Війна

Право як зброя

23.06.2020
джерело: Газета ДЕНЬ від 18 червня 2020 року

Фронт боротьби України з агресією Росії має не лише силові, але й правові координати. Якщо українські військові за роки війни довели, що спроможні давати ефективну відсіч агресору, використовуючи відповідний арсенал сил та засобів, то в юридичній площині ми маємо багато плутанини, насамперед, в базових визначеннях та не завжди ефективне використання права для захисту наших інтересів. Росія підступно анексувала український Крим, а потім окупувала частину східних регіонів України. Але ще задовго до агресії військової Росія здійснювала агресію гуманітарну. Вона не лише планувала збройний напад, але й готувала грунт для вторгнення в мізки українців. Нажаль, чи-то через некомпетентність, чи-то внаслідок роботи пропагандистської машини Росії та її «п’ятої колони» частина політиків, журналістів та експертів України опинились в тенетах казуїстики хибних термінів, застосування яких сприяє поширенню антиукраїнських міфів Росії.

Щоб розібратися в складних реаліях, які породжені війною РФ проти України, та мати правильне уявлення про юридичний інструментарій боротьби проти агресора, в тому числі на міжнародній арені, «День» звернувся до доктора юридичних наук, професора Києво-Могилянської академії, Надзвичайного і Повноважного посла України, судді Міжнародного трибуналу для колишньої Югославії (2002-2005-й роки), Уповноваженого уряду України у Міжнародному суді ООН при розгляді справи про делімітації морських просторів між Україною та Румунією в Чорному морі (2006-2009-й роки) Володимира Василенка.

«ПІСЛЯ ПОЧАТКУ РОСІЙСЬКОЇ ЗБРОЙНОЇ АГРЕСІЇ В УКРАЇНІ НЕ ІСНУВАЛО ЧІТКО ВИЗНАЧЕНОЇ ПРАВОВОЇ ПОЗИЦІЇ ДЕРЖАВИ»

— Вже сьомий рік триває збройна агресія Росії проти України. В офіційних документах, заявах, виступах українських посадовців у повідомленнях ЗМІ, дискусіях експертів за круглими столами, телешоу для опису, позначення і кваліфікації ситуацій, пов’язаних з російською збройною агресією, часто застосовуються досить оманливі терміни. Деякі з них не без впливу російської пропаганди. Поширеними є такі штампи — «криза в Україні», «війна в Україні», «війна на сході України», «збройний конфлікт на Донеччині і Луганщині», «агресія в Азовському морі», «відновлення миру на Донбасі», «примирення на Донбасі», тощо.

— Я хотів би зазначити, що деякі хибні терміни були офіційно запроваджені в широкий обіг владним істеблішментом України. Зокрема такі як «антитерористична операція», «АТО», «учасники або ветерани АТО» і «неконтрольовані Україною території», «непідконтрольні органам української влади території». Чи свідоме, чи несвідоме користування подібними штампами та словосполученнями замість визнаних міжнародним правом чітких термінів створює ілюзію наявності в Україні внутрішнього збройного конфлікту, до якого Росія нібито непричетна, і робить російську збройну агресію явищем мовби неіснуючим. В Україні на офіційному та неофіційному рівні досить популярним є також використання запозиченого із західної доктрини терміну «гібридна війна». Його вживання витісняє з інформаційного простору згадку про російську агресію. Натомість центром уваги стає переважно антиукраїнська пропаганда, яка здійснюється російською дипломатією, спецслужбами і пропагандистською машиною.

— Чим це викликано? І чим небезпечною є така практика?

— Первинна причина цього вкрай негативного явища, на мій погляд, полягає в невмінні або небажанні вищого керівництва держави належним чином використовувати право, міжнародне і внутрішнє, для захисту національних інтересів України в умовах російської збройної агресії. Підставами для такого висновку є моє особисте спілкування з деякими представниками владного істеблішменту та аналіз їхніх дій.

Певний час після початку російської збройної агресії і до тепер в Україні не існувало і не існує розгорнутої, викладеної в одному офіційному документі чітко визначеної термінологічно, змістовно послідовної і системної правової позиції держави у питанні відсічі агресії та подоланні її наслідків. Тоді на офіційному рівні Росію звинувачували у порушеннях двосторонніх угод, у збройному втручанні, але не в агресії. Звідси неточне вільне, радше свавільне, а іноді навмисне вживання хибних термінів і понять.

Сьогодні основні елементи загальнодержавної позиції щодо російської збройної агресії і відповідні терміни визначені у Законі України від 18 січня 2018-го року «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях в Донецькій та Луганській областях» (далі по тексту — Закон від 18 січня 2018-го року). Однак, нажаль, влада не вжила належних заходів для уніфікованого використання законодавчо визначених термінів і понять навіть в офіційному вжитку. Досить сказати, що МЗС України розіслало циркулярну ноту від 11 квітня 2018-го року з роз’ясненням формулювань Закону. Однак це роз’яснення було виконано непрофесійно і значною мірою суперечило змісту його принципових положень. Міністерство тимчасово окупованих територій у 2019-му році видала спеціальний довідник під нейтральною назвою «АБВ... Збройний конфлікт у термінах (путівник для України)». Він має суттєві прогалини, рясніє численними помилками фактичного і концептуального характеру.


За сприяння Національного військово-історичного музею з липня 2014-го року видається «Книга полеглих за Україну». Коштом Міністерства оборони України друкується аналогічне видання під розлогою назвою «Книга пам’яті військовослужбовців ЗСУ, які загинули захищаючи суверенітет, територіальну цілісність та недоторканість України». Такого роду назвами, без будь-яких згадок про російську агресію, позначені також меморіальні дошки і пам’ятники у багатьох населених пунктах України. Це важко пояснити з погляду історичної правди, здорового глузду і належного вшанування пам’яті полеглих героїв.

Масовість подібної шкідливої практики навряд є випадковим явищем і налаштовує на думку про існування в українському політикумі сил, які свідомо не бажають називати речі своїми іменами, зокрема війну, розв’язану Росією, збройною агресією проти України. Вони по суті здійснюють термінологічну диверсію, яка негативно впливає на суспільну свідомість, послаблює і підриває позицію України у питаннях відсічі російській збройній агресії, а отже становить загрозу нашій національній безпеці. Тому держава у співпраці з учасниками бойових дій, волонтерською спільнотою та широкою громадськістю мало б системно і постійно протидіяти застосуванню термінології, що суперечить приписам Закону від 18-го січня 2018-го року.

— А що відбувається нині? Як змінилась ситуація — на краще чи на гірше?

— Із зміною в 2019-му році влади ситуація не покращилась, а навіть погіршилась. Через ігнорування Закону від 18 січня 2018-го року український інформаційний простір залишається засміченим термінологією, яка нав’язується російським агітпропом і поширюється агентами впливу Росії та українськими «корисними ідіотами». Недбале і неправильне ставлення до термінологічного позначення явищ, ситуацій і подій, які пов’язані із російською збройною агресією, є дуже небезпечним. Таке ставлення діє на підсвідомість людей, призвичаюючи їх до міфів, вигаданих і вигідних Росії.

Таким чином вкорінена в людську свідомість віртуальна реальність дезінформує і дезорієнтує українське суспільство, сприяє позиціонуванню Росії, як посередника і миротворця у врегулюванні «кризи, війни або збройного конфлікту в Україні». Подібні віртуальні штампи і оцінки вводять в оману міжнародне співтовариство і використовуються як аргумент для посилення тиску на Україну, послаблення, а то й скасування міжнародних санкцій проти Росії як держави агресора.

Владний істеблішмент Росії, підтримуваний значною частиною її населення, вважає Україну екзистенційним ворогом (тобто ворогом, який самим своїм існуванням загрожує існуванню Росії), відмовляється припинити розв’язану агресивну війну проти України, сконцентрував в анексованому Криму, окупованих районах Донеччини та Луганщини і вздовж всього українсько-російського кордону потужні угрупування військ. Якщо раніше російська пропагандистська машина практикувала «п’ятихвилинки ненависті» проти України, то тепер вона працює в режимі 24/7, культивуючи зневагу, зверхність і ворожнечу до України і українців, час від часу закликаючи до силового підкорення нашої країни.

Остаточна мета української політики Росії — тотальне знищення України, як нації, суверенної держави і геополітичної реальності.

За таких умов неприпустимим і неприйнятним є той факт, що Президент Володимир Зеленський у своїх публічних виступах та інтерв’ю уникає називати Росію державою агресором і продовжує обіцяти громадянам України «швидкий мир на Донбасі». Особи з його найближчого оточення, зокрема очільник офісу Президента Андрій Єрмак, постійно говорять про «конфлікт на сході України» та «врегулювання кризи на Донеччині і Луганщині». Колишній радник Секретаря РНБО С. Сивохо 10-го березня 2020-го року, виступаючи на телеканалі «НАШ», сказав, що конфлікт в Україні є внутрішнім, а наступного дня спробував публічно презентувати «Національну платформу примирення і єдності на Донбасі». Це викликало обурення і протести учасників бойових дій, громадськості і відповідні депутатські запити. Така позиція Президента та членів його команди ігнорує російську загрозу, культивує в суспільстві пацифістські настрої, деморалізує Збройні сили України та підриває нашу готовність і спроможність до спротиву агресивним зазіханням Росії.

Існуючій тотальній загрозі з боку Росії можна ефективно протистояти лише шляхом тотальної мобілізації потенціалу української держави і суспільства та постійної демонстрації готовності протидіяти агресору, давати йому рішучу відсіч. Це аж ніяк не виключає зусиль України, спрямованих на мирне врегулювання породженого російської збройною агресією міжнародного збройного конфлікту, але не умиротворенням агресора і задоволенням його примх, а на основі міжнародного права.

Слід особливо підкреслити, що застосовуючи хибну термінологію окремі представники української влади, експертного середовища і медіа спільноти діють аморально, протиправно і шкідливо. Вони практично і об’єктивно стають співучасниками Росії у «правовій війні» проти України. Така війна ведеться Росією одночасно із збройною агресією у прагненні заперечити свою участь в ній, уникнути відповідальності за вчинені міжнародні злочини, перекласти вину на Україну і нав’язати їй ганебні умови миру.

«СУЧАСНЕ МІЖНАРОДНЕ ПРАВО КАТЕГОРИЧНО І ОДНОЗНАЧНО ЗАБОРОНЯЄ ВІЙНУ ЯК ЗАСІБ ВИРІШЕННЯ МІЖНАРОДНИХ СПОРІВ»

— Пане Володимире, дякую. Думаю, що сказане вами має стати предметом особливої уваги і з боку влади, і з боку громадськості. Тепер хотілося б з’ясувати зміст базових дефініцій, пов’язаних з таким явищем як «війна». Насамперед, що таке «агресивна війна», «гібридна війна», «правова війна» в контексті українсько-російських відносин?

— У міжнародному праві практично аж до ухвалення Статуту ООН у 1945-му році існувала загальновизнана норма, відповідно до якої війна вважалась крайнім, але законним способом вирішенням будь-яких міжнародних спорів. З додержанням певних формальностей, пов’язаних з оголошенням війни, держава мала право застосувати збройну силу з метою нав’язування вигідних їй умов іншій державі або повного завоювання цієї держави.
 

Сучасне міжнародне право категорично і однозначно забороняє війну як засіб вирішення міжнародних спорів, кваліфікує агресивну війну, як тяжкий міжнародний злочин, що тягне міжнародно-правову відповідальність агресора.

Визначальною базовою ознакою агресивної війни є першість (!) у застосуванні збройної сили. Якщо будь-яка держава першою (!) чинить збройний напад на іншу державу, то вона здійснює акт збройної агресії і вважається агресором, незалежно від того: по-перше, якими міркуваннями і підставами обґрунтовуються і виправдовуються її дії; по-друге, чи оголошена війна чи ні; по-третє, чи у збройному нападі беруть участь регулярні або іррегулярні підрозділи збройних сил; і, нарешті, по-четверте — чи чинить держава, яка зазнала збройного нападу, спротив агресору чи ні.

Критерії, на основі яких дії держави кваліфікуються, як агресія, встановлені статтею 3-ю Резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 14 грудня 1974 року «Визначення агресії» і статтею 8-біс Римського Статуту Міжнародного кримінального суду.

Агресивна війна — це війна, яку першою починає і веде суверенна держава чи держави проти іншої держави чи держав. Така війна неодмінно породжує міжнародний збройний конфлікт. Але іноді збройні конфлікти виникають всередині держави, коли проти її законного уряду ведуть боротьбу всілякі повстанські групи, або опозиційні уряди, які претендують на владу в державі. В такому випадку збройний конфлікт між ними є не міжнародним, а внутрішнім.

У відносинах між Україною і Росією триває міжнародний збройний конфлікт, в якому Росія є державою, яка першою розпочала і продовжує агресивну війну, а Україна є державою, яка зазнала агресивного нападу з боку Росії. Тому ніякого «внутрішнього громадянського конфлікту», «війни в Україні» або «збройного конфлікту на сході України» не існує. Є агресивна війна, яку Росія веде проти України.

Відповідно до статті 51-ї Статуту ООН держава, яка зазнала збройного нападу, має право на самооборону від агресії, тобто право негайної збройної відсічі агресору.

— Отже виходить, що чинячи збройний опір російській агресії, Україна мала здійснювати своє право на самооборону від агресії, а не оголошувати про початок «антитерористичної операції».

— Саме так, хоч Україна почала реалізовувати право на самооборону із значним запізненням. Адже анексія Криму розпочалась з 20-го лютого 2014-го року, а активний спротив російській агресії із широким застосуванням ЗСУ почався лише влітку 2014-го року. Як правову підставу для такого спротиву, в.о. Президента України Олександр Турчинов хибно визначив Закон України від 20 березня 2003-го року «Про боротьбу з тероризмом», а не Закон України від 6 грудня 1991-го року «Про оборону», який регламентує порядок застосування ЗСУ у відповідь на акти агресії з боку інших держав.

На час ухвалення відповідного Указу Президента — 14 квітня 2014-го року, Росія вже анексувала Крим і було ясно, що Україна зазнає не спорадичних атак якихось терористів, а стала об’єктом спланованої і широкомасштабної агресії з боку РФ.

Таким чином в офіційному обігу вкоренилося застосування таких невідомих міжнародному праву словосполучень, як «антитерористична операція», «учасник АТО», «зона АТО», тощо, а не чіткі і однозначні терміни «самооборона від агресії», «боротьба з російською агресією», «учасники бойових дій», «театр бойових дій». Такий підхід вводив в оману українське суспільство, дезорієнтував світову спільноту і, по суті, підтверджував штампи російської пропаганди про внутрішньо-громадянський конфлікт в Україні і про те, що Росія не є стороною розв’язаною нею агресивної війни, а бойові дії ведуться між київською «фашистською хунтою» і воєнізованими формуваннями «повстанців», які начебто створені місцевими «шахтарями» і «трактористами» і на допомогу яким прийшли російські «добровольці».

«СТАН ВІЙНИ ПЕРЕДБАЧАЄ ПОРЯДОК ЗАСТОСУВАННЯ ЗС ДЛЯ ВІДСІЧІ АГРЕСІЇ, А РЕЖИМ ВОЄННОГО СТАНУ — ТИМЧАСОВЕ ОБМЕЖЕННЯ КОНСТИТУЦІЙНИХ І МАЙНОВИХ ПРАВ ГРОМАДЯН»

— Чому тодішня влада України ухилилась від оголошення воєнного стану після початку російської агресії? Чи було викликано таке рішення? Чи правильним воно було?

— Відповідь на ці питання почну з того, що «воєнний стан» слід відрізняти від «стану війни». Конституція України і Закон України «Про оборону» чітко встановив, що Президент України в разі збройного нападу або загрози такого нападу приймає рішення про оголошення стану війни і введення воєнного стану.

Режим стану війни передбачає порядок застосування збройних сил для відсічі агресії, а режим воєнного стану тягне тимчасове обмеження конституційних і майнових прав громадян. Це необхідно для забезпечення громадського порядку в умовах війни, використання приватних ресурсів громадян і юридичних осіб для потреб армії та фронту, боротьби з ворожою агентурою, запобігання діяльності, яка шкодить воєнним зусиллям держави та деморалізує суспільство.

Стан війни виникає завжди і автоматично внаслідок збройного нападу. Оголошення стану війни вразі агресії — це констатація факту, мобілізуючий сигнал суспільству, підстава для збройних сил активно протидіяти агресору. Тому тодішнє керівництво України зробило грубу помилку не оголосивши стан війни.

Але утримання від запровадження воєнного стану у початковій фазі російської агресії було практично доцільним і виправданим. Справа в тому, що Конституція і закони України забороняють проведення виборів в умовах воєнного стану. Після втечі Януковича в кінці лютого 2014-го року і подальшого переформатування Верховної Ради і сформування нового уряду було конче потрібно якомога скоріше обрати Президента України — Голову держави і Головнокомандуючого Збройних Сил.

А от після свого обрання 25 травня 2014-го року Президентом України Петро Порошенко був зобов’язаний вжити заходів для запровадження і стану війни, і воєнного стану як передбачено статтею 106 (пункти 1, 17, 20) Конституцією України та статтею 4 Закону України «Про оборону». Замість цього заходилися змінювати Конституцію України. Такий підхід сприяв сприйняттю подій в Україні, як внутрішньо українського конфлікту, а не як міжнародного збройного конфлікту, викликаного агресією Росії. Це деморалізувало українське суспільство, вводила в оману міжнародну спільноту та посилювала міф про непричетність Росії до агресії проти України.
Воєнний стан в деяких регіонах України було тимчасово запроваджено лише після ескалації російської агресії з акваторії Азовського моря (листопад 2018-го року).

На мою думку, з огляду на триваючу агресію Росії та концентрацією потужних угруповань її збройних сил на кордонах України запровадження воєнного стану було б незайвим і зараз.

— Як з точки зору міжнародного права слід кваліфікувати анексію Криму, бойові дії на Донеччині і Луганщині та експансію Росії в Азовському морі?

— Відповідно до міжнародного права будь-який збройний напад, де б, коли б і за допомогою яких сил і засобів він не був би вчинений, є актом агресивної війни проти іншої держави як такої. Тому дії іррегулярних і регулярних підрозділів ЗС Росії, які призвели до анексії Криму (лютий-березень 2014-го року), тимчасової окупації Донеччини та Луганщини (квітень 2014-го — лютий 2015-го року), встановлення блокади в акваторії Азовського моря і напад там на кораблі українських ВМС (травень-листопад 2018-го року) являють собою один триваючий злочин агресії Росії проти всієї України.

Тобто неприпустимо і невірно говорити про «агресію Росії в Криму, на Донбасі, або на сході України чи Азовському морі». Росія вчинила і продовжує збройну агресію проти всієї України як держави. В разі подальшого розширення збройної агресії проти України театром агресивної війни в будь-який момент можуть стати й інші частини території України.

З погляду міжнародного права агресивна війна Росії проти України триватиме доти, поки Росія не виведе всі свої війська з України і не буде звільнено всі окуповані українські території, включно з Кримом.

«АБСОЛЮТНО НЕПРИЙНЯТНО ГОВОРИТИ ПРО «ЗБРОЙНИЙ КОНФЛІКТ НА СХОДІ УКРАЇНИ»

— Що являють собою іррегулярні формування збройних сил Росії?

— У намаганні приховати збройну агресію проти України вище військово-політичне керівництво Росії задіяло в Криму підрозділи спецназу без розпізнавальних знаків, а на сході України за активної участі ФСБ і ГРУ із найманців України, Росії та інших держав були створені різні воєнізовані формування. Ці формування контролюються, фінансуються, озброюються Росією, а до їхнього особового складу включені офіцери її регулярних збройних сил.

Відповідно до пункту «g» статті 3 резолюції Генеральної Асамблеї ООН «Визначення агресії», частини 8 статті 1 Закону України «Про оборону», частини 13 Преамбули Закону України від 18 січня 2018 року такі формування вважаються іррегулярними. Поряд із штатними регулярними частинами вони входять до Збройних сил РФ. Керівництво ними здійснює військове командування РФ. Загальновідомим є те, що сформовані спецслужбами і воєнним командуванням РФ такі збройні формування утворюють 1-й (Донецька область) та 2-й (Луганська область) армійські корпуси, які спочатку були підпорядковані 12-му командуванню резерву (КРЕЗ, ВЧ-89462) Південного військового округу Збройних сил РФ. У серпні 2015-го року його було реорганізовано у Центр територіальних військ ПВО ЗС РФ зі штабом у місті Новочеркаськ Ростовської області РФ. В свою чергу Центру оперативно підпорядкований штаб 8-ї загальновійськовій армії Південного військового округу.

Тому абсолютно неприйнятно говорити про «збройний конфлікт на сході України» за участю «повстанців», «бойовиків», «терористів», «сепаратистів», «ополченців», тощо. А їхні формування називати незаконними або терористичними. В реальному житті і відповідно до міжнародного права і законів України вони є підрозділами збройних сил держави агресора. Саме особовий склад цих підрозділів порушує режим припинення вогню на Донеччині і Луганщині та обстрілює позиції українських військ.

— В деяких заявах і постановах Верховної Ради «ДНР» і «ЛНР» названі терористичними організаціями. Досі їх так називають і деякі експерти та журналісти. Як це розуміти?

— Такі заяви і постанови були ухвалені у початковій фазі російської агресії, коли у тодішньої влади ще не було чіткого бачення і розуміння зв’язку між діями держави агресора і створенням структур самопроголошених «ДНР» і «ЛНР». Цілком зрозуміло, що тепер їхній статус має визначатись відповідно до Закону від 18-го січня 2018-го. Адже його було ухвалено пізніше і він порівняно з заявами та постановами ВР має юридично обов’язковий характер для всіх громадян України, незалежно від їхніх посад і суспільних функцій.


— Як правильно визначити статус «ДНР» і «ЛНР»?

— Згідно з Законом України від 18 січня 2018-го року, як створені Росією органи в анексованому Криму, так і структури самопроголошених «ДНР» і «ЛНР» є частинами окупаційної адміністрації РФ. Для керування ними в РФ створені спеціальні органи — в Адміністрації президента Росії Центр управління відновленням, а в уряді РФ Міжвідомча комісія з надання гуманітарної підтримки південно-східними територіями Донецької та Луганської областей. Отже вони не повинні розглядатись як структури, що самостійно здійснюють якісь функції і мають власну суб’єктність. Тому жодні переговори з ними не мають сенсу. Україна має вести переговори лише з Росією і ставити вимоги лише до Росії. Неприйнятними є будь-які переговори з «ДНР» і «ЛНР». Всі переговори з мирного урегулювання мають вестись лише з Росією.

— Відповідно до Закону від 18 січня 2018-го року території Криму і окремих районів Луганщини і Донеччини визначені як «тимчасово окуповані території». Але представники деяких ЗМІ, влади та експерти продовжують називати їх «непідконтрольними Україні територіями». Чи є різниця між цими термінами? Які правові наслідки визнання Україною загарбаних Росією українських територій тимчасово окупованими територіями?

— Положення Закону, які визнають, що загарбані Росією території мають статус тимчасово окупованих не є винаходом українських законодавців. Вони базуються на загальновизнаних нормах міжнародного права, зокрема зафіксованих у IV-й Гаазькій Конвенції 1907-го року про закони і звичаї війни на суходолі, Женевських конвенціях 1949-го року про захист жертв війни та I-му Додатковому Протоколі 1977-го року до цих конвенцій.

Коли вживають термін «тимчасово окуповані території» це однозначно означає, що певні території держави окуповані іншою державою.

В нашому випадку — Росією. Їх окупація стала наслідком збройної агресії.

Термін «непідконтрольні території» можна тлумачити, як території, які виявились неконтрольовані урядом держави через якісь події, що трапились всередині країни, скажімо внаслідок стихійного лиха, громадянського конфлікту, внутрішнього збройного конфлікту. В нашому випадку російська дипломатія і пропаганда стверджують, що частини території України не є окупованими Росією, а контролюються «бойовиками» і «повстанцями», тобто внутрішніми силами, опозиційними українському уряду і тому йому непідконтрольними. Термін «неконтрольовані території» асоціюються таким чином з наявністю в державі внутрішнього конфлікту. Його застосування спрямоване на підтвердження міфу про наявність в Україні громадянської війни або внутрішнього збройного конфлікту, до яких Росія немовби непричетна.

З терміном «тимчасово окуповані території», пов’язані певні правові наслідки. А саме: окупація не дає державі-окупанту жодних підстав вважати ці території своїми (юридично вони продовжують визнаватися частинами території держави, яка їх тимчасово втратила, а отже має право вимагати повернення цих територій); на державу-окупанта лягає вся відповідальність за забезпечення прав людини на окупованих ним територіях; держава-окупант зобов’язана відшкодувати всю шкоду, яка була завдана окупацією.
Термін «неконтрольовані території» не асоціюється з жодними правовими наслідками для держави агресора.

 

«КРАЇНА ЗВІЛЬНИТЬСЯ І ВІДНОВИТЬ СВОЮ НЕЗАЛЕЖНІСТЬ, ЯКЩО БУДЕ ЗБЕРЕЖЕНА ЇЇ ІДЕНТИЧНІСТЬ»

— Як співвідноситься такі поняття, як «агресивна війна» і «гібридна війна»?

— В інформаційному просторі України після початку збройної агресії Росії для означення її злочинних дій почали використовувати такі терміни як «неоголошена війна», «дивна війна», «прихована війна», «таємна війна», «нестандартна війна», «нелінійна війна», «напіввійна», «війна керованого хаосу» і «гібридна війна» або «гібресія». Найпопулярнішим і широко вживаним став термін «гібридна війна». Можливо застосування зазначених термінів були спробою словесно відобразити специфіку розв’язаною Росією війни. Адже вона за методами свого ведення відрізнялась від традиційних класичних війн минулого. А можливо то лише спосіб уникнути використання точного і юридично вивіреного терміну «агресивна війна». Застосування згаданих евфемізмів цілком відповідає сумнозвісній don’t irritate Russia policy, тобто політиці «не дратувати Росію», на якій схибнулося багато як західних, так і українських політиків та інтелектуалів. В міжнародному праві немає визначення поняття «гібридна агресія». Відповідно не передбачені санкції за таку агресію. Однак від цього вона не втрачає свого небезпечного характеру.

Війна, яку зараз веде Росія проти України і яку називають гібридною насправді має два складники. Перший — збройна агресія, другий — гуманітарна агресія. Збройна агресія, яка кваліфікується міжнародним правом як злочин, має на меті фізичне підкорення або знищення сторони проти якої вона здійснюється; мета гуманітарної агресії — знищення національної ідентичності народу шляхом так званої «м’якої сили».

Країна може зазнати поразки внаслідок збройної агресії, але вона неодмінно звільниться і відновить свою незалежність, якщо буде збережена її ідентичність. Проте країна просто зникне, ніколи не відновиться і припинить існування, як незалежна держава, якщо її народ втратить ідентичність внаслідок гуманітарної агресії. Гуманітарна агресія в свою чергу має чотири складники. Це — перше, мовно-культурна війна, яку Росія з давніх-давен і повсякчас веде проти України, друге, інформаційно-пропагандистська війна, третє, війна проти української історичної пам’яті і, четверте, конфесійна війна. Це чотири виміри гуманітарної агресії. Якщо така агресія проти будь-якої держави закінчується успішно, то ця держава просто зникає з політичної мапи світу і стає географічним простором. Висновок: у протиборстві з Росією Україна може вистояти лише як українська Україна, яка покладається насамперед на власні сили, але одночасно спирається на своїх союзників та партнерів. Тому надзвичайно важливе завдання не тільки зміцнювати обороноздатність України, а й провадити притомну, адекватну гуманітарну політику, яка має стати знаряддям боротьби за зміцнення української ідентичності.
Натомість персональне ставлення Володимира Зеленського та деяких впливових членів його команди до формування українського гуманітарного простору на основі принципу «а какая разница» викликає серйозне занепокоєння. Воно свідчіть про відмову від проведення україноцентричної гуманітарної політики. Це робить Україну вразливою до російської гуманітарної агресії, становить велику загрозу руйнування її національної ідентичності, а отже і незалежної національної державності.

 

«ДЕЯКІ ПОЗОВИ УКРАЇНИ Є ХИБНИМИ ТА СУПЕРЕЧАТЬ ЗАГАЛЬНОДЕРЖАВНІЙ ПОЗИЦІЇ У ПИТАНІ ВІДСІЧІ РОСІЙСЬКІЙ ЗБРОЙНІЙ АГРЕСІЇ»

— А що таке «правова війна»?

— «Правова війна» або «правовійна» (від англійського терміну lawfare) являє собою зловживання правом, коли право, національне і міжнародне, використовують для обґрунтування порушень міжнародного права. Мета «правовійни» створити віртуальну реальність та уникнути відповідальності за міжнародні правопорушення. В нашому випадку «правовійна» є супутником агресивної війни Росії. Вона полягає у спробах виправдання збройної агресії Росії і переслідує кінцеву мету — нав’язати Україні несправедливі умови врегулювання, які підривають самі основи її існування як незалежної держави.

В свій час 1 березня 2014-го року Путін ініціював ухвалення Державною Думою РФ постанови, яка санкціонувала використання збройних сил РФ на території України під приводом необхідності захисту прав російськомовного населення. Цей правовий акт відіграв роль правової підстави для здійснення збройної агресії проти України. Однак він грубо суперечив вимогам сучасного міжнародного права, відповідно до яких жодна держава не може першою застосовувати збройну силу проти іншої держави за будь-яких обставин і під будь-якими приводами.

Такі інструменти як міжнародний договір і національний закон були використані Росією для виправдання анексії Криму внаслідок збройної агресії. Спочатку там, в умовах російської окупації 16 березня 2014-го року, було проведено псевдо референдум. Наступного дня на основі сфальсифікованих результатів голосування раніше розпущена Верховна Рада АРК проголосила незалежність автономії, а вже 18 березня Володимир Путін підписав із самозваними представниками нелегітимного квазі-державного утворення договір про його входження до складу РФ. Згодом 21 березня відбулась ратифікація цього договору Державною Думою РФ і Крим став суб’єктом РФ. Таким чином шляхом фіктивних і нелегітимних правових оборудок було начебто легально оформлено анексію Криму.

Сьогодні театром правової війни Росії проти України є Нормандський та Мінський переговорні формати. На початку збройної агресії Росії вдалось силою примусити Україну укласти так звані Мінські домовленості. Ці домовленості є нелегітимними з точки зору міжнародного права, оскільки суперечать статті 52-й Віденської конвенції про право міжнародних договорів, яка визнає договори, укладені із застосуванням сили, юридично нікчемними. До того ж ці домовленості ніколи не розглядались Верховною Радою України і не були нею ратифіковані.

Однак Росія застосовує Мінські домовленості для обґрунтування тиску на Україну з метою примусити її піти на неприйнятні умови врегулювання. Використовуючи міф про внутрішній громадянський конфлікт в Україні і заперечуючи участь Росії в агресії проти України, кремлівське керівництво наполягає на започаткуванні між українським урядом і представниками так званих «ДНР» і «ЛНР» безпосередніх переговорів. Ця вимога має на меті включити їх у переговорний процес як самостійних суб’єктів замість РФ. Таким чином буде створено формальне підґрунтя для позиціонування РФ як посередника у врегулюванні, а не сторони, на яку лягає відповідальність за агресію. При чому керівництво РФ наполягає визнати за ОРДЛО особливий статус, який передбачатиме їх право самостійно визначати засади своєї внутрішньої політики і впливати на розробку і реалізацію зовнішньополітичного курсу України. В разі виконання цих забаганок Росії кремлівське керівництво використовуючи підконтрольні їй маріонеткові структури, буде в змозі втручатись у внутрішні справи України, руйнувати її державну єдність та національну ідентичність, заблокувати її членство в НАТО і ЄС.

Переговори з мирного врегулювання зайшли в глухий кут. З одного боку, РФ не припиняє війну, не виводить свої війська з території України і висуває неприйнятні та нелегітимні претензії до України. З іншого боку, Україна та її партнери продовжують вести переговори в модальності, окреслені неправомірними і юридично нікчемними Мінськими домовленостями.

Якщо українська сторона піде на неприпустимі поступки агресору і задовольнить його вимоги та примхи (а ознаки цього проглядаються в діях команди Володимира Зеленського) поразка України у війні з Росією буде гарантованою. Вона потягне до подальші тяжкі наслідки аж до втрати української незалежності. Якщо позиція української сторони у протистоянні з Росією випливатиме із життєво важливих національних інтересів, ґрунтуватиметься на Конституції України і спиратиметься на міжнародне право, Україна приречена на перемогу.

— Отже, навмисне висуваючи нелегітимні та неприйнятні для України вимоги, Росія саботує мирне врегулювання в рамках Нормандського формату. Чи є у України перспективи досягнути успіху в міжнародних судах?

— На цьому напрямі ситуація є досить неоднозначною. І прогнозувати тотальний успіх України в міжнародних судах не доводиться. У свій час українські ЗМІ тиражували і далі тиражують заяви деяких українських посадовців про те, що Україна доб’ється справедливості і покарання Росії за збройну агресію у міжнародних судах. Ці заяви провокують сильні емоції і підвищені очікування в українському суспільстві.

— Це дійсно так. Яким же є реальний стан речей?

— На сьогодні Україна подала 5-ть позовів проти РФ до Європейського Суду з прав людини, один позов до Міжнародного Суду ООН, започаткувала провадження у Міжнародному арбітражному трибуналі з морського права та звернулась до Міжнародного кримінального суду. Картина начебто вражаюча, але оманлива.

— Стільки позовів в кількох судах. Чим це викликано? Якщо йдеться про міжнародну відповідальність Росії за один тяжкий міжнародний злочин — злочин агресії, чи не краще було б подати один солідний, великий позов до Міжнародного суду ООН, як її головного судового органу?

— Взагалі хід цієї думки правильний. Але реальне життя складніше. Відповідно до свого статуту Міжнародний Суд ООН має право розглянути будь-яку справу тільки в тому випадку коли сторони спору дають свою ясно висловлену згоду на такий розгляд.
На початковій стадії російської збройної агресії, МЗС України надіслав офіційну ноту МЗС Росії з пропозицією звернутись до Міжнародного суду ООН для з’ясування правових аспектів нової ситуації, що виникла у взаєминах обох держав. Однак навіть це досить стримане звернення було проігнороване російською стороною.

За таких обставин Україні залишалась лише можливість хоч якось реагувати на протиправну поведінку Росії за допомогою використання так званих «арбітражних застережень» в окремих міжнародних угодах. Сторони таких угод попередньо погоджувались звертатись до міжнародних судових інстанцій в разі виникнення між ними спорів, пов’язаних з тлумаченням, невиконанням або порушенням положень конкретних угод.

Аналіз чинних для України і Росії міжнародних угод виявив лише чотири договірні акти із статтями про «арбітражні застереження». Такими є: стаття 33 Європейської конвенції 1950-го року про захист прав людини; стаття 22 Конвенції 1965-го року про ліквідацію всіх форм расової дискримінації; стаття 24 (І) Конвенції 1999-го року про боротьбу з фінансуванням тероризму; статті 286-288 та додатки VI, VII, VIII Конвенції ООН 1982-го року про морське право.

Україна також скористалась пунктом 3 статті 12 Римського статуту і звернулась до Міжнародного кримінально суду із запитом щодо розслідування злочинів, вчинених Росією під час її збройною агресією проти України.

Таким чином потенціал використання можливостей міжнародних судів для захисту інтересів України в умовах російської агресії виявився дуже обмеженим і нині є вичерпаним.

— На що ж за таких обставин може розраховувати Україна? Яких рішень слід очікувати від міжнародних судів?

Насамперед, слід зазначити, що всі звернення України до згаданих міжнародних судів не стосуються встановлення факту збройної агресії Росії, вирішення питання про відповідальність держави-агресора, визначення форм та обсягів цієї відповідальності, а також відшкодування Україні збитків, яких вона зазнала внаслідок агресії.

Навіть позитивний для України розгляд справи в МКС може завершитись лише встановленням кримінальної відповідальності вищих посадових осіб РФ за воєнні злочини та злочини проти людяності, скоєні під час агресії, та винесення їм відповідних вироків. Але для цього Україна повинна надати МКС належні докази. Поки що на думку Прокурора МКС, цього не сталось. Хоч на сьогодні ним нарешті визнано наявність міжнародного збройного конфлікту між Росією і Україною. Однак питання реалізації відповідальності РФ як держави-агресора, МКС не розглядатиме через процесуальні обмеження, які встановлені в його статуті.
Позови України в Європейському суді з прав людини, Міжнародному суді ООН, Міжнародному Арбітражному Трибуналі з морського права стосуються порушень Російською Федерацією окремих міжнародних угод таких як Європейська Конвенція зі захисту прав людини, Конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації, Конвенція про боротьбу із фінансуванням тероризму, Конвенція ООН про морське право.

Провадження в згаданих міжнародних інстанціях обмежуватимуться встановленням відповідальності Росії не за збройну агресію Росії проти України, а за невиконання міжнародних зобов’язань за певними конвенційними актами. Питання ж відповідальності РФ за скоєння власне збройної агресії та порушення нею норм міжнародного гуманітарного права не розглядатиметься.

Хочу особливо наголосити, що деякі позови України є концептуально і змістовно хибними та суперечать загальнодержавній позиції у питані відсічі російській збройній агресії і подоланні її наслідків.

 

«ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ЗЛОЧИНИ ЛЯГАЄ НЕ ЛИШЕ НА БЕЗПОСЕРЕДНІХ ВИКОНАВЦІВ, АЛЕ І НА РОСІЙСЬКУ ФЕДЕРАЦІЮ, ЯК ДЕРЖАВУ-АГРЕСОРА»

— Що ви маєте на увазі? Про які саме позови йдеться і чому?

— Щодо наших позовів в ЄСПЛ, то вони належним чином документовані, враховують практику ЄСПЛ і стосуються порушення Росією прав людини, як в Криму так і на сході України. І тут можна розраховувати на певний успіх.

Але серйозне занепокоєння викликають можливі наслідки розгляду позовів України в Міжнародному суді ООН та Міжнародному арбітражному трибуналі з морського права. Складається враження, що позов в міжнародному суді ООН готувався поспішно без залучення представників українського експертного середовища з розрахунком на швидкий успіх. Після реєстрації 16 січня 2017-го року українського позову і розміщення його тексту нас сайті Суду мною зверталась увага МЗС на певні його недоліки. Однак належної реакції з боку осіб, відповідальних за супровід провадження в Міжнародному суді, не відбулося. Внаслідок цього, на мою думку, цей позов має суттєві вади. Першою ознакою негативних наслідків цих вад став Наказ Міжнародного суду ООН від 19 квітня 2017-го року щодо застосування тимчасових засобів. В цьому наказі вимоги України до РФ були задоволені лише частково.

— Чому це сталося?

— Через суттєві вади українського позову. До Міжнародного суду ООН всупереч його практиці було подано один позов, який об’єднував матеріали про порушення РФ двох різних за своєю природою Конвенцій — про ліквідацію всіх форм расової дискримінації та Конвенції про заборону фінансування тероризму. Це було явно помилковим рішенням, оскільки вимоги до доказової бази і доведення порушень обох Конвенцій є різними. У випадку Конвенції про заборону фінансування тероризму вони є набагато складнішими і не були виконанні Україною. Тому у своєму Наказі Суд не задовольнив вимогу України щодо заборони Росії в подальшому вдаватись до дій, які порушують цю Конвенцію.

На мою думку в позові є і інші вади. Так звані «ДНР» і «ЛНР» кваліфікуються, як «незаконні озброєні групи», що вчиняли акти тероризму, такі як знищення цивільного літака рейсу «MH-17», обстріли цивільного населення, бомбардування населених пунктів, вбивства, тортури, переслідування цивільного населення. Насправді, в світлі норм як загального міжнародного права, так і міжнародного гуманітарного права, сформовані під ширмою «ДНР» і «ЛНР» збройні формування є іррегулярними підрозділами ЗС РФ, тоді як структури самих «ДНР» і «ЛНР» виконують функції її окупаційної адміністрації.

Скоєні ними злочини є не актами тероризму, а воєнними злочинами або злочинами проти людяності. Відповідальність за такі злочини лягає не лише на безпосередніх виконавців, але і на Російську Федерацію, як державу-агресора.

В разі визнання Судом «ДНР» і «ЛНР» статусу «терористичних організацій» або «озброєних груп», буде створено правове підґрунтя для заперечення Росією наявного міжнародного збройного конфлікту, породженого її збройною агресією проти України.

Нарешті явно неправильно і невиправдано обмежені часові і просторові рамки претензії до Російської Федерації щодо порушення нею Конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації. Позовні вимоги України стосуються лише подій в Криму після його анексії Російською Федерацією в 2014-му році. Але порушення Конвенції Російською Федерацією почались задовго до її збройної агресії проти України. Вони відбувались і були спрямовані проти української меншини та її представників на території самої Росії. Після початку збройної агресії порушення Конвенції стали нормою не лише в Криму, але і на тимчасово окупованих агресором територіях Донецької і Луганської областях. Доводиться тільки здогадуватись, що було спонукальним мотивом суттєвого обмеження позовних вимог України тільки щодо протиправної поведінки РФ лише на території Криму і лише після 20 лютого 2014-го року.

— А як слід оцінювати попереднє рішення Міжнародного морського арбітражного трибуналу, адже воно ухвалене на користь України?

— Це так. Але за великим рахунком це рішення працюватиме проти України. І причиною цього є те, що юридично хибною була позиція української сторони в тій частині позову в Трибуналі, що стосувалася силового захоплення кораблів ВМС України у Керчинській протоці.
Вимоги України звільнити кораблі та їхні екіпажі ґрунтується на положеннях статті 32-ї Конвенції ООН про морське право. Але ж Конвенція розрахована на застосування в умовах миру, а не війни. Під час війни на морі у відносинах воюючими починають діяти закони та звичаї морської війни. Відповідно до них норма про імунітет в умовах війни не діє. Кораблі воюючих сторін мають право атакувати один одного скрізь, крім територіальних вод нейтральних держав. В разі захоплення іншою стороною кораблі стають законним воєнним трофеєм, а члени їхніх екіпажів — військовополоненими.

Збройна акція російських ВМС була епізодом збройної агресії Росії проти України. Отже використання українською стороною статті 32-ї Конвенції з морського права як підстави для звільнення кораблів та їхніх екіпажів є рівнозначним визнанню наявності мирних відносин між Україною та Росією і запереченню факту збройної агресії Росії проти України.

Проміжне рішення Трибуналу, ухвалене на користь України, сприяло звільненню з російського полону українських моряків і поверненню захоплених воєнних кораблів у розграбованому стані. Уповноважена України в Трибуналі О. Зеркаль повідомила українське суспільство про перемогу. Однак це, на мою думку, Пірова перемога. Адже Росія неодмінно використовуватиме підтверджену міжнародним судом офіційну позицію України для посилення міфу про наявність в Україні внутрішнього конфлікту і заперечення своєї участі у збройній агресії проти України, а, відтак, і для уникнення відповідальності за цей злочин.

Звільнення українських моряків слід було б добиватись в рамках триваючого процесу обміну військовополоненими, а не ціною підриву загальнодержавної позиції у питанні відсічі збройній агресії Росії та подоланні її наслідків.

 

«СИСТЕМНА І ЦІЛЕСПРЯМОВАНА РОБОТА В НАПРЯМКУ ПІДГОТОВКИ КОНСОЛІДОВАНОЇ ПРЕТЕНЗІЇ ДО РОСІЇ НЕ ЗДІЙСНЮЄТЬСЯ»

— Отже загальна картина не дуже втішна? А скоріше — зовсім невтішна. Чи можна знайти інструментарій для ефективнішого захисту національних інтересів України в умовах триваючої збройної агресії Росії?

— В арсеналі міжнародного права такий інструментарій є. Треба лише вміти використовувати його належним чином і мати стратегію такого використання.

Першим практичним кроком в цьому напрямі має стати затвердження на найвищому рівні детально розробленої загальнодержавної і обов’язкової для всіх органів і посадових осіб позиції у питанні відсічі збройній агресії Росії та подоланні її наслідків. Цей документ має бути основою для підготовки консолідованої претензії України до Російської Федерації, як держави-агресора. Відповідно до міжнародного права наявність такої претензії є необхідною первинною умовою початку реалізації відповідальності держави за вчинення будь-якого міжнародно-протиправного діяння.

Розробка обох документів має здійснюватись спеціальним органом центральної виконавчої влади.

— Чи зробила щось українська влада в цьому напрямку?

— Однозначної відповіді на це питання у мене немає. Можна сказати, що зроблено і багато, і мало, і практично нічого. З початком російської агресії різні українські відомства почали і продовжують накопичувати матеріали, документи, свідчення, які можуть бути використані для підготовки консолідованої претензії до Росії. Однак системна і цілеспрямована робота в цьому напрямку не здійснюється. Жодне державне відомство самотужки неспроможне підготувати таку претензію, оскільки шкідливі наслідки збройної агресії Росії вразили всі сфери суспільного і державного життя. Отже необхідно створити спеціальний орган, уповноважений готувати таку претензію.

Закон від 18 січня 2018-го року у пункті 4 статті 6 передбачає, що з метою узагальнення правової позиції держави та підготовки консолідованої претензії, Кабінет міністрів України має вжити «необхідних заходів для утворення міжвідомчого координаційного органу». Однак Кабінет міністрів України формально поставився до реалізації Закону і замість спеціального органу центральної виконавчої влади своєю Постановою від 12 грудня 2018-го року створив міжвідомчу комісію із статусом тимчасового консультативно-дорадчого органу Кабміну. Практично цей орган виявився мертвонародженим, оскільки в Постанові Кабміну належним чином не визначено повноважень комісії і зовсім не передбачено механізму її діяльності. Результати роботи комісії невідомі. Принаймні якась публічна інформація про це відсутня.

У Верховній Раді 11 лютого 2020-го року було зареєстровано законопроект №3057 «Про Національне агентство України з питань подолання наслідків збройної агресії Російської Федерації». Цей законопроект внесли більше 50-ти народних депутатів, які належать до різних фракцій. Ухвалення цього Закону може і повинно стати відправною точкою для початку системної роботи, спрямованої на практичну реалізацію міжнародно-правової відповідальності Російської Федерації за збройну агресію.

Перед новоствореним органом постане складне завдання. Йому доведеться обробити колосальний масив інформації, накопичений різними відомствами. Упорядкувати і належним чином оформити матеріали з метою створення солідної, переконливої доказової бази. Вона не повинна викликати жодних сумнівів щодо вчинення Росією збройної агресії проти України разом із задіянням, як регулярних так і іррегулярних формувань її ЗС. Розробити єдині методики підрахунків шкоди та збитків, яких зазнала Україна.

Ключовою частиною консолідованої претензії має стати визначення масштабів відшкодування Українській державі, українському суспільству і громадянам та обґрунтування вимог щодо обсягу, форм і способів такого відшкодування.

Така претензія стане і залишатиметься офіційним документом, який однозначно зафіксує правову позицію України й чітко окреслить її вимоги до РФ, як держави-агресора, при чому ці вимоги не матимуть терміну давності. Відмова Російської Федерації від розгляду консолідованої претензії створить додаткове правове підґрунтя для продовження та посилення міжнародних санкцій, застосовуваних проти неї міжнародною спільнотою для реалізації її відповідальності.