Місто та люди Іди Фінк

У березні 2017 року вийшло друком перше україномовне видання роману «Подорож» Іди Фінк у перекладі Наталки Римської. Це стало знаковою подією, бо вперше за 75 років відома письменниця повернулася до рідного міста.

Іда (Ландау) Фінк народилася 1 листопада 1921 року у Збаражі в освіченій єврейській родині: батько – Людвік Ландау був лікарем, мати Францішка Ландау (Штейн) – працювала вчителькою у місцевій гімназії.

Після закінчення гімназії та отримання атестату зрілості Іда Ландау вивчала музику у Консерваторії Польського Музичного Товариства у Львові. Під час нацистської окупації Іда разом з сестрою та батьками опинилась у збаразькому гетто, з якого втекла у 1942 році і до кінця війни переховувалась.

Доктор Людвік Ландау із хвилею репатріації у 1945 році потрапив до Клодзька. Іда та її сестра Ельжбета вціліли у Голокості і у Клодзьку знайшли свого батька, який подібно як і його доньки, втік із гетто, переховувався у селах, в околицях родинного Збаража, зокрема, у Кретівцях .

У 1957 році Іда Фінк вже разом з чоловіком та донькою репатріювалась до Ізраїлю. Тут вона багато років працювала в меморіалі Яд Вашем, записуючи розповіді тих, хто пережив Катастрофу .

Творчість Іди Фінк відзначено літературними преміями кількох країн – Анни Франк 1985 року (Голландія), меморіалу Яд Вашем 1995 року (Ізраїль), польського ПЕН клубу у 2003 році і премією Пінхаса Сапіра у 2007 році. Цією премією нагороджують кращих ізраїльських письменників, які пишуть івритом, але Іді Фінк вручили її вперше як ізраїльському автору, який писав мовою діаспори . Іда Фінк померла 27 вересня 2011 року у Тель-Авіві .

Автобіографічний роман Іди Фінк «Подорож» це справжня мандрівка у місто, яке зникло назавжди. Прочитуючи сторінку за сторінкою, читач відкриває Збараж, яким він був 75 років тому. Не можна стверджувати, що роман є документальним. Однак, перед нами постають образи закарбовані у пам’яті молодої дівчини, котра, попри усі випади долі, зуміла вижити та розповісти про велику трагедію маленького міста.

Отож, яким було місто Іди Фінк? Про нього можна скласти цілу серію епізодів, які представлені у романі. Змінилося майже все. Якась частина міста зникла назавжди. Зник будинок, де мешкала Іда Фінк з родиною, зник сад, зміліла та заросла очеретом річка, вигін забудований житловими будинками.

Наскрізним образом усього роману виступає РІКА, і, як зазначає сама Іда Фінк, «це дивно, бо все, що мало зв’язок із рікою, залишило тривалий слід у пам’яті» [24 - звідси і далі у квадратних дужках подаються номери сторінок книги, звідки узяті цитати: Іда Фінк «Подорож»: роман / переклад з пол. Наталки Римської. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2017. – 256 с.] .

«Оминаючи середмістя, ми пішли стежкою понад річкою, нашою улюбленою. На березі річки росли верби. Стежка не втратила ні стебельця зі своєї краси, і це нас трохи заболіло… У траві сюрчали коники, з верб звисали довгі м’які баськи» [20]. «Резеда, матіола… Як удома над рікою. Тільки жаби не кумкають» [179].

Ріка Гнізна, фото авторки

Іншим, не менш яскравим образом, який фігурує у «Подорожі» та оповіданнях Іди Фінк є САД, поряд з родинним будинком Ландау. «За вікном простягався тихий і спокійний краєвид, такий самий, як завжди: пласкі подвір’я, без таємниць, уже освітлені першим сонцем, нижче сад у ще глибокій тіні, а над садом стрімкий схил замкового пагорка» [13]. «… було видно в усій красі зелені сади, червоні яблука, візерунки клумб – і все те купалось у золотому сонці [16]». «Ми стояли під пічкою з брунатних кахлів, навпроти вікна, крізь яке було видно вузьку алейку, звану в нас алейкою лікарського бузку, бо завершувала її стіна кущів, які називаються лікарський бузок» [18].

Стосовно ДОМУ, у якому мешкала родина Іди Фінк, то тут також можна скласти цілу мозаїку образів, які виринають у «Подорожі». Дім знаходився над рікою, стояв неподалік від монастирського завулку. Далі знаходимо опис кабінету лікаря Людвіка Ландау: «…батьків кабінет також був залитий сонцем, але то було інше сонце, пригасле і сіре. У смузі, що перетинала кімнату вирували дрібнесенькі частинки пилу – рідко коли ретельно прибирали у цьому тепер безпотрібному приміщенні, й тільки запах ефіру та ліків залишався тим самим, що і раніше. Сонце лежало на дорідній бібліотеці – на книжках, із яких ми колись черпали знання… [16-17]», «…кімната – в сонці, за відчиненими дверима – сад у сонці.» [184].

У своєму романі Іда Фінк змальовує ГЕТТО, у якому вона перебувала разом із сестрою та батьками. Його образи особливо цінні, оскільки з часу німецької окупації маємо поодинокі спогади, короткі, часто неточні відомості. Збаразьке гетто з’являється вже на перших сторінках роману.

Тут ми дізнаємося, що та частина Збаража, де розміщувалось єврейське гетто була найбідніша, а вузькі стрімкі вулички були вимощені бруківкою. «Стою при вікні. Переді мною порожнє гетто, вулички звивисті, кам’янисті, як висохле дно гірських струмків, криві пеньки бруківки, одноповерхові хати, побілені вапном, віконця маленькі, геть над землею. Більшість будиночків опломбовано, двері забито на амінь.

За дротом, що оточував гетто, піднімаються пагорки міського смітника, а ще далі стоять річкові заплави, порослі очеретом. Зелень така буйна в горішньому місті, обривається на майданчику перед колишнім домом для старих, а нині осідком юденрату, де ростуть три вутлі деревця. У тій найубогішій дільниці містечка колись гарячково пульсувало життя, за квадратними вікнами туркотіли машини швачок і мереживниць, стукали молотки шевців і столярів. По колишніх мешканцях не залишилось і сліду. Пішли вони – як тоді це називали – ще ранньою весною, під час першої акції, і упродовж багатьох місяців хати стояли тут порожні. З настанням осені людські руки підняли перекинуті столи та крісла, забрали з підлоги постіль, що там лежала, на короткий час надаючи останній хвилині тих, котрі пішли навесні, застиглій у сплюндрованих помешканнях, подальшого тривання [21-22]».

Сучасна вулиця Шолом Алейхема, фото авторки

Ще один образ тогочасного Збаража – МОНАСТИР. Він теж займає своє місце у романі Іди Фінк. Про нього авторка пише на початку своєї «Подорожі». Це й не дивно. Адже поряд з монастирем у сусідній вуличці розташовувався дім родини лікаря Ландау, а вікна будинку, очевидно виходили на величну будівлю костелу святого Антонія.

Вигляд на костел з колишнього подвір’я родини Ландау, фото авторки

До того ж у частині монастиря розміщувалася гімназія ім. Генріха Сенкевича. Цей навчальний заклад містився тут на правах державної оренди і займав 17 кімнат обох поверхів (тепер вул. Незалежності). У цій гімназії вчителювала мати Іди Фінк – Францішка Ландау, а пізніше навчалась і сама дівчина .

Монастир – колишня гімназія, фото авторки.

Як зазначає Іда Фінк, «монастирський завулок ділив місто на два світи», звісно, що йдеться про часи німецької окупації. Далі, за кілька абзаців ще одна згадка: «У монастирі озвався дзвінок, який кликав на вечірню молитву. Цей тонкий сріблистий дзвоник був їм добре відомий: раніше чули його щовечора в їхньому домі над рікою, що стояв неподалік від монастирського завулку. Цього разу простір, який відмежовував їх від колишнього дому, річки та саду, здавався величезним. Знали також, що одразу після дзвінка озвуться органи» [10].

Ще один образ роману «Подорож» це БУДИНОК ФОТОГРАФА. «Будиночок фотографа був наглухо замкнений, повийка обросла стіни дикою гущавиною, подвір’я заросло травою. Виглядало так, ніби тут ніхто не мешкав. Але коли ми постукали, двері відразу відчинили… Фотоапарати стояли в кутку порожньої кімнати, накриті цератовими плахтами, запорошені, – нагадували старих шкап, які ось-ось мають здохнути [20]».

Імовірно, що у романі йдеться про фотоательє Якуба Ґлассмана. Воно знаходилось на вул. Шевській, у провулку між сучасними вулицями Т. Шевченка та О. Кобилянської (за будівлею біржі праці). У даному будинку проживали два рідних брати Ґлассмани. Один з них, Якуб, мав своє фотоательє, яке було з’єднане з житловим будинком переходом. Частина будинку, де розміщувалось фотоательє мала скляний дах та одну скляну стіну, для хорошого природного освітлення.

Фотографій, які були зроблені у даному фотоательє практично не збереглося. Імовірно, що фото Якуба Ґлассмана зберігаються у приватних колекціях; а ще сім його фото використанні у путівнику Генріха Шляського «Збараж у минулому та сьогоденні» (1934 р.). Колишнє ательє Ґлассманів, у 1953 році було капітально перебудоване. Зараз у цьому будинку мешкає дві родини. Доля братів Ґлассманів невідома.

Значно змінив свій первісний вигляд, згаданий у «Подорожі» ВИГІН. Тепер він майже повністю забудований приватними житловими будинками, хоча ще й досі – щедро вкритий чебрецевими «килимами». «Біжимо по дорозі прогулянок нашого дитинства та шкільних років: безмежне плоскогір’я, збитий дерн пасовиськ, який улітку пахнув чебрецем, дорога, по-домашньому називалася «на вигін» і яка мала ще іншу назву, привабливу та дику: татарський шлях» [24-25]. Обидві назви «вигін» і «татарський шлях» збереглися і побутують до сьогодні.

«Вигін», фото авторки

Окремої уваги заслуговує також згадка у романі про родинний гробівець бджоляра, де переховувався Людвік Ландау після втечі зі збаразького гетто. Вражаючий факт, бо для того, аби пережити усе жахіття нищень, живий чоловік ховався серед померлих. «Того прощального листа батько написав після виходу зі сховку в родинному гробівці українця-бджоляра, куди бджоляр перевів його з пивниці, де зимували бджоли, і, пообіцявши, що з’являтиметься щотижня з потрібним запасом харчів, замкнув на ключ куту залізну браму родинної крипти. Коли за два тижні її відчинив, застав батька ще живого, до краю виснаженого» [159].

"Гробівець бджоляра", фото авторки

Імовірно, що тут мова йде про Євгена (Геня) Білинського (1870 – 1955) – відомого на усю Галичину пасічника та промисловця, активіста громадсько-політичного життя. За іронією долі, Євген Білинський, який переховував єврея Людвіка Ландау, мало сам не загинув. У своєму дослідженні Зиновія Служинська згадує, що в часі німецької окупації німці зняли Євгена з поїзда, щоб розстріляти, бо прийняли його за єврея .

Таким у романі Іди Фінк постає містечко Збараж, його річка, його вулички, його будники та конкретні місцини. На жаль, на сьогодні багато-що змінилося, втратилося. І лише «Подорож» повертає нас у місто Іди Ландау та її родини. Збараж – у якому народилася, провела своє дитинство та юність відома письменниця.

* * *

«Усі молоді в нашій родині загинули, може, так призначено, що і ми також…»

У романі «Подорож» цілий ряд героїв мають конкретні обличчя. Це виявилося у ході опрацювання електронної бази «Яд-Вашем». Ряд героїв роману – це рідні люди Іди Фінк – мати, тітки, двоюрідні брат та сестра.

Беззаперечно, ключову роль у житті, вихованні і навчанні Іди та її сестри Ельжбети відіграла їхня мати – Францішка Ландау (Штейн). Вона народилася у Відні 8 вересня 1892 року. Працювала вчителем у місцевій приватній гімназії ім. Генріка Сенкевича. Померла від раку 1942 року, у збаразькому гетто.

Францішка Ландау. Фото з цифрового архіву Яд Вашем.

«Не думати про батька в гетто, не думати про маму, котрої вже нема…» [25]. «Розбудив мене сон. Над ліжком хворої мами, у порожній розграбованій кімнаті стояв молодий есесівець, я виразно бачила його обличчя. Дивилася на нього – як тоді – з кутка кімнати, куди нас загнав і наказав стояти без руху» [145]. «…Може, це її син стягнув перстень із пальця моєї вмирущої мами?» [214].

Коротко, але вичерпно у «Подорожі» згадано про Стефанію Штейн – тітку Іди Фінк, рідну сестру матері. Стефанія народилася у Відні. До війни проживала у місті Катовіце (Польща), в часі війни – у Збаражі. Загинула під час винищувальної акції 1943 року.

Стефанія Штейн. Фото з цифрового архіву Яд Вашем.

«Прізвище адресанта не було нам відоме, знайомим натомість був уміст пакунка: темно-синя вузька сукенка, що належала тітці Стефанії. У Пакунку, крім сукенки, не було нічого. Тітка Стефанія в такий спосіб подала сигнал: живу, існую. Бо що і якими словами мала писати? Коли надсилала сукенку – через кого, не відомо, – була ще в гетто, проте вже невдовзі – ймовірно, ще до того, як її сигнал дійшов до Ядвіги, – її розстріляли разом з усіма на вигоні коло станції» [160].

На самому початку роману зустрічаємо ще двох рідних людей Іди Фінк – тітку Сабіну та її доньку Берту. Сабіна Зейдманн (Ландау) – тітка Іди Фінк, імовірно, рідна сестра Людвіка Ландау. Народилася 23 березня 1896 року. Загинула у Збаражі 1942 року.

Сабіна Зейдманн. Фото з цифрового архіву Яд Вашем.

Берта Зейдманн – двоюрідна сестра Іди Фінк, донька Сабіни Зейдманн. Народилася 21 січня 1923 року, у Відні. Загинула у Збаражі 1942 року.

Берта Зейдманн. Фото з цифрового архіву Яд Вашем.

«Сидячи у схованці, ми чули голосні raus і los (геть і марш – нім.), а ще тяжчі кроки, гучні, а серед них дрібне чеберяння – крочки тітки Сабіни та її Берти. Забрали їх рано-вранці. Чому, біжучи за нами, вони раптом повернули до бузкової альтанки з прихованим у її бузковій середині голубником без голубів? Ніхто не відповість на це питання…» [12].

І ще один герой «Подорожі», який назавжди залишиться дев’ятнадцятирічним юнаком – Натан Хіршхорн – двоюрідний брат Іди Фінк. Народився у Збаражі 1924 року. Загинув у Янівському таборі 1943 року.

Натан Хіршхорн. Фото з цифрового архіву Яд Вашем.

«Доля Натана була ще нам невідома, ми думали, що він працює, безпечний, на будові залізничної колії, та в обід прийшла Гафія і схилившись над шпариною в підлозі комірчини, сказала нам. Ледве встиг пробігти нашу затишну вуличку. Схоплено його лагідно, лагідними словами…» [14].

«Залитою дощем вулицею волоклася колона виснажених постатей. Глухо стукало дерев’яне взуття. Я подумала, що це, певно, в’язні Янівського табору, де є Натан… [39]».

«Стоїмо на ґанку. На вуличці чути задихані кроки вцілілих, але кроки тих, хто біжить, не затримуються перед нашим домом. Знаємо: не повернуться тітка Сабіна та її донька Берта, не повернеться кузин Натан» [15].

Так виглядають герої «Подорожі» Іди Фінк, які назавжди залишаться молодими. Це, до слова, характерна риса творів письменниці – її герої завжди молоді, яким ще жити і жити…

Надзвичайна вдача, що пощастило відшукати окремі фото та відомості тих, хто загинув у часі Голокосту у Збаражі.

Оскільки, коли ми бачимо обличчя конкретних людей, які народились, проживали, навчались чи працювали тут, то велика трагедія маленького містечка перестає бути сухою статистикою із цифр та часто суперечливих фактів.