Вдячній пам’яті про Рафала Лемкіна

Лемкін Рафал (24.06.1900–28.07.1959) – юрист, доктор права, правозахисник, розробник поняття злочину геноциду, один з перших, хто запропонував кваліфікувати Голодомор 1932 – 1933 років в Українській СРСР як геноцид українського народу.

Народився в с. Безводне біля м. Волковиськ (нині м. Вовкависьк Гродненської обл., Білорусь) у родині євреїв-хліборобів (після розпаду Російської імперії в 1917 році ця територія перейшла до Польщі). 1919 закінчив Білостоцьку гімназію й почав вивчати право у Краківському університеті. 1921 року, після завершення україно-польської війни, перевівся до Львівського університету, навчався там до 1924 року. Деякий час слухав лекції в Гейдельберзькому університеті.

Під впливом судового процесу над Соломоном Тегліаріяном, який 1921 застрелив у Берліні колишнього міністра внутрішніх справ Османської імперії Талаата-пашу, що був безпосередньо причетним до масового знищення 1915 на турецькій території вірмен, став вивчати міжнародне гуманітарне право.

Звернув увагу на відсутність у міжнар. праві закону про покарання нищителів цілих людських колективів.

1926 здобув докторський ступінь, склавши іспити у Львівському університеті, й зайняв посаду помічника прокурора Бережанського повітового суду.

Від 1929 – помічник прокурора у Варшаві. Продовжував досліджувати міжнародне гуманітарне право. Свої роздуми на тему покарання нищителів людських спільнот виклав у низці статей та доповідей. Брав участь у роботі щодо кодифікації польських законів, а також допомагав перекладати їх на англійську мову.

1933 на міжнародній правничій конференції у Мадриді були зачитані його пропозиції (сам він не брав участі в цій конференції) визнати злочинами "варваризм" (нищення людських спільнот) та "вандалізм" (нищення культурних надбань).

Від 1934 мав приватну адвокатську практику, мешкав у Варшаві.

З початком Другої світової війни виїхав до Швеції, викладав там у Стокгольмському університеті (1940–41). Почав збирати юридичні документи, на яких могли б базуватися звинувачення щодо практики нищівних акцій гітлерівських окупантів у завойованих ними країнах. 1941 проїздом через СРСР, Японію та Канаду добирався до США. Там влаштувався працювати в Університеті Південної Кароліни.

Наступного року переїхав до Вашингтона, займав посаду спершу економічного, а потім – юридичного радника уряду США. Водночас продовжував працювати над збиранням матеріалів до книги, що 1944 побачила світ під назвою "Axis Rule in Occupied Europe: Laws of Occupation – Analysis of Government – Proposals for Redress" ("Влада Осі в окупованій Європі: закони окупації. Аналіз уряду – пропозиції для відшкодування"). У ній вперше створив термін "геноцид" й виклав відповідну його концепцію.

Будучи дорадником на Нюрнберзькому процесі 1945–1946, пропонував, але без успіху, звинуватити підсудних нацистів у вчиненні злочину геноциду.

Завдяки його книзі та зусиллям 9 грудня 1948 Генеральна Асамблея Організації Об’єднаних Націй прийняла "Конвенцію про запобігання злочину геноциду та покарання за нього".

У наступні роки лобіював через представництва держав при Організації Об’єднаних Націй ратифікацію цієї конвенції їхніми урядами та застосування її принципів у кримінальних кодексах їхніх д-в.

У повоєнні роки вбачав головного ворога людства в сталінському режимі, звинувачував його у вчиненні геноцидних дій на завойованих ним територіях.

У 1950-х рр. зблизився з прибалтійськими та українською громадами в Америці й брав участь у їхніх антирадянських зібраннях. Про його виступи на захист національних меншин у СРСР писали "New York Times" та "Ukrainian Weekly". У статті "Розслідування радянського геноциду Об’єднаними Націями" ("Ukrainian Weekly", 7 березня 1953) схвалив звернення Українського конгресового комітету Америки до ООН з вимогою дослідити "геноцидний голод" в Україні. На відзначенні в Нью-Йорку (20 вересня 1953) 20-ї річниці пам’яті Великого голоду в Україні виголосив доповідь перед кількатисячною українською аудиторією (цитована "New York Times" 21 вересня 1953 та "Ukrainian Weekly" 26 вересня 1953). Текст цієї доповіді залучив до матеріалів запланованої, але не здійсненої багатотомної "Історії геноциду".

У своїй концепції геноциду Лемкін визначав це поняття набагато ширше, ніж то робить дефініція, яка увійшла до відповідної конвенції ООН. До можливих жертв геноциду він зараховував не тільки національні, етнічні, релігійні та расові групи, караність за злочин проти яких передбачає конвенція ООН, але також і політичні, соціальні та інші людські колективи.

Проте наявність геноциду українського народу Лемкін аргументував, виходячи саме з дефініції ООН. У геноциді українського народу він виділяв 4 складові: 1) нищення інтелігенції – розуму нації; 2) ліквідація Української православної автокефальної церкви– душі України; 3) виморювання голодом селян – носіїв української культури, мови, традицій тощо; 4) заселення України іноетнічними елементами з метою зміни складу населення.

1950 та 1952 кандидатура Лемкіна висувалася на присудження Нобелівської премії миру, її підтримав Вінстон Черчілль. На жаль, жодного разу він не став лауреатом.

Помер у Нью-Йорку, в злилнях. Похований на цвинтарі Маунт Геброн (Mount Hebron) у дільниці Квінс (Queens).

2008 у Варшаві на вцілілому будинку № 6 вулиці Кредитової, де Лемкін мешкав, йому встановлено меморіальну дошку.

Станом на 2009 рік працю Л. "Soviet Genocide in Ukraine" оприлюднено на 28-ми мовах.