Події організації

Tibi, Creatori, honor et gloria !

04.07.2020
автор: Олександр Степаненко ЕГО Зелений Світ

Благодійний онлайн-концерт класичної музики з такою назвою відбувся вчора у Домініканському костелі Чорткова. Його приурочено до 160-ї річниці від народження архітектора костелу, нашого земляка, Яна Сас-Зубжицького, яке відзначається в Україні вперше.
Твори Г. Генделя, Й.С. Баха, Дж. Перголезі, Дж. Качіні, Л. Бетховена виконував інструментальний ансамбль «Опус".
Співорганізаторами події виступали: Чортківська міська рада, парафія костелу св. Станіслава, Згромадження сестер св. Домініка РКЦ у Чорткові та "Гельсінська ініціатива-ХХІ".

Ян Сас - Зубжицький залишив по собі величезну матеріальну спадщину у камені та цеглі. Йому належить більше 120 архітектурних проектів, реалізованих на широкому географічному просторі у Галичині: від Кракова до Чорткова. Кожен з них - унікальний, немає жодної копії. У більшості це були творіння сакральної архітектури: костели, церкви, монастирі, каплиці. Найбільш відомі: костел святого Йосифа на краківському Підгір’ї, костел місіонаріїв у Тарнові та костел і монастир капуцинів на львівському Замарстинові. Багато у його творчому доробку будівель світського призначення, як громадських так і приватних. Чимало, на жаль, проектів, що не вдалося втілити через брак коштів та воєнне лихоліття, а також таких будівель, що не збереглися до наших часів у первинному стані.
Звісно ж, маестро не міг не обдарувати своїми творіннями рідного краю - Поділля. В сучасній Україні найбільше з них знаходиться саме у нас на Тернопільщині. Є серед них справжні архітектурні шедеври, як то церква Архистратига Михаїла у Товстому та костел домініканців у Чорткові. Окрім згаданих, інші творіння Яна Зубжицького збереглися також у Підгайцях, Товстому, Антонові, Рожанівці, Ангелівці.

Зубжицький був багатогранною особистістю, "людиною Відродження": він не обмежувався практикою архітектора, впродовж багатьох років викладав мистецтво архітектури у Львівській політехніці, виховав власну школу архітекторів, видав кілька десятків книг і кілька сотень статей, був активним діячем пам’ятко-охоронної справи, реставратором, автором підручників з історії та теорії архітектури, а також книг, що популяризували ідеї культурної самобутності слов’янських народів, нарешті - залишив нащадкам розлогі спогади про свій час і свій край...

Народився Ян Кароль Сас-Зубжицький 25 червня 1860 року у містечку Товсте на теплому Поділлі. Його дід, Юзеф Зубжицький, працював суддею у Тлумачі. Батько, Марцелій Зубжицький, у молоді роки був поставцем у боях за незалежність Речі Посполитої: під час "Весни народів" 1848 року та Січневого повстання 1863-го. З роками він мабуть усвідомив, що боротися за свободу можна не лише шаблею та пістолем, але й словом. Відтак став народним вчителем у початковій школі Товстого, убогий будиночок якої служив одночасно й оселею його родини. Вчительська праця Марцелія була у той час єдиним джерелом матеріального добробуту сім’ї, у якій виховувалося шестеро дітей. Звісно ж, у родині панувала польська патріотична традиція - до кожного свята усі одягалися у національні строї... При цьому Зубжицькі шанували патріотичні та релігійні традиції своїх сусідів-українців, були частими гостями у їхній оселях та на святкових урочистостях. Життя родини проходило у ритмі подвійного "юліано-григоріанського" календаря. Барвисту картину полікультурного на той час світу галіційської провінції Ян Зубжицький згодом змалює у книжці "Розарій родинних спогадів".

Початкову освіту Януш отримав від батьків, а продовжив вже у Снятинській реальній школі та Станиславівській цісарсько-королівській гімназії. У 1880 році він поступає до Львівської політехніки, єдиного університету у тодішній Галіції, у якому можна було здобути фах архітектора. Того ж року помирає батько Марцелій, тож від першого курсу університетських студій Янові довелося самому заробляти на прожиття у столичному Львові, виконуючи ескізи та технічні креслення для будівельних проектів львівських архітекторів.

У ці роки його талант формується під впливом професора Юліана Захарєвича, декана будівельного факультету Політехніки. На його духовне становлення та формування світогляду мав великий вплив дядько, отець Роман Зубжицький, доктор богослов’я, на той час ректор львівської семінарії. У Львові Ян знаходить й особисте щастя - Люцію з Олевінських, доньку викладача університету Франциска Олевиньського. Про глибокі почуття Яна до Луції свідчать зошити та листи, писані закоханим юнаком та збережені в сімейному архіві, ноти патріотичних та романтичних пісень, які Люція грала на фортепіано. У 1886 році вони одружуються, через два роки у них народжується син, Людомир. Але безхмарне подружнє життя тривало недовго - Люція несподівано померла у 1890 році...

Неординарні здібності та працьовитість, властиві Янові, не залишаються непоміченими - відразу після завершення навчання професор Захарєвич запрошує його помічником на свою кафедру. Але вже наступного року Зубжицький виграє конкурс на посаду інспектора будівельних робіт, оголошений магістратом Кракова, і переїздить до Західної Галичини. У "краківський період" він проявився вже як цілком самостійний архітектор, дослідник та автор теоретичних праць.

У цей час Європою поширюються новітні архітектурні стилі, сецесія та модернізм. Однак Зубжицький ставиться до них з пересторогою, вбачаючи певні загрози для самобутності архітектури Галіції, яка на його переконання, повинна зберігати особливості слов’янських культур, що живляться традиціями будівництва від давньої Речі Посполитої, Київської та Галицької Русі.

Він сприймав архітектуру як засіб для передачі важливого змісту, що формується з культурної самобутності кожного краю, природного та історичного ландшафту. Що зміцнює ідентичність кожного з народів та збагачує розмаїття їхніх "малих батьківщин". Він мабуть, як і його батько, усвідомлював, що зміцнювати національну незалежність можна не лише силою зброї - але через виховання любові до історичної спадщини рідного краю, через розуміння його краси.

З властивою йому безкомпромісністю відкидаючи модерністські віяння в архітектурі, він невдовзі став виразною і легкою мішенню атак тих мистецтвознавців, котрі називали його "архітектором, зануреним у середньовіччя", "який запізнився на ціле покоління". Але прихильність Зубжицького до романтичної та історичної традиції власної "малої батьківщини" залишалася завжди непохитною. Жоден інший митець, такою ж мірою, як він, не взяв на себе роль захисника традиційних цінностей та регіонального колориту в епоху революційних змін в архітектурі на переломі ХІХ - ХХ століття.

Проекти численних неоготичних костелів, які народжуються у "краківський період" творчості Зубжицького, у Західній Галичині, над Віслою, він сам назвав "надвіслянською готикою". Згодом цей термін стає загальноприйнятним. Тут ним створюється також чимало проектів громадських будівель.

У Кракові він провадить також художній нагляд над ходом реставрації Маріацького костелу. Створює й чотири проекти перебудови храмів для рідного краю.

Першим був проект костелу святого Станіслава у Козовій (1895 - 99). Будівництво неоготичного костелу розтягнулося на довгі роки через фінансові труднощі, тож до І Світової війни так і не було завершене. При проходженні фронту костел зазнав значних пошкоджень, але був частково відновлений у вигляді, далекому від первинного. Встояв він і у ІІ Світову. Храм не пережив лише доби "войовничого атеїзму" - його зруйнували вже у 1976 році...

На місці скромних барокових споруд XVII та XІХ століття за проектами Зубжицького будуються у неоготичних формах, практично наново: Домініканський костел святого Станіслава у Чорткові та парафіяльний костел святої Анни у Товстому. Одночасно проектується греко-католицька каплиця у Рожанівці (1907). Основний обсяг робіт із спорудження храму у Чорткові було виконано у 1907 - 1910 роках. Після І Світової війни їх було продовжено. Мистецький проект головного вівтаря домініканці замовили у Зубжицького вже у 1927 році. Новий костел у Товстому також зводили впродовж трьох років: з 1909 по 1912-й. Маестро не раз приїздів на рідне Поділля з метою нагляду за будівництвом власних творінь.

На жаль, костел у Товстому не зберігся до наших часів у первісному вигляді... Над Домініканським костелом у Чорткові у 70-ї роки, коли він використовувався як торговий склад, також нависала загроза знищення. Комуністичні можновладці підкріплювали свої наміри тими ж аргументами, що і мистецтвознавці початку століття. Що буцімто костел "є зразком еклектики в архітектурі", "не представляє мистецької цінності", притому заважає модернізації центральної частини міста.

Попри феноменальну продуктивність "краківського періоду" творчості Зубжицького, Краків так і не став для нього другою батьківщиною. Він все гостріше відчував культурні відмінності заходу та сходу Галичини і прагнув повернутися до батьківщини першої і єдиної. У 1909 році помирає його син, Людомир Марцелій. Можливо, ця болісна втрата прискорила від’їзд з Кракова.

Рішення про повернення до Львова було прийнято у 1912 році. Маестро відразу відкриває власне архітектурне бюро, а під кінець рок отримує професорське звання та кафедру історії архітектури й естетики у Львівській політехніці. Відтоді його викладацька та творча діяльність у Львові переривається лише на роки І Світової війни, які він вимушено проводить у Кросно та Відні. Тут він очолює роботу Віденської комісії по відбудові міст та сіл після воєнних руйнувань. Деякі з проектів, розроблених та запропонованих комісії самим Зубжицьким, стосуються міст Східної Галичини - наприклад, проект відбудови Жовкви та Камьонки Струмилової (нині Кам’янка-Бузька).
Повоєнний період діяльності Зубжицького вже нерозривно пов’язаний зі Львовом. Він повертається на кафедру у Політехніці, продовжує творення власних проектів. Найбільш резонансним виявився його задум комплексу будівель костелу та монастиря капуцинів у Замарстинові, на той час передмісті Львова. Проект спочатку був сприйнятий критично керівництвом ордену капуцинів, які вважали його недостатньо модерним. Але критики не встояли перед авторитетом професора Зубжицького та львівського єпископа Юзефа Більчевського, який високо оцінив та підтримав задум Майстра. Робота над проектом, витриманим в історичному "зигмунтовському" стилі, та дискусія довкола нього тривали з 1921 по 1925 рік, будівництво було завершено у 1930 році.

Наступним шедевром у творчості Яна Зубжицького стала Михайлівська церква у його родинному Товстому. Рішення про її будівництво на місці знесеної дерев’яної церкви, у центрі містечка, поруч із костелом та синагогою, було прийняте у 1922 році. Зубжицький проектує храм, значно більший за місцевий костел, зі складною просторовою структурою, багатим оздобленням - тим самим висловлюючи свою повагу греко-католикам, які спільно творили історичну Річ Посполиту, романтичним апологетом якої він був. Але будівництво такого монументального та багатого храму виявилося надто складним завданням для греко-католицької громади Товстого. Попри багаторічні зусилля настоятелів храму, отців Теодозія Курп’яка та Антона Навольського, і навіть за активної допомоги мешканців містечка усіх без виключення конфесій будівельні роботи не вдавалося вести без тривалих зупинок. Кошти на будівництво у 30-і роки збиралися вже мешканцями усіх навколишніх сіл, грошик до грошика. У архіві церкви досі зберігаються книги реєстрації благодійних внесків, де пожертву кожного ретельно задокументовано і щороку складено докладний звіт про використання коштів. Храм було освячено лише у 1939 році, а оздоблення інтер’єру тривало ще й у роки ІІ Світової війни.

Автор так і не зміг побачити своє творіння за життя. Та все ж його величний задум було втілено у рідному містечку. Ним він підсумував своє уявлення про особливості греко-католицької архітектури Поділля та надав нащадкам неперевершений її зразок, який стоїть у одному ряді з такими відомими сакральними спорудами, як собор св. Юра у Львові та монастир василіян у Бучачі.

А вже останнім проектом Маестро став скромний та гармонійний костелик товстенської парафії у сусідньому селі Антонові (1934). Ним він вкотре засвідчив свій талант творця малих сакральних форм. Ще раз підкреслив вірність власному мистецькому кредо: творення архітектури, яка висвітлює унікальність культурної та історичної спадщини рідного краю. І немовби віддав останній синівський борг рідній землі...

Помер Ян Сас-Зубжицький у 1935-у, у Львові. Похований на Личаківському цвинтарі.

Як бачимо, попри колосальну за масштабами творчу спадщину, маестро далеко не завжди був зрозумілий та належно оцінений сучасниками. Беззаперечними є заслуги Маестро в інвентаризації та реставрації пам’яток. Його багатотомна монографія "Скарби архітектури Польщі" донині привертає увагу архітекторів та краєзнавців. Його теоретичні твори обговорюються в дискусіях про ідею національного мистецтва. Його спогади є цікавим літературним пам’ятником минулого нашого краю, нашої спільної з ним "малої батьківщини".

Але чомусь його ім’я майже забуте у рідному краї. Ви не зустрінете вулички, названої його іменем ані у рідній провінції, ані в освіченому та гоноровому Львові. Не знайдете монографії українською мовою з викладенням його творчого доробку. У Львові досі мешкає онук архітектора, Ян Тиссон, який зберігає величезний родинний архів. Але той архів не зацікавив досі жодного українського дослідника. Могила творця сотні архітектурних шедеврів на Личакові вражає своєю скромністю, якщо не убогістю...
Але на часі - проливати світло. На часі усвідомлювати, що батьківщина одна в усіх людей, котрі народжувалися і помирали на цій землі: українців, поляків, євреїв, вірменів... І що історична спадщина у нас - спільна.

І час врешті-решт час усе розмістить по своїх місцях. Як би не ставилися мистецтвознавці до його романтичного стилю, поза сумнівом, архітектурні проекти Зубжицького є гармонійними з художньої точки зору, та бездоганними - з технічної. Вони вже достойно винесли випробування століттям часу і досі служать окрасою багатьох міст і містечок. Його костели мирно сусідять на одних вулицях з сецесійними віллами та модерністськими ратушами. Велику кількість їх внесено до реєстрів пам’яток архітектури, як в Україні, так і у Польщі. Будьмо відверті, далеко не кожна сучасна сакральна будівля може зрівнятися з ними у красі та гармонії, хоч би й тричі позолотили її.

Без його Михайлівської церкви не можна уявити собі Товсте. Без Домініканського костелу Чортків не став би тим містом Чортковом, яке ми знаємо і любимо. За століття після його спорудження у місті не було споруджено нічого, що може зрівнятися з ним у величі та гармонії. І вочевидь, вже не буде збудовано.

Тому нам залишається лише зберігати створене попередніми поколіннями людей. Як у минулому столітті усі мешканці краю, незалежно від віровизнання, збирали благодійні пожертви на будівництво церков та костелів, так нині справа збереження та реставрації архітектурних пам'яток повиння бути підтриманою усіма.

Проведенням цього благодійного концерту, приуроченого до ювілею Маестро, ми намагалися привернути увагу до культурно-історичного спадку, залишеного ним. А також зібрати кошти для продовження справи реставрації костелу св. Станіслава у Чорткові.

Спасибі усім, хто зробив можливим це дійство.

Тут відеохроніка події на каналі Youtube

Ось банківський розрахунковий рахунок, на який можна перерахувати благодійні внески:
UA 57 325365 0000002600301443104
в АТ «Кредобанк» МФО 325365 Код ЄДРПОУ 21707293
Отримувач: Східний вікаріат Домініканського ордену в Україні РКЦ
Призначення платежу: для реставрації костелу у м. Чорткові

Фото - Максим Огородник