Зберігаймо пам’ять – аби ніколи більше

Сьогодні 8 травня - День пам’яті та примирення, встановлений Генасамблеєєю ООН та законом України. Цього дня в цілому світі вшановується пам’ять всіх жертв Другої світової війни. У Чорткові місцем, де щороку в ці травневі дні відбувалися меморіальні урочистості, був міський цвинтар. Тут знаходяться три великих братських могили: жертв масових сталінських та нацистських розстрілів 1941 та 1942 років, а також військове кладовище воїнів Червоної Армії, що загинули при визволенні краю від нацистів у 1944 році. Усі вони згідно закону «Про увічнення перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939-1945 років» мали б вважатися пам’ятками Другої світової війни та перебувати під охороною держави.

Сьогодні масові урочистості тут не проводяться з міркувань безпеки в умовах воєнного стану і це зрозуміло. Та в квітні цього року за рішенням місцевої влади було проведено частковий демонтаж елементів військового кладовища, який в багатьох мешканців міста викликав запитання і несприйняття: було демонтовано скульптурне зображення солдата, що тримає в руках шолом і скорботний вінок.

Згадане військове кладовище воїнів Радянської армії включено до Переліку пам’яток історії місцевого значення Тернопільської області, перебуває на обліку та під охороною. Обов’язком української держави згідно закону є упорядкування, збереження та спорудження пам’ятників на вшанування пам’яті учасників та жертв Другої світової. Тож цікаво, чим керувався виконком Чортківської міської ради при ухваленні рішення про демонтаж пам’ятника на кладовищі?

Процес ухвалення рішення виглядав так. 4 квітня по обіді на сторінці Чортківської міської ради у мережі Facebook з’явилося повідомлення під заголовком «Опитування! Декомунізація у Чорткові: час настав!?» Одним із трьох запитань в ході опитування про декомунізацію було таке: «Чи потрібно демонтувати пам’ятник радянському солдатові на цвинтарі по вул. Ст. Бандери?». Пропонувалися наступні відповіді, про коректність яких судіть самі:

• так, через геноцид українського народу російськими військами треба демонтувати все радянське та російське
• пам’ятник я би не чіпав
• у нас такий є? Мені все одно

Уже на ранок наступного дня на тій самій сторінці міської ради було оприлюднено вердикт від активних користувачів Facebook – більшість обрала варіант «демонтувати все радянське та російське». Цього виявилося достатньо для ухвалення виконкомом Чортківської міської ради рішення про демонтаж на військовому кладовищі. Зауважмо: питання не було предметом обговорення ані в пресі, ані на сесії ради, не погоджувалося воно ані у відповідних структурах обласної державної адміністрації, ані в Міністерстві культури.

14 квітня вдосвіта скульптуру солдата на кладовищі було демонтовано. Того ж дня Facebook-сторінка мерії пообіцяла, що «містобудівна рада у найкоротші терміни проведе засідання та визначиться тим, який пам’ятний знак чи хрест встановити натомість демонтованого радянського солдата».

Чи спливли вже обіцяні найкоротші терміни, чи відбулося засідання таємничої «містобудівної ради», чи визначилася вона із справою упорядкування військового кладовища, врешті-решт, чи є у міста кошти на такий проєкт у воєнний час, наразі невідомо.

У дні пам’яті та перемоги над нацизмом кладовище виглядає так: залишився порожній постамент пам’ятника, пеньки від дерев та порушені технікою плити на братських могилах. Чи не здається вам, що ознак вандалізму тут більше, аніж свідомого упорядкування?

Кілька слів про саме кладовище. Тут покояться рештки солдат Радянської армії, що загинули в боях з нацистами у березні – квітні 1944 року.  Спочатку братські могили знаходилися на центральній площі міста. Пізніше, в ході реконструкції площі у 70-х роках, їх було перенесено на територію християнського цвинтаря. На 28-и надмогильних плитах кладовища викарбувано більше 800 прізвищ загиблих. Біля половини з них – українські. Серед інших: російські, грузинські, вірменські, татарські. Приміром, серед них лише носіїв прізвища Мельник налічується п’ятеро, Марчуків поховано троє, по двоє: Гордейчуків, Гончаруків, Сергієнків, Степаненків… Це переважно солдати, мобілізовані в 1943 – 44 роках в Україні, яких без елементарного вишколу кинули в бої. Їхні шанси вижити часто не перевищували шансів репресованих сталінським режимом, котрі отримували десятки років ГУЛАГу.

До солдатських могил ще й зараз часом приїздять нащадки: з Поділля, Волині, Полісся, Наддніпрянщини… Зрозуміло, що для кожного з цих людей місце останнього спочинку діда-прадіда, загиблого на війні, має вагоме значення. Чи потрібно нам вносити додатковий конфлікт в історичній пам'яті, в якій через віддаль у 80 років вже повинні були б переважати шанобливе ставлення, пам'ять, скорбота та примирення? Чи варто розколювати єдність українців, особливо зараз, під час новітньої війни? Словом, питань тут виникає чимало…

Ініціатори демонтажу пам’ятника на кладовищі декларували свої наміри нагальною необхідністю декомунізації та викорінення «усього радянського та російського». Що ж, якщо вести мову про декомунізацію, то на виконання закону «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки» на військовому кладовищі ще в 2015 році слід було б видалити з кладовища зображення зірки, як одного із символів комуністичного тоталітарного режиму. І для цього жодних опитувань не варто було проводити, лише виконати вимогу закону. Чому для декомунізації «час настав» лише в 2022-му?

Що ж до демонтажу пам’ятника солдату, то не дивно, що цей крок сприймається неоднозначно - і за змістом, і за формою його здійснення. По-перше, кремлівська пропаганда впродовж десятиліть намагається подати виключно Росію, як головного переможця нацизму в Другій світовій війні, що звісно не відповідає дійсності. Українці також зробили власний немалий внесок у цю перемогу. І Україна зазнала чи не найбільших людських та матеріальних втрат у тій війні. Якщо ми почнемо руйнувати пам’ятники солдатам, загиблим у боротьбі з нацизмом як чужі нам символи, цим демонструватимемо свою зневагу до ролі України у перемозі в Другій світовій та діятимемо на користь кремлівській пропаганді. А вона, як бачимо, все ще впливає на свідомість багатьох людей, і не лише в Росії.

Невже не зрозуміло, що збереження військових цвинтарів та підтримання героїчного міфу про перемогу у Великій вітчизняній війні та культу радянського мілітаризму - це далеко не одне й те саме? Погодьмося, повага до солдатських могил є елементом загальнолюдської культури у будь-якій цивілізованій країні. Невже не зрозуміло, що наш реальний і наразі не подоланий ворог - у Кремлі, а не на військових цвинтарях Другої світової? Чи варто створювати собі уявні ворожі образи, боротися з ними, коли реальний ворог наступає?  

Чи не варто місцевим борцям за декомунізацію та «дерадянизацію» бути обачнішими та ретельніше узгоджувати свої дії із законом і просто із здоровим глуздом? Адже якщо вони увійдуть в азарт демонтування всього радянського, можуть зазіхнути і на меморіал жертвам Афганської війни, що на вулиці Копичинецькій. Також, мовляв, була загарбницька війна комуністичного режиму, а ветеранів тієї війни ще й зараз багато хто називає за звиклими штампами радянської пропаганди «воїнами-інтернаціоналістами». Або закортить демонтувати меморіальний обеліск загиблим командирам загону «Червона дванадцятка», Степанові Мельничуку та Павлові Шереметі. Так, вони мріяли про вільну і справедливу Україну, та все ж очолювали диверсійно-терористичну групу, закинуту в 1922 році радянськими спецслужбами на територію новоутвореної польської держави. А обеліск, що зберігає пам'ять про них, було встановлено, звісно ж, комуністичним режимом вже після "визволення від польського гніту"…

Недавній демонтаж пам’ятника на військовому цвинтарі у Чорткові виглядає тим більш недоречним, що громада міста вже впродовж багатьох років не може впорядкувати український військовий цвинтар 1918 - 21 років. На ньому все ще не видно могил. Лише купи будівельного сміття.

Поруч – польське військове кладовище тих самих років, справжній зразок цивілізованого ставлення до історичної пам’яті.

Яка ще «містобудівна рада» потрібна врешті-решт для того, аби привести український військовий цвинтар 1918 - 1921 років у Чорткові до пристойного стану?

Звісно, наша історія непроста. Багато чого у ній взаємопов’язано. І не все можна окреслити у чорно-білих тонах. І не до всього можна підходити за принципом «разрушим до основанья, а затем». І вочевидь не солдати несуть історичну провину за розв’язування воєн, навіть якщо їхню свідомість у певний момент було отруєно тоталітарною пропагандою. Цю провину мали б спокутувати вожді, генерали та пропагандисти. Солдати ж переважно стають заручниками і жертвами у війнах, розв'язаних кимось іншим.

А отих воїнів у війні з нацизмом, що лежать на чортківському цвинтарі, земля вже давно прийняла, вкрила і надала їм вічний спочинок.

Шануймо їхню пам’ять та спокій.

Ніколи більше!