Короткий аналіз нової редакції закону про реабілітацію жертв політичних репресій
автор: Євген Захаров
джерело: Веб-сайт Харківської правозахисної групи
13 березня Верховна Рада Україна ухвалила в другому читанні та в цілому законопроект №6574 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення процедури реабілітації жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років», яким майже повністю оновила закон про реабілітацію від 17 квітня 1991 року. Цей закон, спочатку прогресивний, поступово застарів і давно вимагав суттєвих змін. Було більше десятка законопроектів, один навіть пройшов 9 лютого 2010 року перше читання, але тим все й кінчилося.
Метою закону декларовано відновлення прав осіб, які були засуджені у позасудовому порядку, а також засуджені за діяння, які не вважаються злочинами у цивілізованому суспільстві. Здавалося б, можна було б радіти, що ось нарешті маємо радикальне оновлення закону, який тепер охоплює всі категорії репресованих, і справедливість нарешті торжествує. Проте уважний аналіз визначення репресій та нових процедур надання статусу реабілітованих змушує вимагати перегляду цього закону.
Реабілітувати всіх?
Автори законопроекту вирішили, що реабілітації, зокрема, підлягають всі репресовані позасудовими органами, оскільки вони були позбавлені права на справедливий суд. Бажаючи реабілітації «своїх», автори законопроекту відмовилися від застереження, вказаного в статті 2 чинного закону:
«не підлягають реабілітації особи щодо яких у матеріалах кримінальних справ є сукупність доказів, які підтверджують обґрунтованість притягнення їх до відповідальності за:
– зраду батьківщини, шпигунство, диверсії, шкідництво, саботаж, терористичні акти;
– злочини проти людства і людяності, каральні акції щодо мирного населення, вбивства, мордування громадян і пособництво в цьому окупантам у період Великої Вітчизняної війни;
– збройні вторгнення на територію України, організацію збройних формувань, які чинили вбивства, розбої, грабежі й інші насильства, та особисту участь у вчиненні цих злочинів».
Тобто діє презумпція, що усі докази скоєння перелічених злочинів у кримінальних справах репресованих є сфальсифікованими. Усі ці справи вже були переглянуті прокуратурою, тобто фактично ухвалений закон покликаний реабілітувати тих, кому прокуратура відмовила в реабілітації, посилаючись на статтю 2 чинного закону. І таких людей багато.
Приклади несправедливої відмови в реабілітації
Звинувачення в диверсіях, шкідництві і саботажі були дуже поширені під час штучного голоду 1932-1933 років стосовно насамперед голів колгоспів, обліковців, бухгалтерів, які намагалися якимось чином врятувати людей від голоду, і йшли на найрізноманітніші хитрощі – наприклад, оплачували зароблені трудодні. Люди по-різному пручалися державній політиці, спрямованої на те, щоб не видавати нікому хліб до тих пір, поки не буде виконано спущений зверху абсолютно нереальний план з хлібозаготівель. Багато засуджених за такими кримінальними справами так і не були реабілітовані.
Харківська правозахисна група (ХПГ) в середині 90-х років надіслала до управлінь СБУ всіх областей України та Автономної Республіки Крим списки засуджених за статтями про зраду Батьківщини з проханням переглянути їхні справи і повідомити нас про перспективи питання про їх реабілітацію. Списки складалися нами на основі бази даних облікових карток в’язнів Дубровлага та Пермських політичних таборів (створена російським «Меморіалом» та ХПГ), у цих списках було 446 осіб. Реабілітованими виявилися тільки 25 репресованих, хоча навіть за мізерними даними у цих списках можна було вважати, що вироки були необґрунтованими. Останні 35 років радянської влади вироки за «зраду Батьківщини» найчастіше отримували люди, які намагались втекти з СРСР. На сайті ХПГ викладено 115 таких історій, зібраних з різних джерел. Звичайне покарання в таких випадках було – 10 років позбавлення волі. Ці люди здебільшого не реабілітовані.
Членам Харківської міської комісії з відновлення прав реабілітованих неодноразово доводилося стикатися з відмовою в реабілітації, але при новому ретельному і неформальному перегляді цих справ зясовувалося, що люди були репресовані необґрунтовано. Ось деякі конкретні приклади.
1. Так, до нас зверталася Ужик Уляна Петрівна, 1915 р. н., її сімю розкуркулили і виселили з будинку. Батько, мати, два брата і вона, ще неповнолітня, пішли в ліс, викопали землянку, колодязь, на галявині розбили город і так деякий час жили.
Коли почалися арешти розкуркулених, енкаведисти прийшли заарештовувати батька і братів, але сімя закрилася в землянці і відмовилася виходити. Тоді енкаведисти залили землянку водою, і коли вода майже заповнила землянку, батько і брати, намагаючись захистити сімю, виставили вила з землянки. Батько і брати були розстріляні на місці, а пятнадцятирічній Уляні Петрівні змінили вік – приписали один рік, судили і дали термін 10 років за двома статтями кримінального кодексу – за контрреволюційну пропаганду і збройний опір владі.
Ми звернулися в СБУ Харківської області і отримали відмову в реабілітації за статтею «збройний опір владі», а за статтею «контрреволюційна пропаганда» (п.10 ст.58 Кримінального кодексу) вона була реабілітована. Ми звернулися до народного депутата Г.О. Алтуняна, який домігся реабілітації всіх членів цієї родини – батька, братів і самої Уляни Петрівни. Без зусиль членів комісії, Генріха Алтуняна і Уляна Петрівна, і члени її сімї досі не були б реабілітовані.
2. До комісії звернулася Байбак Раїса Василівна, 1935 р. н. Її батько Василь Семенович на початку війни пішов на фронт і незабаром потрапив у полон. З полону йому вдалося втекти, він дістався до рідного села, де два роки переховувався від німців. Після звільнення села радянськими військами Байбак В.С. був заарештований і розстріляний як зрадник батьківщини, він досі не реабілітований.
3. Челомбітько Іраїда Миколаївна народилася в 1923 році. Батьки були розкуркулені, родині вдалося втекти до Харкова і таким чином уникнути заслання до Сибіру. Настав 1941 рік. Евакуюватися з Харкова було складно, і сімя залишилася в місті. Іраїда була студенткою 1-го курсу університету, щоб врятувати себе і свою сімю від голоду, вона пішла працювати до німців перекладачем. Це врятувало її від угону до Німеччини, а батьків від голодної смерті. Після закінчення війни її заарештували і дали 10 років за співпрацю з німцями. Коли вийшов закон про реабілітацію, вона звернулася до комісії. Комісія звернулася до СБУ і отримала розяснення, що оскільки її звинуватили в «пособництві німцям», вона не може бути реабілітована. До того ж, у щоденнику, який Іраїда Челомбітько вела зі шкільної лави, вона порівнювала окупаційну та радянську владу і написала, що крім горя, розрухи, голоду і злиднів вони обидві нічого селянству не принесли. Докази співпраці з нацистами були відсутні, але це не завадило покарати її.
Перегляд справ, в яких йшлося про зраду Батьківщині, про пособництво німцям, про збройний опір владі і т.д. так і не відбувся, у таких справах автоматично відмовляли в реабілітації.
Хоча моя багаторічна (1990-2009 рр.) практика роботи в Харківській міській комісії з питань поновлення прав репресованих дає підстави вважати, що у багатьох випадках відмова в реабілітації була несправедливою, все ж, як на мене, не можна стверджувати, що вона завжди була необґрунтованою. Достатньо згадати про Волинську різанину 1943 року з активною участю УПА-Волинь на чолі з Климом Савуром, в якій загинуло приблизно 45 тис. етнічних поляків – мешканців Волині, в тому числі дітей, жінок та людей похилого віку.
Отже, необхідно провести ретельне і неформальне вивчення всіх архівних справ не реабілітованих громадян, засуджених за політичними звинуваченнями.
Чи можна реабілітувати чекістів?
Питання видається риторичним – звичайно, не можна! Проте закон відкриває шлях до реабілітації колишніх виконавців репресій.
Автори законопроекту припустилися серйозної помилки, відкривши можливість реабілітації «чужих», коли відмовилися від ще одного застереження в статті 2 чинного закону – «Не підлягають реабілітації також особи, засуджені за злочини проти правосуддя, повязані з застосуванням репресій, навіть якщо вони самі згодом зазнали репресій». Згадаймо, що катів з НКВС репресували ті ж самі позасудові органи за тими ж сфальсифікованими обвинуваченнями, за які у новій редакції закону передбачена безумовна реабілітація. Наприклад, Лаврентій Берія був обвинувачений в шпигунстві на користь Великої Британії.
Всеволод Балицький був обвинувачений в організації «антирадянського заколоту у НКВС УРСР» і «в особливому порядку» засуджений до розстрілу. Обох нащадки намагалися реабілітувати, і отримали відмову. А тепер за новим законом ніщо не завадить реабілітувати Балицького, одного з архітекторів Голодомору 1932-1933 рр., прямі втрати від якого – близько 4 млн. загиблих! Ніщо не завадить реабілітувати й інших катів України. Вказане застереження вочевидь мало бути збережене.
Чи мають потерпілі від репресій отримати додаткову соціальну допомогу?
У новій редакції закону вводиться категорія «потерпілих від репресій», якими визнаються чоловік або дружина репресованого, діти та «інші особи, які на момент здійснення репресії спільно проживали, були пов’язані спільним побутом з репресованою особою або перебували на утриманні репресованої особи». Проте, на потерпілих від репресій не розповсюджуються заходи соціальної допомоги, які передбачені для реабілітованих, що виглядає вкрай дивно, особливо на тлі російського закону про реабілітацію, за яким соціальна допомога передбачена і для реабілітованих, і для потерпілих від репресій. Це ні що інше, як чистісінька дискримінація, заборонена українською Конституцією та законодавством. Крім того, на мій погляд, діти, які містилися в спецприймальниках і розподільниках НКВС, дитячих будинках, а також були разом з батьками в місцях позбавлення волі, в засланні, на спецпоселенні або вислані, а також народилися в цих місцях до звільнення батьків, мають отримати статус реабілітованих, а не потерпілих від репресій, та автоматично реабілітовуватись.
Чи справді рішення законодавця про соціальну допомогу потерпілим від репресій було б обтяжливим для бюджету? Скільки залишилось дітей колишніх «ворогів народу»? На сьогодні мало хто з них має менше 70 років. У Харкові, наприклад, соціальну допомогу за рахунок міського бюджету отримують усі діти реабілітованих, і їхня кількість – близько 300. За цим прикладом можна оцінити кількість представників цієї категорії жертв репресій на більшій частині України. На заході країни дітей репресованих значно більше, але там і соціальна допомога для них на значно більш високому рівні за рахунок місцевих бюджетів. Отже, відсутність в законі заходів соціальної допомоги для потерпілих від репресій видається і несправедливою, і нерозумною.
Чи всі жертви політичних репресій реабілітуються прийнятим законом?
У новій редакції закону суттєво оновлюється термінологія (хоча чомусь законодавці забули надати визначення ключового поняття «реабілітація»), визначаються форми репресій, «ознаки здійснення репресій». Проте наявність ознак здійснення репресій у вказаній формі ще зовсім не означає, що жертва цієї репресії буде реабілітована, окрім випадків рішень позасудових органів. Завдання охопити всі категорії політичних репресій, як на мене, так і не було вирішене до кінця.
Реабілітованими визнаються особи, які «були обвинувачені або яким було призначено покарання за рішенням позасудового органу незалежно від діяння або мотивів обвинувачення чи призначення покарання» або щодо яких були здійснені репресії у формах, визначених законом, «за рішенням іншого репресивного органу, якщо встановлено факт здійснення репресій проти таких осіб з класових, національних, політичних, релігійних, соціальних мотивів» або якщо «встановлено недоведеність вини таких осіб у скоєнні злочину або адміністративного правопорушення». Також реабілітуються ті, хто був репресований «за недонесення (неповідомлення) про вчинення або підготовку до вчинення іншою особою діяння», якщо ця особа потім була реабілітована.
Категорії політичних та інших мотивів є оціночними, і досі практика складалася так, що якщо обвинувачення не були повязані зі статтями, за якими закон передбачає автоматичну реабілітацію, то шанси на реабілітацію мізерні, в разі ж психіатричних репресій – практично відсутні. На жаль, в новій редакцій закону ситуація ще гірше: автоматична реабілітація передбачена тільки у випадках рішень позасудових органів, а для інших органів – тільки, «якщо справи… були припинені під час слідства, попереднього (досудового) слідства або закриті за відсутності події злочину, відсутності складу злочину, недоведеності участі особи у вчиненні злочину» і у разі обвинувачення у скоєнні певного кола злочинів, статті КК щодо яких перелічені в пунктах 1-5 статті 2. Слід визнати, що цей список не є повним. Наприклад, в списку немає статті 138 Кримінального кодексу в редакції 1960 року – порушення законодавчих актів про відокремлення церкви від держави та школи від церкви, статті 209 – посягання на особу та права громадян під виглядом здійснення релігійних обрядів, статті 72 – ухилення від призову на строкову воєнну службу (санкція до 3 років позбавлення волі). Значна частина вірян протестантських церков були засуджені за статтею 72 за відмову від служби в армії з релігійних мотивів. Це баптисти, пятидесятники, єговісти, адвентисти сьомого дня та інші – на Україні представлено 18 протестантських церков. У радянський період, коли не було закону про альтернативну службу, за відмову від служби в армії віряне до 28 років встигали відсидіти двічі, по два-три роки. На мій погляд, це типові вязні сумління, які мали бути реабілітовані в обовязковому порядку.
Чи задовільна нова процедура визнання жертв політичних репресій реабілітованими?
В цих умовах, коли треба оцінювати наявність політичного чи іншого мотиву репресії та належність доказів вини в архівних кримінальних справах, дуже важливою є процедура визнання факту репресії та ухвалення рішення про визнання особи реабілітованою чи потерпілою від репресій. У новій редакції закону ця процедура докорінно змінюється. Рішення ухвалюється
Національною комісією з реабілітації, яка створюється при Українському інституті національної пам’яті (УІНП), за поданням регіональних комісій при обласних державних адміністраціях. Національна комісія складається з 9 членів, 5 з яких делегуються УІНП, парламентським Уповноваженим з прав людини, МВС, СБУ, Генеральною прокуратурою (дуже дивує відсутність у цьому списку представника судових органів, наприклад, Верховного суду України), а 4 представляють «наукові установи, що здійснюють дослідження у сфері історії України ХХ століття, громадські об’єднання, що провадять діяльність у сфері дослідження історії України ХХ століття та/або надання допомоги громадянам з питань, пов’язаних з реабілітацією жертв репресій тоталітарних режимів». Так само формуються регіональні комісії, але в них може бути до 11 членів, додаються представники обласних (міських – в Києві та Севастополі) архівів та Рад народних депутатів. Положення про Національну та регіональні комісії готується УІНП, він же формує склад комісій. Заява про визнання особи реабілітованою чи потерпілою від репресій подається до регіональної комісії, яка вивчає всі необхідні джерела та готує подання до Національної комісії. Уся процедура не повинна тривати більше трьох місяців, за необхідності вона може бути подовжена не більше, ніж на місяць.
Рішення Національної комісії може бути оскаржене до адміністративного суду в порядку КАСУ. Викликає сумнів така централізація в ухваленні рішення – досі воно ухвалювалося регіональними органами. Зокрема, комісії по реабілітації при місцевих Радах народних депутатів цілком успішно розглядали питання про репресії в адміністративному порядку, і численні прокурорські перевірки не знаходили порушень в їх діяльності. Вкрай сумнівним є наділення комісій функціями оцінки належності доказів в архівних кримінальних справах. На мій погляд, ці функції може виконувати тільки суд.
Також, скарги на рішення Національної комісії не може розглядати адміністративний суд, – це прерогатива суду загальної юрисдикції на підставі КПК.
Отже, необхідне доопрацювання нової редакції закону.
Висновки
Узагальнюючи, можна стверджувати, що нова редакція закону потребує суттєвої переробки, як парадигмальної, так і техніко-юридичної.
На мою думку, необхідно уточнити основні поняття та процедуру реабілітації, при цьому застереження, що існують в статті 2 чинного закону, мали би бути збережені. Регіональні комісії могли би ретельно опрацювати архівні кримінальні справи тих, кому було відмовлено в реабілітації, і підготувати подання до суду, який і має ухвалити рішення про визнання особи реабілітованою.
Визнання особи реабілітованою у випадку репресій в адміністративному порядку, а також визнання особи потерпілою від репресій можна було б залишити за регіональними комісіями, їх відмову можна було б оскаржити до Національної комісії.
Сподіваюсь, що Президент скористається своїм правом вето.