Громадянське суспільство

І будуть люди на Землі...

15.09.2020
джерело: https:

У серпні інтернет-виданням "Новое время" було започатковано цикл коротких публікацій "Українські основи", як спільний проєкт провідних українських інтелектуалів та цього інтернет-видання, в рамках якого письменники, філософи, журналісти, вчені, громадські лідери розмірковують про засади української політичної нації, держави і суспільства

Наразі у ньому опублікували свої тексти Мирослав Маринович, Йосиф Зісельс, Євген Захаров, Всеволод Речицький, Лариса Денисенко, Олександр Сушко, Євген Бистрицький, Олексій Гарань, Сергій Квіт, Геннадій Друзенко, Артем Біденко, митрополит Святослав Шевчук та інші відомі особистості

Усі тексти шукайте тут - https://nv.ua/ukr/opinion/ukrajinski-osnovi.html

У вересні у цьому розділі з’явився текст Олександра Степаненка "І будуть люди на Землі", у якому акцентується увага на засадничих та об’єднавчих для України цінностях вільної Людини та Землі.

Ось повна редакція тексту. В якості епіграфу до нього може бути застосована репліка Ярослава Грицака "Центр наших дискусій варто перенести з ідентичностей на цінності".

 

* * *

"І будуть люди на Землі..."

Мріймо і творімо країну для прийдешніх поколінь: вільну, мирну, працьовиту, освічену, правову, дбайливу, різнобарвну, відкриту Світові, побудовану на цінностях поваги до Людини, її життя та гідності, її прав, її знань та праці. А також на цінностях життя у гармонії з Природою, часткою якої ми усі є.

Незалежно від домінування у політиці тієї чи іншої ідеології, суспільство безумовно потребує певного набору універсальних цінностей, вічних істин, які покладено до його основ. Але більше століття у нашій країні тривала запекла боротьба політичних ідеологій, різного роду "ізмів", тоді як мало хто звертав увагу на основи. Це призводило до їхнього розмивання і не раз оберталося драматичними наслідками: у роки війни та миру, реформ і застою. Тим більш, що відрізок часу, коли у політичному житті була можливою плюралістична демократія, що дозволяла цивілізоване змагання між ідеологіями, був надто коротким: і в часи Австро-угорської імперії, і у міжвоєнній Польщі. А у Російській імперії він був взагалі мізерним. У інші часи "перемоги" у ідеологічних суперечках досягалися силою зброї, терору або жорсткого державного примусу.

Втім українцям, як хліборобському етносу, споконвіку була притаманна повага до вільної праці та до Землі, на якій усе стоїть. На цих світоглядних цінностях формувалося все: власність, добробут, продовження роду, багатовікова життєздатність їхньої хліборобської цивілізації навіть в умовах бездержавності. Працьовитість та спроможність господаря обробити свою землю були головною гарантією поваги, позитивного суспільного статусу. Земля була святою, її треба було розуміти і любити, лише тоді вона дасть врожай і збереже свою родючість для поколінь нащадків.

Можливо, найбільш вразливою рисою тієї цивілізації була її антиелітарність, слабка спроможність виростити у собі провідну освічену верству, мати з нею постійний діалог, досягати порозуміння і творити спільно з нею національну державу. Та все ж ми мали серед власної еліти істинних аристократів духу. Згадаймо хоча б Григорія Сковороду - його філософську проповідь, побудовану на ідеалах вільної Людини, її "сродної праці" у гармонії із собою та Природою.

Більшовицька деспотія завдала руйнівних втрат цій системі органічних цінностей. Репресувала та у насильницький спосіб позбавила власності дбайливого господаря, а землю піддала хижацькій експлуатації. В ім’я примари світової революції Людина і
Природа стали простими знаряддями, якими можна було щодня жертвувати.

Злочини комуністичного режиму, терор, насильство і зневага до права приватної власності, поза сумнівом, потребують суспільного осмислення. А також правового засудження та виправлення державою, з чим вона забарилася. Курс на "декомунізацію" не повинен зводитися лише до перейменувань міст та вулиць, до переписування підручників історії. Він виглядатиме поверхневим до тих пір, поки в суспільній думці не перестане вважатися прийнятною зневага до людського життя та гідності, насильство заради досягнення політичних цілей. А також до тих пір, поки не буде повернено у повному обсязі право приватної власності на землю.

Це звісно не означає, що влада повинна дозволити ринкову стихію у аграрній сфері. Україна, яка в останні десятиліття припустилася найвищих у світі рівнів розорювання земель і через це швидко прямує до опустелювання, повинна нарешті створити ефективні механізми сталого землекористування та повертати виснажені землі до природного стану, створюючи екологічну мережу охоронюваних територій. Усвідомлена необхідність таких кроків диктує державі її обов’язок повертати собі роль найсильнішого гравця у аграрній та екологічній політиці. Аграрна індустрія у нинішньому вигляді веде до того, що ще нинішнє покоління стане свідком втрати українського села і найкращих у світі чорноземів, якими ми звикли вихвалятися.

Сучасна Україна, не оговтавшись ще від травми комуністичної деспотії та не осмисливши її, наражається на пастку ліберального крену у політиці та економіці. Споживацький "принцип зростання”, як центральний організаційний принцип лібералізму, ідеологічно живить суспільство максимального матеріального споживання. Цей принцип ігнорує обмеженість природних ресурсів, які у процесі економічного росту зазнають виснаження та забруднення. Розірвалися природні зв’язки у сфері трудових відносин, праці, розподілу власності та її використання. Надмірна централізація власності, фінансових потоків, засобів тотального виробництва та споживання, тотального контролю формує нову глобальну владу грошей. “Фетишизм грошей” породжує нові прояви порушень прав людини та нову несвободу. Звільнення від відповідальності за наслідки – це найбільш бажане надбання капіталу, яке забезпечується новою мобільністю, свободою переміщення крізь будь-які кордони, втратою регуляторної ролі держави. Тому безпрецедентна свобода, яку пропонує сучасне ліберальне суспільство, супроводжується безпрецедентним безсиллям. Тимчасом цінності людської гідності та прав, життя у гармонії з Природою знову витісняються на маргінеси уваги.

Ми звикли вважати, що країна вже пережила "Революцію Гідності". Ми справді покладали великі сподівання на ті історичні події. Реальні ж зміни у людській свідомості та суспільних процесах все ще не сягнули революційної глибини. Людська гідність не стала універсальною цінністю, зрозумілою для усіх та прийнятою усіма. Мабуть цінності можна лише розгубити блискавично. А формуються та достигають вони не в темпі революційного зламу. І не лише на барикадах та в окопах, але й в тиші шкільних класів та бібліотек...

Хто у наш час міг би сформулювати ці універсальні основи співжиття у нашому спільному українському домі? Мені здається, що більшість з них можемо віднайти серед спільної культурної спадщини України. Говорячи про спільну спадщину, я маю на увазі творіння не лише представників українського етносу, але й усіх інших, історично пов’язаних з Україною. Тобто якщо вести мову про нашу літературу, то у ній є місце і для Гоголя, і Агнона, і Короленка, і Волошина, і Бабеля, і Лема, і Вінценза... У кожного з них можемо винайти певні світоглядні цеглини для побудови фундаменту нашого спільного дому. Кожен з них передав скарб історичного досвіду, набутий за життя свого покоління на цій землі. Варто лише читати. Розмаїття поглядів і мов допомагає лише краще побачити цей скарб, усвідомити, що ж насправді єднає нас: як у спільній історії України, так і у великому Світі.

Формуючи візію майбутньої України, ми також досить часто забуваємо, що ми є часткою не лише людської цивілізації, але й світу Природи. Що за останнє століття ми втратили стан гармонії між людством і Природою, підкорюючи її у відповідності до власних бажань, аж до того, що це підкорення стало все більш схожим на руйнування. Сліпа звичка до підкорення і споживацтва не дозволяє нам побачити, що природні ресурси не безмежні і врешті-решт Природа помститься за грабіжницьке ставлення до неї – якщо не нам, то вже точно нашим дітям. Життя в гармонії з Природою не може бути пов’язаним з пануванням над нею. Ставлення людини до Природи буде дійсно моральним лише тоді, коли люди дбатимуть не тільки про свої власні інтереси, а й про долю прийдешніх поколінь, інших істот, Природи в цілому.

Тож Україна дуже потребує прийняття цінностей екологічної етики та поширення їх у масовій свідомості. А у сфері економіки - переходу на принципи сталого розвитку, коли будь-які рішення враховуватимуть екологічні чинники та наслідки наших дій.

Наразі загальновизнаними можна вважати два етичних принципи, які є важливими для ідеї сталого розвитку:  турбота про слабких (справедливість в межах одного покоління людей) та турбота про майбутнє (справедливість в межах кількох поколінь). Але з точки зору етики життя у гармонії з Природою необхідно додати третій принцип - турботи про планетарну екосистему, про Природу в цілому. 

Цей крок до екологічної етики вперше було зроблено у Хартії Землі – міжнародному документі, що був схвалений ЮНЕСКО в 2000 році. Хартія Землі – це декларація фундаментальних принципів побудови справедливого, збалансованого та мирного суспільства у XXI столітті. Хартія дає цілісний системний погляд на екологічну цілісність, соціальну та економічну справедливість, демократію та мир і не відділяє захист довкілля від захисту прав людини та забезпечення справедливого людського розвитку. Важливо, що центром, на якому фокусується Хартія, є спільнота життя (принцип 1 Хартії Землі). Це означає, що Хартія Землі передбачає можливість обмеження прав людини, пов’язаних з тим, що індивідуальна свобода залежить не тільки від законів сувспільства, але також й від законів природи. 

Україна, яка пережила Чорнобиль, найбільшу в історії техногенну катастрофу, у XXI  столітті  могла б взяти на себе важливу міжнародну місію - виступати одним з лідерів процесу визнання принципів Хартії Землі у глобальному вимірі.