

Слово цього гімну і є слідом в історії, який залишив по собі наш земляк, отець Іван Гушалевич…

Зрештою, існують й інші, джерела про Гушалевича, окрім статті І. Франка, які варто згадати. По-перше, його особистий архів, який зберігається в Львівській науковій бібліотеці ім. В. Стефаника і все ще чекає свого дослідника.

Достатньо авторитетну і розлогу характеристику його літературної творчості можна почерпнути з фундаментальної «Історії літератури руської» професора Львівського університету Омеляна Огоновського (том 2, відділ 2, стор. 596 – 606), критерієм укладання якої слугував його головний постулат «щоб то була справді література, а не політика». У цій праці ім’я Гушалевича згадано поряд з іменами значно більш відомих письменників ХІХ століття: М. Шашкевича, Я. Головацького, І. Вагілевича, М. та К. Устияновичів, Т. Шевченка, Ю. Федьковича, М. Костомарова, М. Старицького, М. Кропивницького, І. Тобілевича, А. Могильницького та ін.

Професор Огоновський не ідеалізує таланту Івана Гушалевича, часом вказує на невисоку літературну цінність деяких його творів. Так, приміром, коментуючи збірку байок та дум Гушалевича, видану в 1861 році згаданим вже тут Б. Дєдицьким, та захоплення видавця цими творами, Огоновський зауважує, що «цими віршами… автор не може мірятися з Глібовим і з Гребінкою, а до Езопової слави йому ще далеко!». Далі у своїй «Історії літератури руської» Огоновський звертає увагу на те, що ранні свої поезії (до 1864) Гушалевич намагався писати мовою, близькою до народної, то пізніше його поетичний словник засмічується через використання неприродних слів та зворотів, властивих мові книжковій, архаїчній, яку називали «язичієм». Що ж до його прозових творів: статей, педагогічних та богословських праць, то переважно усі вони укладені «твердою» архаїчною мовою, наближеною до церковної.

Впродовж 27 років, від 1862 до 1889 року, Гушалевич навчав у Львівській академічній гімназії (у той час званій «бернардинською» - за розміщенням у будівлі монастиря) – як професор та катехит гімназії, вчитель релігії, автор підручника «Катехізм Гушалевича». Серед кількох поколінь його учнів та вихованців – українська інтелігенція Львова та цілої Галичини, плеяда видатних особистостей: Осип Маковей, Євген Петрушевич, Василь Щурат, Василь Бараник, Мирон Кордуба, Льонгин Цегельський… усіх годі перелічити. У майбутньому його вихованці могли дотримуватися різних політичних поглядів, йти різними шляхами, але усі зберігали повагу до людської гідності, любов до України та її народу. Мабуть праця їхнього гімназійного катехита та вчителя богослов’я Івана Гушалевича також плекала оці їхні якості й успіхи.

А вже від 1889 року він перебував на пенсії, залишався у Львові.

Помер у червні 1903 року, похований на Личаківському цвинтарі, поле 71.

* * *

Від шлюбу з Павлиною Кисілевською Гушалевич мав синів Євгена та Михайла, доньок Марію та Антоніну. Найбільш відомий з них - Євген (1864 — 1907). Після навчання у Львівській академічній гімназії, Університеті, Віденській консерваторії він прославився у цілій Європі як оперний співак. Його голос пам’ятають сцени Львова, Кракова, Варшави, Праги, Брна, Дрездена, Дюссельдорфа, Берліна. Євген, на жаль, ненадовго пережив батька.

Та нині ніщо не нагадує про Івана Гушалевича ані в Бучачі, ані навіть у Львові, де він провів більшу частину свого життя. Збереглася кам’яниця №3 на колишній вулиці Бартоломея Зиморовича, у якому Іван Миколайович мешкав на схилі літ. У 1944 році вулицю перейменували на ім’я Михаіла Лермонтова, а у 1996 – на Джохара Дудаєва. У тій історичній кам’яниці № 3 нині міститься ресторація італійської кухні «Pasta-cafe». Відгуки відвідувачів про якість макаронів у ній – суцільно схвальні. Звісно, про меморіальну таблицю, яка нагадувала б сучасникам про душпастиря, поета, видавця тут марно було б запитувати. Хоча от власник ресторації відреставрував історичні вхідні двері, не замінив їх на металопластикові, за що йому, ясна річ, варто дякувати.

Тож і ті двері, і бруківка львівського середмістя, безперечно, пам’ятають чимало різних історичних подій, як славних, так і ганебних, і багатьох різних людей. Вони могли б розповісти немало, якби могли говорити, а ми хотіли слухати…

Ніхто не згадує про Гушалевичів й у родинній Палашівці: ані про «чесного хлібороба», ані про священника і поета, ані про оперного співака. Саме їхнє прізвище не збереглося у селі. У минуломі столітті часто зустрічалося схоже прізвише Гошуляк. Йосип та Мирон Гошуляки також прославилися співочими талантами, але вже у заокеанській еміграції. Можемо лиш припускати, що Гушалевичі і Гошуляки у непроглядній глибині віків були споріднені.

Хоча 200-річний ювілей творця першого національного гімну галицьких русинів офіційно мав би відзначатися на державному рівні за постановою Верховної Ради, у рідному селі не знайшлося охочих згадати про нього. Трагічні події нинішньої війни, звісно, не сприяють помпезним ювілеям і промовам. Та обов’язок пам’яті велить згадати про отця Івана Гушалевича, про його твори, його час, слід у нашій національній історії.

Згадка про історичні події «​Весни народів» та діячів національного пробудження 1848-го року зайвий раз свідчить про тривалу та непросту еволюцію, яку пройшли українці на шляху самоусвідомлення себе політичною нацією. Нагадування про ці події доречне в контексті протидії поширенню кремлівською пропагандою нісенітниць про те, що Україна буцімто є штучно створеною державою: чи то австрійським генштабом у 1 Світовій війні, чи то більшовиками у процесі конструювання «​союзу радянських республік».

Історія і людська доля не пишеться лише чорною і білою фарбою, у ній завжди є різні кольори і відтінки. Різні відтінки, світло і тіні варто розрізняти і в житті Гушалевича та його сучасників. Часом розрізняти непросто, тому що тодішній світ не схожий на наш, сучасний. Та безперечно, була у його долі найсвітліша весняна пора, сповнена віри в людське порозуміння і братерство. Цю віру він намагався передати сучасникам у своєму слові. І його слово справді додавало сил і віри в торжество людського добра і миру - цілим поколінням. Тож і ми – не забуваймо, співаймо, працюймо, живімо.