Лист до українського друга

Дорогий Друже!

Я вирішив написати Тобі у зв’язку із 70-ою річницею Волинського злочину, який як в Україні, так і в Польщі, дав новий імпульс до проведення публічних дебатів про цю трагічну подію. Було сказано багато важливих й належних слів. До шляхетної місії поєднання різних поглядів долучився особисто президент Броніслав Коморовський.

До взаємного прощення закликав спільний голос польських та українських костелів і церков. Однак, окрім подій, які можуть стати джерелом надії, виникли нові явища, що повинні викликати моє і Твоє занепокоєння.

Мені тут не йдеться про ганебну гру в «інсценізацію» Волинської різанини в Радимному, яку вважаю дуже невтішним проявом занепаду звичаїв.

Андрію, я би хотів звернути Твою увагу на питання, пов’язане з вживанням в дебатах про Волинь терміну «геноцид».

Отож частина польських дискутантів почала за допомогою цього слова викликати духа польсько-українського національного антагонізму, розраховуючи на миттєвий політичний ефект. Інша частина, із шляхетних причин, з думкою про те, аби залагодити напруження в польсько-українських стосунках, і маючи намір уникнути авантюри у момент, коли вирішується питання про підписання Україною угоди про асоціацію з Європейським Союзом, за будь-яку ціну намагалася про геноцид не говорити, часто, на жаль, послуговуючись при цьому фальшивими евфемізмами.

Коли я слухав українські висловлювання на тему Волинського злочину, я помітив, що навіть ті, хто добре знає Польщу, із дедалі більшим роздратуванням коментували хід польських дебатів, зокрема, ухвали польського парламенту про цю річницю, в якій ці події назвали «етнічною чисткою з ознаками геноциду».

У мене складається враження, дорогий Друже, що незалежно від того, чи українські учасники дискусій вважають, що на південно-східних теренах довоєнної польської держави справа дійшла до спонтанної «обопільної різні» польського і українського населення – що, як Ти знаєш, у світлі відомих нам джерел, годі підтвердити, – чи таки, що, на жаль, трапляється рідше, визнають, що саме підрозділи УПА здійснювали етнічні чистки серед польського населення Волині і Галичини, у кожному разі, більшість з них вважає окреслення «геноцид» компрометацією, терміном, що символічно ображає й принижує увесь український народ.

Побоююся, аби партикуляризм польсько-українського діалогу не призвів до деградації поняття «геноцид» з можливими згубними наслідками для усієї міжнародної спільноти. Ми обидва належимо до покоління, яке першу інформацію про Другу світову війну черпало з розповідей батьків та дідів. Ми інакше дивимося на минуле. Нам легше також шукати засобів для того, аби драматичний досвід попередніх поколінь ніколи не міг би повторитися.

1948 року, пам’ятаючи наслідки Другої світової війни, в тому числі і знищення єврейського народу, міжнародна спільнота погодилася з поглядами Рафала Лемкіна, польського юриста єврейського походження, що існують злочини, які є особливо страхітливим, повторення яких переходять межі людського сприйняття. Саме таке смислове безсилля окреслив у 1943 році Вінстон Черчиль, який у своєму радіовиступі, говорячи про винищення німецькою владою євреїв, сказав, що на наших очах відбувається «злочин, який немає назви» (crime without the name).

Те, що не є названим, не існує, те, що якийсь злочин залишається поза межами словникових окреслень, створює реальну загрозу тому, що він колись повториться.

Голокост не був звичайним «воєнним злочином», «величезною етнічною чисткою», «великою трагедію», але запланованим винищенням, «злочином над злочинами» (crime of the crime), якому Рафал Лемкін 1944 року надав нову назву: геноцид.

Лемкін звертав увагу на те, що у всьому масиві наших знань про вбивства людей іншими людьми, існують крайні випадки, коли справа доходить до запланованого винищення національної, етнічної, расової чи релігійної групи на підставі спеціально для цього опрацьованого плану чи директиви. У перебігу розвитку цивілізацій держави урегулювали спосіб ведення воєн, запевняючи захист солдатам, які беруть у них участь, полоненим, пораненим, цивільному населенню.

Лемкін першим звернув увагу на те, що поза юридичним захистом залишаються численні групи, яким загрожує дискримінація з боку власної держави, що їх остання з політичних причин відмовляється належно захищати, дозволяє винищувати, а подеколи сама проводить таку політику. Лемкін вважав, що «злочин над злочином» – це запланована ліквідація групи людей, яка позбавляє людство шансів у майбутньому користуватися культурними й інтелектуальними надбаннями представників цієї групи. Він навів аргументи, що у зв’язку з цим саме на міжнародній спільноті лежить обов’язок протистояти такого роду явищам, засуджувати їх та переслідувати їх виконавців.

Конвенція Лемкіна поєднує минуле з майбутнім, а також історично-політичну перспективу з юридичною. Поняття геноциду було внесене до міжнародного права з тим, аби в майбутньому міжнародна спільнота могла дієво протидіяти запланованим масовим злочинам й результативно переслідувати їхніх виконавців. Конвенція випливає з історичного досвіду людства, з жахіттям Голокосту на чолі.

Однак – і це принципове питання – з тим, аби в майбутньому визначення геноциду могло надати солідну правничу основу для діяльності міжнародної спільноти й запобігти масовим злочинам, необхідно розпочати процес позначення історичного досвіду за допомогою терміну «геноцид». Якщо ми не визнаємо настільки очевидного випадку з минулого, як Волинський злочин геноцидом, нам важче буде змобілізувати світ, аби він відреагував, якщо подібний злочин буде скоєно на наших очах, а його виконавці будуть нас переконувати, що це всього лишень «трагічна громадянська війна».

Це справді дуже важливо, аби на історичних прикладах усім зацікавленим можна було пояснити, якого розвитку подій ми хочемо уникнути. Чому варто бити на сполох, якщо хтось у майбутньому забажає взяти приклад з учасників конференції у Ванзее, чи так, як керівник УПА-Північ Дмитро Клячківський, більш відомий як «Клим Савур», видати «таємну директиву у справі цілковитої, загальної, фізичної ліквідації» цілої чи частини якоїсь національної, етнічної, расової чи релігійної групи.

Отже, якщо історики визнають поза усякими сумнівами, що який-небудь масовий злочин, що був запланованим, організованим і здійсненим з політичних, етнічних расових чи релігійних мотивів, тоді інтелектуали, публіцисти й політики не повинні вагатися назвати його «геноцидом», і не стільки в ім’я історичної правди – її ми встановимо і без цього терміну – як в ім’я створення світу кращого, ніж того, в якому довелося жити жертвам геноциду в минулому.

Цілком іншою інтелектуальною сферою, де функціонує поняття геноциду, є сфера правнича. Введення в неї кожного нового поняття означає необхідність допасувати його до цілого контексту юридичної традиції та практики, зокрема, і до принципу, що діє як гільйотина «lex retio non agit». Оскільки Конвенція Лемкіна була прийнята 1948 року, визначення геноциду можна застосовувати тільки до злочинів, які були здійснені після цієї дати. Що це означає на практиці? Отже, якби сьогодні затримали якогось виконавця Волинського злочину, ми би не могли розраховувати на те, що він був би покараним за вчинення злочину-геноциду. Звісно ж, якби була доведена його участь у вбивстві поляків на Волині, він, так чи інакше, був би засуджений, але за злочин, що мав би іншу назву.

Отже, з правничої точки зору, польська політична дискусія про окреслення Волинського злочину не мала жодного значення. Утім, це добре ілюструє проблему публічних дебатів, що випливає з плутанини інтелектуальних регістрів: історично-політичного, який стосується передусім масових злочинів у минулому, і юридичного. Людям важливо пояснити, що ми маємо визнати Катинський чи Волинський злочини геноцидом, але з правничої точки зору це має більше значення для боснійських жертв Сребреніци, вбитих у Руанді тутсі чи сунітів, яким може загрожувати винищення в Сирії, ніж для польських нащадків жертв. Ми можемо і повинні описати і назвати масові вбивства, що сталися до 1948 року, з тим, аби вони не повторилися у майбутньому, однак карати ми можемо тільки за злочини останніх 65 років.

Дорогий Андрію, на цей рік припадає 65-а річниця найбільшого тріумфу Рафала Лемкіна: прийняття ООН «Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього».

Своїм листом я би хотів переконати Тебе, що саме поляки й українці якнайдужче мали б у майбутньому стати на сторожі терміну «геноцид».

Український народ, як жоден інший, навчений долею; народ, який став жертвою штучно створеного совєтською владою голоду і який пройшов крізь інші злочинні експерименти над цінностями і культурою, навіть над власною мовою, повинен з більшою увагою ставитися до питання геноциду, а передусім чітко зрозуміти значення й історію цього терміну.

Поляки й українці спільними зусиллями мають поширювати в Європі ідею про те, що Конвенція ООН є великим досягненням нашої цивілізації, подібно, як і запроваджена завдяки їй до міжнародного права дефініція «геноцид». По суті, ця дефініція не є досконалою. Тим не менш вона створює юридичний прецедент для міжнародного захисту національних, етнічних, расових і релігійних груп, які коли-небудь в майбутньому можуть зазнати переслідувань і яким може загрожувати фізичне винищення.

Я розумію і поділяю занепокоєння багатьох поляків і українців щодо спадщини Єжи Ґєдройця й Юліуша Мєрошевського. Їхня інтелектуальна звитяга полягала в тому, що в незалежній Польщі не з’явилося жодної політичної сили, яка б закликала використати розпад Радянського Союзу з метою перегляду східних кордонів та безконтрольного отримання реваншу.

Однак спадщина Єжи Ґєдройця не суперечить спадщині Рафала Лемкіна! Редактор «Культури» напевно би не хотів, аби в Польщі ставили польсько-український партикуляризм вище за універсальні цінності.

Я впевнений, що колись надійде час, коли ми, поляки, зійдемося з українцями у спільній оцінці Волинського злочину і разом окреслимо його як геноцид.

Також я вірю в те, що ви зрозумієте, – культ людей, таких як провідники ОУН і УПА, що у своїй боротьбі за високу мету – незалежну українську державу, зверталися до тоталітарних ідеологій і послуговувалися неморальними та варварськими методами – не сприяє процесові європеїзації України й боротьбі з совєтським спадком Вашої країни, який залишив біду і повну деморалізацію публічного життя.

Також я сподіваюся, що і мої земляки будуть в стані зрозуміти, що українці – польські громадяни – ставали жертвами відплатних вбивств з польського боку, які здійснювала частина польських збройних сил – Армія Крайова, і що сучасні поляки позбудуться такого поширеного в Польщі почуття вищості, в тому і моральної, над своїми східними сусідами.

Зрештою я вірю, що колись надійде час, коли поляки і росіяни схилять голови над похованнями в Катині з тим, аби віддати шану жертвам цього геноциду. Це напрочуд важливо для того, аби жоден політик у майбутньому не мав би підстав повторити слова колишнього президента Сполучених Штатів Білла Клінтона, сказані ним 1998 року в Руанді, коли згадуючи злочин, що був скоєний 5 років тому, він зазначив: «Ми не зреагували достатньо швидко, коли розпочалися ці вбивства. І ми не назвали одразу ці злочини словом, на яке вони заслуговували: геноцид». А він повинен був це сказати, оскільки в 1993 році високопосадовець з його адміністрації, коли її запитали про реакцію Сполучених Штатів, відповіла: «Єдине, що ми можемо зараз зробити, це відвернути погляд».

Дорогий Друже, не біймося засуджувати злочини і називати їх геноцидом, аби ніхто ніколи не міг сказати, що ми можемо відвернути погляд, коли скоювані на наших очах злочини є громадянською війною, трагедією чи воєнним злочином, і що немає потреби окреслювати їх словом геноцид.

Українцям і полякам під силу це зробити, докладаючи старання, аби термін «геноцид» не зникнув, а навпаки – ефективно захищав людство від чергового падіння у моральну катастрофу. Нехай це стане польсько-українським внеском у будівництво кращого світу, ніж того, що був в 1943 році.