Довга подорож Іди Фінк додому

За участі Наталки Римської, якій належить авторство першого перекладу розповідей Іди Фінк на українську, впродовж 18 – 28 квітня тривав інформаційний тур презентацій її повісті «Подорож». Книжку щойно видано львівським "Видавництвом Старого Лева".

Представлення книжки відомої у світі письменниці відбулося у шести містах України: Львові, Бучачі, Чорткові, Збаражі, Тернополі та Києві. Їх організовано «Видавництвом Старого Лева», а також партнерськими установами та організаціями у кожному з цих міст.

«Гельсінська ініціатива-ХХІ» надала організаційне сприяння у проведенні презентацій у Чорткові та Тернополі. Зацікавлена аудиторія збиралася у чортківській бібліотеці на вулиці Зеленій, гуманітарно-педагогічному коледжі імені Олександра Барвінського та у тернопільській обласній науковій бібліотеці. Наші добрі друзі з Бучача та Збаража організовували презентації у своїх містах.

Окрасою кожної з зустрічей було спілкування з перекладачкою книжки, редакторкою веб-порталу Culture.pl варшавського Інституту Адама Міцкевича - Наталкою Римською. Через свою перекладацьку, редакторську та публіцистичну діяльність пані Наталка є активним посередником у діалозі між культурами: польською, українською, єврейською… Пізнання та зацікавлення якими повинно нас зближувати.

Тож її візит до наших провінцій – це ще й прикмета часу, коли європейський культурний простір стає більш відкритим для діалогу, обміну та взаємозбагачення, коли поволі (пропри постійні спроби політиканів з усіх боків нас обмежити і пересварити) розсипаються «залізні завіси»: як на державних кордонах, так і у свідомості людей.

*   *   * 

Іда Фінк – Ландау (1921 – 2011) народилася, провела дитячі та юнацькі роки у містечку Збаражі, що на Західному Поділлі. Батько Іди працював у Збаражі лікарем. Після закінчення гімназії здобувала музичну освіту у Львові. У рідному місті пережила катастрофу Голокосту. Після втечі із збаразького єврейського гетто разом із молодшою сестрою під вигаданими іменами впродовж трьох років перебувала на примусових роботах у Німеччині. Через постійне переслідування гестапо дівчата змушені були тікати з кількох місць роботи та перебиратися до іншої місцевості. По Другій Світовій війні мешкала у Польщі. 1957 року емігрувала до Ізраїлю. Опрацьовувала архівні фонди організації Яд Вашем.

Головна тема творів Іди Фінк – людські долі в роки нацистської окупації, на межі життя і смерті... Записувати свої спогади почала пізно, у віці 60 років. До того важка правда про пережите робила саму розповідь про неї неможливою. Але почавши писати, вже не могла зупинитися, намагалася зрозуміти психологію та мотиви дій людей, які оточували у той час приречених євреїв. До слова, її геніальний ровесник, Станіслав Лем, який також пережив Голокост у околицях Львова, лише раз боязко торкнувшись важкої теми виживання в окупації у своєму «Szpitalu przemienienia» і «обпікшись» нею, упродовж цілого життя більше не наважувався писати про це…

Як і Лем, Іда Фінк писала польською. Творчість письменниці відзначено кількома літературними преміями: Анни Франк (1985), меморіалу Яд Вашем (1995), Польського ПЕН клубу (2003), Пінхаса Сапіра (2007). Останньою премією нагороджують письменників, які пишуть лише івритом. Іда Фінк була удостоєна її першою з іншомовних авторів.

Автобіографічний роман Іди Фінк «Подорож» було видано у Ізраїлі, Польщі, Німеччині, Голландії, Данії, Норвегії, Франції, Італії, Британії, Росії, США.

І от нарешті – на її Батьківщині…

*  *  * 

Наближається чергова річниця закінчення Другої світової війни. Буде багато слів про декомунізацію, засудження злочинів нацистського та сталінського режимів. Гадаю, важливо аби «декомунізація» та «денацифікація» не зводилися лише до патетичних промов з нагоди, до перейменувань міст та вулиць. Вони потребують глибоких роздумів, часом болісних усвідомлень, відмови від звичних та зручних стереотипів.

Ми звикли до того, що історія воєн пишеться переважно вождями: політиками і полководцями. В результаті замість об’єктивної картини історичних подій часто отримуємо агресивні стереотипи та героїчні міфи. Які зазвичай розділяють людей і народи. Себе у тій історії кожен бачить праведною жертвою. А ворога - катом. Але існує і інша історія – історія людських доль, «олюднена» історія. Вона не схожа на ту першу, яка все ще домінує в суспільстві і державі. І побудована переважно на образах людських страждань і радостей. На усвідомленні непоправності багатьох втрат. На болісному іноді прийнятті та осмисленні фактів, котрі свідчать, що інколи одні й ті самі люди були і жертвою, і катом… Але ця інша історія спроможна виховувати іншу культуру пам’яті, побудовану на усвідомленні людської близькості та співпереживанні. Адже кохаємо, ненавидимо, страждаємо і радіємо ми усі більш-менш однаково: українці, поляки, євреї, німці…

Саме у цьому контексті заслуговують на прочитання розповіді Іди Фінк. Її «Подорож» глибоко інтимна і універсальна водночас. Адже таких подорожей - через роки поневірянь, страху і самотності приречених людей – були тисячі. Більшість з них обірвалися передчасно і ми про них ніколи не довідаємось.

Іда Фінк цікава тим, що не шукає відповіді на питання «ХТО ВИНЕН ?». У її розповіді немає ненависних облич злочинців. Вбивці з «ейнзацгрупи», котрі тихцем оточують раннім ранком сонне містечко, у неї подібні на великих механічних мурашок… Гестапівець, котрий під час «лапанки» у гетто упіймав єврейського хлопчину, за мить до вбивства звертається до того так лагідно: «Ходи-ходи, малий»… Натомість Іду бентежать питання «ЯК ТАКЕ МОГЛО СТАТИСЯ?», «Чим керується людина, котра вирішує - її ближній заслуговує  на життя чи загибель?»…

Сюжет «Подорожі» завершується начебто «гепіендом», поверненням Іди додому, поверненням їй справжнього імені, яким її так довго не кликали. Вона щосили намагається переконати саму себе, що насправді моторошну подорож завершено, що вона повернулася. Шукає докази цього у випадкових співпадіннях: та її подорож почалася втечею з рідного міста Z. вдосвіта, присмерком, бігцем навпростець через луки-пасовиська, стежиною, що звалася «на вигін». По трьох роках мандрів тією тонкою межею, що ділить життя від смерті, дівчина нібито повернулася ДОДОМУ, начебто на той самий, з дитинства знайомий луг… От навіть вулиця, на якій батько мешкає по війні, зветься Лугова. Вона намагається переконати себе, що коло замкнулося! ПОДОРОЖ ЗАВЕРШЕНО! МИ НАРЕШТІ ВДОМА! ЦЕ МИ, БАТЬКУ! ВІН ЗНОВУ КЛИЧЕ НАС НАШИМИ ІМЕНАМИ!...

Але місто насправді вже інше, чуже, десь на заході…

Те, довоєнне місто Z. насправді мабуть вже неможливо повернути…

То чи завершена ЇЇ ПОДОРОЖ врешті-решт? Чи відбулося оте омріяне повернення Іди ДОДОМУ?

Можливо, насправді воно відбувається, має шанс відбутися - лише зараз? Коли її книжка нарешті повернулася?

Я припускаю, Іда повертатиметься лише тієї миті, коли Ви візьмете ту книжку до рук, розкриєте, почнете читати…

І коли дочитаєте, скажете їй: «ІДО, ТИ ВДОМА!...» І це буде правда. Це буде саме тим, що не дозволило їй загинути в дорозі, яка тривала довгих 3 роки. Чи може усі 75 років?