Історія

«Коли біль зумів говорити»: тема Голокосту у творчості письменниці Іди Фінк

26.01.2021
автор: Тетяна Федорів

У Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту, який відзначається щорічно 27 січня, особливу увагу хотілося б звернути на творчість письменниці Іди Фінк (Ландау). Ще один важливий привід – це 100-річчя з дня її народження.

Іда Фінк народилася 1 листопада 1921 року у Збаражі та зростала у сім’ї, свідомій свого єврейського походження (3). Сама Іда Фінк в одному із своїх інтерв’ю розповідала про своє безтурботне дитинство. Вона згадує, що на той час у Збаражі була велика група трудової інтелігенції. В місті проживали поляки, євреї та українці. Її батько, Людвік Ландау був лікарем, мати, з природничою освітою, вчителювала у тутешній гімназії ім. Генрика Сенкевича, де пізніше навчалась майбутня письменниця (16).

Як зазначає Іда Фінк, мати проявляла надзвичайну турботу про інтелектуальний розвиток власних дітей, у домі було багато книг. З юних років Іда багато читала. Досить близькими для неї була музика і література, що мали продовження у подальшому житті Іди Ландау. Після екзаменів на атестат зрілості дівчина надала перевагу музичній освіті. Вивчала музику у Консерваторії Польського Музичного Товариства у Львові. Прийшла війна – а, отже, консерваторію Іда Ландау не закінчила.

Після вибуху війни, Іда з великими труднощами повернулась додому, Збараж вже був під окупацією. Нацисти встигли спалити синагогу і здійснити серію перших вбивств. Незадовго після повернення Іди додому відбулася так звана «дика акція», досі мало вивчена, жертвами якої стали близько 70 чоловіків, місцевих євреїв, розстріляних у Луб’янецькому лісі, неподалік Збаража.

Іда Фінк розповідала, що це була перша така операція у Збаражі. До створення гетто у 1942 році, відбулося ще три чи чотири схожі акції. Іда Фінк говорила, що лише випадково їм вдалося залишитися живими. 1942 року сім’я Іди була змушена покинути будинок і перебратися в гетто, яке було відкритим, але переповненим, оскільки сюди привезли євреїв з усіх околиць Збаража.

В той період родина Ландау шукала шляхів порятунку. Вони залишилися втрьох: Іда з сестрою Ельжбетою та батько, мама вже померла від раку. Завдяки турботі батька сестрам вдалося отримати підроблені документи (метрики та «іменний виклик» на роботи до Німеччини), тим-то пізньої осені вони – виїхали зі Збаража. Людвік Ландау переховувався у своєї колишньої пацієнтки.

Після втечі зі збаразького гетто, Іда разом з сестрою записались на роботи до Німеччини, звідки – під загрозою доносу – втекли і переховувалися до кінця війни (3).

Доктор Людвік Ландау із хвилею репатріації 1945 року потрапив до Клодзька (місто в південно-західній Польщі). Іда та її сестра Ельжбета згодом знайшли свого батька, який, подібно як і його доньки, втік із гетто, а тоді переховувався у селах в околицях родинного Збаража, зокрема у Кретівцях (5).

У 1957 році Іда Фінк вже разом з чоловіком та донькою репатріювалась до Ізраїлю. Тут вона багато років працювала в меморіалі Яд Вашем, записуючи розповіді тих, хто пережив Катастрофу (13).

Іда Фінк записувала свої історії, а також історії тих, хто вижив і свідків. Не описувала емоцій, проте вони самі з’являються. Її роман та оповідання не вдасться читати по-іншому. Вона-бо писала про людей, врятованих часто до наступного разу, людей, померлих ще за життя (5).

Писати Іда Фінк почала пізно, коли, як вона говорила, біль зумів говорити (13). Дебютувала як письменниця лише у віці близько 60 років. Потрібні були роки, аби переосмислити спогади, змиритися із травмою Голокосту.

Творчість Іди Фінк відзначена літературними преміями кількох країн – Анни Франк 1985 року (Нідерланди), меморіалу Яд Вашем 1995 року (Ізраїль), польського ПЕН–Клубу 2003 року і премією Пінхаса Сапіра у 2007 році. Цією премією нагороджують найкращих ізраїльських письменників, які пишуть івритом, але Іді Фінк вручили її вперше як ізраїльському автору, який писав мовою діаспори – польською. Її твори перекладено англійською, французькою, івритом, німецькою, данською, норвезькою, італійською, російською та ін.(13), а у березні 2017 року нарешті вийшов роман Іди Фінк «Подорож» українською мовою.

Іда Фінк померла 27 вересня 2011 року у Тель-Авіві, в ніч з понеділка на вівторок після довгої і страшної хвороби, яка відібрала у неї пам’ять, залишивши неспокій, смуток та біль (3).

Уся творча спадщина письменниці Іди Фінк умістилася у двох книгах – автобіографічному романі «Подорож» та збірці оповідань «Сад відпливає» («Odpływający ogród»).

Роман «Подорож» у перекладі Наталки Римської українською побачив світ у березні 2017 року, у «Видавництві Старого Лева». Поява цієї книги поставила чимало запитань, відповіді на які доводиться шукати і досі. Це книга автобіографічна, розповідає про долю конкретної єврейської родини – Ландау, котра мешкала у невеликому галицькому містечку – Збараж. Роман наповнений іменами, прізвищами та місцями, тісно пов’язаними з подіями, що мали місце 80 років тому.

Збірка оповідань Іди Фінк вже перекладені українською та готуються до друку. Серед них також є чимало таких, де письменниця розповідає про власну родину, рідне місто, події, які довелося пережити під час нацистської окупації Збаража. Вони також містять конкретні імена та події.

Про велику трагедію Голокосту у маленькому містечку Збараж зараз майже нічого не нагадує. Це зумовлено десятками років забуття та непам’яті, ненавмисним та свідомим затиранням єврейських слідів, нищенням пам’яток єврейської спадщини, занедбанням пам’яті про єврейське населення міста. Однак, творчість Іди Фінк дає можливість, певною мірою, відновити пам’ять про тих людей та події, розповісти про них сучасним мешканцям Збаража.

Як відомо увесь творчий доробок Іди Фінк стосується теми Голокосту. Нею пронизані і роман, і оповідання. Письменниця пише про різні міста, про різні події та людей, які склали трагічну мозаїку її долі та долі багатьох інших, хто пережив (або ні) цю Катастрофу. Однак, у даній публікації хотілося б торкнутися місць, подій та людей, пов’язаних зі Збаражем, рідним містом письменниці.

Буквально з перших сторінок роману «Подорож», Іда Фінк розповідає, як виглядало гетто у Збаражі. Тут ми дізнаємося, що та частина Збаража, де розміщувалось єврейське гетто була найбіднішою, а вузькі стрімкі вулички вимощені бруківкою. «Стою при вікні. Переді мною порожнє гетто, вулички звивисті, кам’янисті, як висохле дно гірських струмків, криві пеньки бруківки, одноповерхові хати, побілені вапном, віконця маленькі, геть над землею. Більшість будиночків опломбовано, двері забито на амінь. За дротом, що оточував гетто, піднімаються пагорки міського смітника, а ще далі стоять річкові заплави, порослі очеретом... У тій найубогішій дільниці містечка колись гарячково пульсувало життя, за квадратними вікнами туркотіли машини швачок і мереживниць, стукали молотки шевців і столярів. По колишніх мешканцях не залишилось і сліду. Пішли вони – як тоді це називали – ще ранньою весною, під час першої акції, і упродовж багатьох місяців хати стояли тут порожні. З настанням осені людські руки підняли перекинуті столи та крісла, забрали з підлоги постіль, що там лежала, на короткий час надаючи останній хвилині тих, котрі пішли навесні, застиглій у сплюндрованих помешканнях, подальшого тривання».«У дні виїзду ми довго простоювали перед люстерком. Невеликих розмірів, завішене на віконній клямці, воно відбивало обличчя у трояндах і листі на тлі краєвиду гетто. Троянди цвіли на дахах порожніх будинків, у вузьких вимерлих вуличках зеленіли гілки» (15). В оповіданні «Свиня» Іда Фінк також пише про гетто у Збаражі: „Район” зменшився до кількох домів, де ще жили, в інших домах двері були опечатані, а через вікно виднілися постільна білизна, каструлі та одяг, розкидані по підлозі» (10).

Про те, як виглядало гетто у Збаражі збереглося досить мало інформації. Суперечливими були також відомості стосовно дати його створення у містечку. Тепер вже достеменно відомо, що гетто у Збаражі постало 10 листопада 1942 року (1). У спогадах Фані Шраґе, вцілілої єврейки зі Збаража, можна дізнатися, що гетто охоплювало Садки (тепер – вулиця Січових Стрільців), вулицю Берка Йоселевича (сучасна – Шолом Алейхема) та поперечну вулицю (тепер – вулиця Антона Чехова). Жоден єврей не міг вийти з нього без дозволу. Уся «дільниця» була оточена високим дерев’яним парканом з колючим дротом вгорі. Брами пильнували німець, українська та єврейська поліція (6).

Інше місце, тісно пов’язане з трагічними подіями у Збаражі, під час нацистської окупації, – це приміщення лазні (тепер більш вживана назва «баня»), яке збереглося до сьогодні. Ця споруда фігурує у спогадах тих місцевих євреїв, котрі вціліли під час Голокосту. Ось як згадує це місце Марек Шмаюк: «Чиновники Юденрату і Орднунгсдінст (служба охорони порядку) (на чолі з мг. Стернберґом) вночі витягували людей з ліжок і, попри протести та крики, замикали у лазні, яка була місцем, облаштованим з цією метою» (7). Рузя Метцґер доповнює свої спогади таким: «Гнали нас до лазні, там наказали роздягнутися, наш одяг кидали до лазні, а у нас голих стріляли і кидали до великої ями» (8). Як тепер відомо, приміщення лазні також слугувало як пункт збору людей, перед відправленням до табору смерті у Белжці. Про це згадує Фаня Шраґе: «Перед висланням нас запровадили до лазні і там жахливо били» (6). У своєму оповіданні «Божевільний» Іда Фінк пише про третю акцію у Збаражі від імені чоловіка, котрий вцілів: «Коли машини в’їхали на площу перед лазнею, я присів у куточку поміж двома будинками, і мітла мене загородила… На першій машині стояли мої діти, три мої дівчинки…» (12).

В іншому оповіданні Іда Фінк так пише про цю будівлю та її «призначення» під час «акцій», котрі відбувалися у Збаражі: «Простір між першою та другою акціями був величезним. З дерев облетіло листя, сніг падав пластівцями, і скрес лід на річці, котра ліниво несла свої води через місто і розливалася поблизу міської лазні, яка перетворилася у ніч другої акції – вперше та не востаннє, – в комору, де перед подальшим транспортуванням складували людський врожай» (2).

У романі «Подорож» та у багатьох оповіданнях Іди Фінк натрапляємо на згадки про «транспорти» до табору смерті у Белжеці. Роберт Кувалек у своїй монографії подає інформацію про чотири транспорти, у яких разом із євреями з різних міст та містечок були вивезені також євреї зі Збаража. Ці депортації відбулися 31 серпня, 30 вересня, 21 жовтня і 10 листопада 1942 року (14).

«Донедавна ніхто з нас не знав, що відлуння залізничної станції з відстані трьох кілометрів чути в містечку так виразно, бо всі потяги зазвичай приїжджали і від’їжджали за дня. Це новий час приніс зі собою нічні від’їзди, не передбачені жодним розкладом руху, а нічна тиша визволила оті свисти і приглушений, немовби підземний, стукіт коліс» (15). Так, уже на перших сторінках роману Іда Фінк пише про потяги, котрі везли місцевих євреїв на вірну смерть. У оповіданні «Жан Крістоф» авторка говорить: «всі ми знали, що кожна хвилина наближає нас до гуркоту поїзда і що ми ось-ось почуємо смерть, що їде по рейсах» (4). І, наостанок, ще один уривок про табір смерті у Белжеці зі згаданого оповідання Іди Фінк: «Наступного дня просочились перші чутки. Вони походили від польських залізничників – говорили про поїзд, який складається з товарних вагонів, побілених гашеним вапном, і згадували населений пункт: Белжець. Ми ніколи раніше про нього не чули» (2).

У романі та оповіданнях Іди Фінк є також інформація про «акції», які мали місце у Збаражі під час нацистської окупації. Вже згаданий раніше Марек Шмаюк – у своїх спогадах говорить про шість «акцій» зі знищення єврейського населення міста. Натомість Іда Фінк найбільше уваги приділяє двом із них.

Першій акції, яка відбулася у Збаражі 6 вересня 1941 року і згодом отримала свою назву «дика», Іда Фінк присвячує ціле оповідання. Це не дивно, адже у цій акції загинув її двоюрідний брат Давід Гіршгорн, і все, що того дня трапилося у місті, Іда разом з молодшою сестрою Ельжбетою бачили на власні очі.

«Першу акцію – цей уривок часу, про який хочу розповісти, – ми також назвали облавою, хоча ніхто нікого не ловив і кожен із нас пішов, нехай і не з власної волі, а за наказом, у той погідний і чистий ранок на ринкову площу невеликого містечка… Спочатку ми дізналися, що жінок відправили додому, і наказали залишитися тільки чоловікам…» (9). Із числа, чоловіків, що того трагічного дня зібралися на площі, було відібрано близько 70 чоловіків, як писав у своїх спогадах Марек Шмаюк, «цвіт збаразької інтеліґенції», і вивезено у невідомому напрямку. Серед них був і Давід Гіршгорн, який сказав, що він за професією вчитель й у такий спосіб вирішив свою долю. У цій першій акції загинули також рабин Збаража Гілель Шпербер та голова єврейської общини міста Копель Федер.

«Все відбулося у згаданому у плітках лісі, розлогому, немолодому, за вісім кілометрів від міста, через годину після того, як автівки покинули ринкову площу. Сама екзекуція була короткою, більше часу зайняло попереднє копання могили.

З першим пострілом наш кузен Давід, повний, округлий, нездібний до гімнастики і спорту, видряпався на дерево, обняв стовбур, як дитина маму, і так загинув» (9).

Могила у Луб’янецькому лісі була виявлена у 1944 році. На сьогодні це масове захоронення ніяк неозначене. Тут, як і 80 років тому, росте розлогий ліс, а тому, відшукати могилу тепер майже неможливо.

Ще одна подія, котра знайшла своє відображення у романі та кількох оповіданнях Іди Фінк – це акція, вивезення людей похилого віку та немічних. Відомо, що така депортація мала місце у Збаражі 31 серпня 1942 року. Про неї у своїх спогадах згадують Марек Шмаюк та Якуб Літтнер. Це був перший транспорт зі Збаража до табору смерті у Белжеці, про який знаходимо інформацію у вже згаданій монографії Роберта Кувалека.

Однак, та акція, про котру пише у своїх творах Іда Фінк, відбувалася ранньою весною. У романі «Подорож» знаходимо такий уривок: «Ми стояли серед голосного булькотіння високої води – бо саме тієї ночі на річці скресла крига – й у мокрих від лежання пальтах… Тоді нас раптом заскочив свист. Ми вислухали його мовчки, він слабшав, затихав, а разом із ним слабшало і затихало дудніння землі. Коли знову повернулася тиша, було вже відомо, що потяг набрав швидкість і в’їхав у ліс. Тієї ночі забрали старих, хворих і калік» (15).

В оповіданні «Тітіна» Іда Фінк так описує цю акцію: «На іншому кінці міста, біля залізничної станції, загуділи мотори. Вони під’їдуть до лазні і там чекатимуть. Скільки машин? Шість? П’ять? Скільки прізвищ було у списку? Старі, каліки, божевільні… Скільки їм потрібно людей? Вантаження завершилось, площа порожня, сніг притоптаний. Біля машин есесівці, трохи збоку група поліцаїв з лисуватим чоловіком, їхнім комендантом» (11).

А в оповіданні «Другий відрізок часу» Іда Фінк змальовує трагічний образ жінки-жебрачки: «…старече обличчя Перлі-рибалки, відомої міської божевільної, яка на зібрані жебракуванням кошти купувала рибу і випускала її у став. Ніхто ніколи не чув її голосу, вона мовчала як риба. Але тепер кричала. Голосно кричала, що не хоче іти на розстріл, вона чітко вимовляла це слово, з правильною дикцією, обидва склади. В останній момент до неї повернулися розум і мова» (2). Такими словами й образами описує письменниця акцію, коли з міста, на вірну смерть, були вивезені найбільш беззахисні люди, які не чинили опору.

Особливу увагу ще хотілося б звернути на героїв, котрих зустрічаємо у романі та оповіданнях Іди Фінк. Російська перекладачка Жанна Долгополова у своїй передмові до перекладів кількох оповідань письменниці зазначала, що у героїв цих розповідей немає нічого героїчного – студенти, люди простих професій, маленькі діти, батьки… запальні і стримані, спритні і скромні, метушливі і зібрані… (13)
Необхідно зазначити, що чимало тих, про кого розповідає Іда Фінк – її близькі родичі. У «Подорожі», зокрема, йдеться про батька Іди та Ельжбети – Людвіка Ландау. Його постаті присвячено чимало місця у романі. Він як і його доньки, вцілів у Голокості. Людвіка Ландау 11 місяців переховувала у своїй садибі селянка Аґнєшка Мазуркевич, у селі Кретівці, поблизу Збаража. Матір Іди та Ельжбети – Францішка (Штейн) Ландау – померла від раку 1942 року у Збаражі. Рідна тітка Сабіна (Ландау) Зейдман та її донька Берта – загинули у Збаражі 1942 року. Двоюрідний брат Натан Гіршгорн був схоплений у Збаражі і загинув 1943 року у Янівському таборі у Львові. У романі коротко згадується тітка Стефанія Штейн, натомість є окреме оповідання «Євгенія. Записки до життєпису», де Іда багато про неї розповідає. Стефанія загинула у Збаражі, під час ліквідації гетто у червні 1943 року. В оповіданнях письменниця розповідає також про інших своїх близьких людей. Про двоюрідного брата Давіда Гіршгорна, котрий загинув у першій «дикій» акції; про рідну сестру Ельжбету, якій присвячене оповідання «Поріг», і яка супроводжувала Іду впродовж усієї подорожі: з моменту втечі з гетто у Збаражі і до часу повернення до батька у Клодзьку, після війни, а також про тітку Юлію Гіршгорн, яка втратила у часі Шоа двох своїх синів, а чоловік Шимон помер від тифу у 1944 році.

У своїх творах Іда Фінк пише про Голокост і використовує конкретні історії конкретних людей. Кожне її оповідання, розділ роману наповнені людьми і подіями. І, як тепер можемо розуміти, письменниця розповіла про ті події, свідком яких була, про людей, котрих добре знала або, з котрими, була у родинних стосунках. Більшість із них письменниця втратила під час Катастрофи. Список міст, місць, подій та людей можна продовжувати. Важливо розуміти, що творчість Іди Фінк – це реальна подорож у той час, коли невеличке містечко Збараж переживало величезну трагедію Голокосту.

Іда Фінк кожній із цих подій надає людського обличчя, розповідаючи про долю тієї чи іншої людини, яка загинула або вціліла до наступного разу, до наступної акції. Важливою рисою і роману, і оповідань Іди Фінк є те, що авторка не оцінює своїх персонажів, а залишає це читачеві. Поєднання творчого доробку письменниці з різноманітними джерелами та фактами дозволить скласти більш цілісну картину різних подій. Можливо, у такий спосіб вдасться знайти відповіді на складні запитання про трагедію Голокосту у місті Збаражі, зрозуміти та усвідомити трагічні уроки нашого минулого, а також відновити пам’ять про усіх загиблих у ті страшні часи.

Висловлюю подяку за допомогу у підготовці статті – Ірині Небесній та Наталці Римській.
 

 

Джерела та література:

1. Bogdan Musiał. Kto dopomoże Żydowi. – Poznań, 2019, s. 308.
2. Drugi skrawek czasu. Ida Fink. Odpływający ogród. – Warszawa, 2002. – S. 75, 80, 79.
3. Hanna Krall dla „Gazety Wyborczej” Joanna Szczęsna, Tadeusz Sobolewski. Zmarła pisarka Ida Fink. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://wyborcza.pl/1,75475,10366278,Zmarla_pisarka_Ida_Fink.html#ixzz3uIzKXLTs (14.01.2021)
4. Jan Krzysztof. Ida Fink. Odpływający ogród. – Warszawa, 2002. – S. 63.
5. Marioła Kowalcze. Zbarażanie w Kłoddzku – wystawa bez kółek. – Gazeta Prowincjalna. – nr 8 (1077). – Sierpień 2015.
6. Relacja Fani Shrage,AŻIH, sygn. 301/2177, s. 1-2. Ze zbiorów Żydowskiego Instytutu Historycznego im. E. Ringelbluma.
7. Relacja Mareka Szmajuka, sygn. 301/2571, s. 4. Ze zbiorów Żydowskiego Instytutu Historycznego im. E. Ringelbluma.
8. Relacja Rózi Metzger, sygn. 301/2741, s. 1. Ze zbiorów Żydowskiego Instytutu Historycznego im. E. Ringelbluma.
9. Skrawek czasu. Ida Fink. Odpływający ogród. – Warszawa, 2002. – S.18, 11.
10. Świnia. Ida Fink, Odpływający ogród. – Warszawa, 2002. - S. 120.
11. Titina. Ida Fink. Odpływający ogród. – Warszawa, 2002. – S. 27.
12. Wariat. Ida Fink, Odpływający ogród. – Warszawa, 2002, s. 67, 68.
13. Ида Финк. Рассказы. Перевод и предисловие Жанны Долгополовой. Предисловие переводчицы. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу. –
http://berkovich-zametki.com/2008/Zametki/Nomer5/Dolgopolova1.php (14.01.2021)
14. Кувалек Роберт. Табір смерті у Белжеці. Пер. з польської О. Колесник. – Київ: Укр. центр вивч. історії Голокосту, 2018. – С. 252, 255, 256, 258.
15. Фінк Іда. Подорож. Переклад з польської Наталки Римської. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2017. – С. 11, 21-22, 23.
16. Шрам памяти. Беседа с Идой Финк. («Новая Польша», 2008, №4(96), стр. 44-53). – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://a-pesni.org/zona/totalitar/chram.htm (14.01.2021)