Львів: Єврейські Дні у Ратуші

Програма "Єврейські дні у Ратуші: Спільноти, середовища та держави у спірних містах ХХ століття" відбувалася у Львові у вигляді цілісного циклу публічних заходів  з 12 липня по 5 серпня

Програму було реалізовано громадською організацією "Центр міської історії Центрально-Східної Європи" за підтримки: Управління культури Львівської міської ради та Всеукраїнського єврейського благодійного фонду «Хесед Ар’є». 

Більше про діяльність Центру міської історії - на веб-порталі організації http://www.lvivcenter.org/uk/

  Ідея програми належить Софії Дяк.

Європа у ХХ столітті - це історія радикальних змін: територій, кордонів, ідей, ідеологій, людей. Особливо це стосується Центральної та Східної Європи, місця співжиття і взаємодії, конфлікту і "затирання" різноманіття – етнічного, релігійного, мовного.

Це території, які були місцем великих політичних і соціальних експериментів, що означали і реалізовувалися через виселення, переселення, репресії, етнічні чистки і Голокост.

Також це та частина Європи, яку історики окреслили як "перетин", "не-місце", "пограниччя", "криваві землі", де реалізовувалася велика політика, скоювалися великі злочини...

Саме тут важливо теж бачити численні міста, які є просторами та середовищами, продукуванням та продуктом динамічних, амбітних і знаних осередків різних культур, а також культури співжиття та конкуренції.

У випадку Львова, йдеться насамперед про польську, українську та єврейську культури. І саме тому у центі цього міста так важливо дискутувати та думати про те, як писати і говорити про таке складне минуле?

Як переосмислити те, що сталося і яке це має значення для вибудовування в суспільстві діалогу про минуле, але також бачення майбутнього?

Організатори лекційно-дискусійної програми "Єврейські дні у Ратуші: Спільноти, середовища та держави у спірних містах ХХ століття" систематично запрошують широку громадськість і гостей міста до обговорення вибраних тем та питань, пов’язаних з історією міст, культурою спільнот та життям людей, які були частиною минулого Львова і ширше регіону, та пам’яттю про них в сучасних суспільствах . У серії лекцій була можливість ознайомитися з дослідженнями істориків, культурологів та літературознавців та включитися у обговорення складних та мало знаних сюжетів з історії Львова.

Загальною темою програми є: співжиття українців, поляків і євреїв до Другої світової війни. Що відбувається в ситуації бруталізації життя внаслідок окупації і якими є траєкторії та фактори ескалації насилля? У форматі десяти лекцій представлено дослідження навколо двох великих тем ХХ століття: як насилля змінювало міста, спільноти та людей та чим була культура в суспільствах в часи радикальних змін, ескалації напруги, а навіть ненависті? Якими були можливості та ролі культури в нових державних та ідеологічних проектах, для реалізації яких використовувалися жорстокі політики? А також як мистецтво і література могли бути "місцем" насилля і, навпаки, "місцем" втечі від нього?

Укладання програми 2016 року та координація - робота Ірини Мацевко.

Масштаб та рівень програми направду виклакають захоплення. Погодьмося, не кожен академічний заклад в Україні спроможний реалізувати такого рівня проекти. А це з року в рік робить громадська організація.

Судіть самі: програму складає серія публічниї лекцій та дискусій, які тривали майже щодня впродовж місяця: з 12 липня до 5 серпня 2016 року. Гостьовими лекторами і доповідачами були Катажина Котинська (Інститут славістики Польської Академії Наук, Варшава), Крістоф Мік (Ворвікський університет, Великобританія), Кай Струве (Галле-Віттенберзький університет ім.Мартіна Лютера, Німеччина), Ян Томаш Гросс (Прінстонський університет, США), Тімоті Вайт (Міський університет Нью-Джерсі, США), Мейгіл Фавлер (Університет Стетсона, США), Данило Ільницький, Віктор Мартинюк (Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАНУкраїни, Львів), Кароліна Шиманяк (Вроцлавський університет / Єврейський історичний інститут, Варшава), Ірина Старовойт (Львівський національний університет ім. Івана Франка), Наталія Алексюн (Туро коледж, США).

На одній з лекцій - літературознавчині Ірини Старовойт «Саме тут. Голокост у моєму місті» вдалося побувати нашій колезі Роксолані Задорожній.

Що література може навчити нас про подібний досвід? Чи можна "стерти" пам’ять цілої спільноти? Як письменники та автобіографи опрацьовують травматичні спогади? Чи нова робота колективної пам’яті допомагає чи заважає глянути у вічі жаскому минулому?
Роксолана Задорожна шукає відповідей та ці питання і ділиться власними рефлексіями від почутого на лекції. У наших подільських містечках, САМУ ТУТ, ЦЕ ВСЕ також відбувалося.

 Отже, Роксолана Задорожна: "САМЕ ТУТ"...

“ Як біблійна Рахіль, плаче Галичина за
своїм втраченим населенням.
Плаче Галичина за своїми дітьми і
не може бути втішена, бо немає їх.”

Жанна Ковба

Навіщо? Вкотре ставлю запитання собі і в оточення. Навіщо видобувати з минулого і запускати в обіг сьогодення спогади про те зло, про найжахливіше, що могло відбуватися між людьми? Заради знання історії? - непереконливо. Щоб ніколи знову... Має бути щось ще більш глибинне, глобальне. Адже якщо нас, людину ХХІ століття болить те, що відбувалося з людиною усередині минулого сторіччя, то може виявлення тих фактів і наслідків фактів й виправдовує себе заради цієї спільної болі, пам’яті та відповідальності за все, що відбувалося на цій землі?

«Саме тут»... Саме так! “...Голокост у моєму місті” - це трагедія не якоїсь однієї далекої місцевості, країни чи міста і є темою для роздумів, дискусій, а, отже, і висновків. Про сутність людини, про її права на людське буття, викшталтовані суспільством протягом тисячоліть, про право людини бути людиною, дане людині Богом.
.
Саме тут! - це кожне місто, містечко, село, де зупинилася історія євреїв. А вони, євреї, упродовж віків мешкали майже усюди. Меншою чи переважаючою своєю частиною у єдиній громаді з українцями та поляками на наших землях колишньої  Австро-Угорщини та Польщі. Саме тут! - це там, де минулого століття відбулася трагедія Голокосту.

Саме у такому ракурсі відбувалася лекція Ірини Старовойт: «Miста переживають мови і звичаї своїх будівничих і переходять в руки наступних держав, ідеологій, поколінь. Чимало з нас мешкає саме у таких містах. Ми символічно успадкували більше, ніж одну історію, а подекуди стали спадкоємцями майже цілковитої зміни мешканців, конфліктних спогадів та ландшафтів насильства й провини in extremis. У 1941-43 роках фактично у кожному місті сталися переслідування і масові вбивства євреїв. Наші батьки й діди не вміли або не відважувалися задавати питання про людей, яких більше нема. Про те, як жили і як були знищені САМЕ ТУТ, у наших містах. Ландшафти травми - це якоюсь мірою зяюча пустка, присутність відсутності, те, про що не знати, як говорити».

Уся ж лекція дослідниці — це 50-ти хвилинний наратив, змістовний, глибинний, багатоманітний. Зібраний та сформований у мультимедійну одиницю. Не намагаюся аналізувати лекцію, пробую передати своє сприйняття почутого-побаченого.
 

Найперше враження — людям це потрібне. На початок лекції вільних місць у затишному залі Ратуші майже не було. Підходили слухачі і протягом лекції, на кінець було декілька тих, що не полінувалися черпати прогресивну думку науковиці стоячи. За моїм підрахунком зал уміщав добрих півсотні осіб. Оптимальна публіка для таких лекцій з подальшою дискусійною частиною. Наступне, що мене порушило — це мовні засоби. Багато нових для мене, часом незрозумілих (провінційність та некомпетентність повсякчас людину підводять), вербальних одиниць, специфічних для передачі трагічності фактів та неминучості осмислення теми мовні сентенції. Загалом, лекція Ірини Старовойт — це об’ємний інформаційний пласт не тільки про форми геноциду у Львові, як наприклад концтабір “Janowska”, у північній околиці тодішнього Львова, але й безліч прикладів спогадів тих, що вижили, очевидців, бачення та інтерпретація тих ганебних та болісних подій поколінь наступних після очевидців, їхніх нащадків, зяючі рани котрих не дають ні права, ні сили мовчати. А про табір “Janowska” відомо багато. Це той табір, куди зганяли політичних в’язнів, військовополонених, а найбільше — євреїв. Це був транзитний табір, звідки в’язнів відправляли до Белжецького винищувального. Але й тут, у Янівському, знищили близько 200 тис. люду. Це той табір, що “удостоївся” реалізації “передової” на той час ідеї дроблення кісток обгорілих тіл. Цей табір “прославився” і музикою. “Танго смерті” - вісім тактів одного мотиву, який виконували в’язні, серед них відомі на той час уже музиканти, композитори. Завданням їхнім було безперервно під час розстрілів награвати музику, аби пану коменданту не докучали зойки та крики розстрілюваних. Звідти вибиралися одиниці. З сотень тисяч. Решту свого життя цим людям не залишалося нічого окрім болі, важких спогадів, лише деякі з яких згодом публікуються, перекладаються, читаються. Інші просто болять і пам’ятаються.

У лекції чільне місце займає тема трактування, висвітлення Голокосту у радянські часи, порівнюється з тим, як про це починали говорити у тогочасній Європі. Проведена паралель з Голодомором в Україні 1932-33рр, з трагедією у Чорнобилі, з масовим знищенням людини у радянських таборах. Адже у трагедій таких масштабів одне обличчя — відсутність цього людського обличчя, байдужість та ницість.

Дана лекція пронизана об’ємними цитатами. Це і усні висловлювання публічних людей, і українців, і іноземців. Це і фрагменти з різних літературних джерел, передові думки про міру трагізму, глибинність сукупної людської пам’яті, про винних, винуватців і звинувачених, про “колективізацію страждань” (метафора самої Ірини Старовойт), про мікро в макро. Інтерпретації, різні ракурси очевидного, виявлення готовності визнання та відповідальності на рівні усього людського соціуму. В ці та деякі інші парадигми можна було вникнути протягом лекції. Я відкрила для себе немало імен, наукових, літературних та мемуарних джерел.

Дебора Фоґель, Ілона Кормель, Станіслав Лем, Станіслав Єжи Лєц, Ганна Арендт, Керт Левін, - це імена тих, чий незбагненний досвід виживання волею-неволею проектується у їхніх творах, дослідженнях, плодах життя.

Лектор посилалася на розлогий перелік книг про Голокост, що уже доступні нашому читачеві: «Банальність зла» Ганни Арендт, «Криваві землі» Тімоті Снайдера», «Ієрогліфи простору» Зіґфріда Кракауера, «Треблінське пекло» Василя Гроссмана… Деякі з книжок торкаються подій Голокосту у наших краях, наприклад: «Разом і нарізно у Бережанах» Шимона Редліха, «Людяність у безодні пекла» Жанни Ковби, «Мій заповіт» Баруха Мільха, «Світло крізь темряву» Міли Сандберг-Меснер, «Історія Міни» Міни Дойч, «Донька, про яку ми мріяли» Марти Горен та Наомі Моргенштерн, Міхала Собкова "Коропець над Дністром"…

А ми, українці? Де ми були тоді? Ким ми були у ті ганебні і болісні часи людства? Як ми себе проявляли? За словами Ірини Старовойт, багато хто з євреїв, котрі пережили Голокост у Галичині, вважають, що українці були вкрай неприязними до них, навіть винними у злочинах. Але на запитання, як вони вижили, у відповідь лунає : «завдяки українцям».

Як любов та вдячність не знає кордонів та національностей, так і демонічне зло, шовінізм, примітивний страх, притаманні будь-кому з роду людського. Але відомо, що у ті роки зневіри, жорстокості та душевного розпачу була й меншість, яка не втратила людського обличчя. Серед «Праведників народів світу» понад дві тисячі українців. Перед загрозою смерті вони рятували євреїв. Як уміли, як жадала того їхня совість.

Людина ХХІ сторіччя, котра не відає ні тілом, ні духом того жаху, розпачу, того нелюдського, огидного ставлення людини до людини, тобто до самої себе, - ми не може, не має права нікого осуджувати. Легко робити аналіз ретроспективних подій зі своєї позиції, озираючись назад. Але нас, сьогоднішніх, там і тоді не було. Тому такий аналіз ніколи не буде об’єктивним, бо суб’єктивність будь-котрого рішення, будь-якої людини у просторі та часі — безмірна, незрозуміла повсякчас самій людині. Так вчинила. Так відбулося. Такі рішення приймала. Людина. Бо по-іншому не змогла. В міру своєї нікчемності, малості свого духу перед Господом.

Нам залишається оплакувати, допоки плачуть, споминають ті, хто бачили й чули... Нам залишається пам’ятати, враховувати біль, жаский досвід людства, приймаючи рішення суспільні, міждержавні, обопільно-національні. Та й особистісні, зрештою, теж. Бо усе велике починається з чогось найменшого.

...Саме тут. Ніде інде, як у моїй пам’яті, свідомості, у намаганні жити так  аби ніколи більше...Пробачаємо, спокутуємо, вклоняємось, молимось в майбутнє за минуле, щоб ті жахи ніколи і ні з ким не повторилися.