Прокрустове ложе революційних націоналістів. Чому забуто настановче слово митрополита Андрея Шептицького?

Кожного разу, коли чую твердження про видатну і визначальну роль членів Організації українських націоналістів в українській історії, пригадую кілька резонансних історій, які чомусь тепер забуті або порушуються тільки, м’яко кажучи, людьми неприхильними до України. Про ці історії й піде мова у цій статті.

З кожним наступним кроком Українського інституту національної пам’яті стає очевидніше, що історична політика, яку веде ця державна інституція, є дуже звуженою і замкнутою на постулаті про «національно-визвольну боротьбу» та видатну роль у ній вождя і провідника Степана Бандери. Пояснення такому підходу просте: мовляв, зараз війна і без прикладів з минулого нам не обійтися.

Звідки ж іще можуть черпати бойовий дух наші воїни, як не від героїв-націоналістів з минулого? Більш категоричні пропагандисти йдуть ще далі, заявляючи, що без героїчної діяльності ОУН не було б і сучасної незалежної України. Але ця теза добре відома людям мого покоління ще з радянських часів, правда, у зовсім іншій інтерпретації.

Питання насправді складне, і його не розкрити в одній публіцистичній статті. Тому спробуймо зосередитися на тому, як так сталося, що центром сучасної історичної політики держави стала практично одна (з цілої низки політичних чинників) сила. Чому з цілого спектру набагато впливовіших та авторитетніших партій, як, наприклад, Українське національно-демократичне об’єднання, вибір зупинився на організації, яка сповідувала тактику революційного терору, намагалася підняти всіх українців на національну революцію, дуже часто тероризуючи їх і оголошуючи зрадниками тільки за те, що не поділяли її ідейних засад та методів боротьби? При цьому я не чіпатиму в цій статті таких дражливих питань в історії ОУН, як інтегральний націоналізм або колаборація з Третім Райхом. Спробуємо зупинитися виключно на «українському» вимірі проблеми.
Чому має відповідати вся Україна?

Як свого часу УВО і ОУН звинуватили демократичні партії у м’якотілості та програші в державницьких змаганнях, так і творці сучасної історичної політики не бачать нікого іншого в історії, окрім революційних націоналістів, тих, хто, на їхню думку, по-справжньому боровся за Україну. Постійний акцент на ОУН викликає відчуття, що іншої лінії боротьби в українській історії не було.

Вибудувана матриця на зразок Прокрустового ложа не тільки спотворює історію, але робить її шкідливою для сучасного українського суспільства. Це робиться через зміщення акцентів, через наголошування не на тому, що насправді Друга світова війна для західних українців почалася з мобілізації 108 тисяч осіб до Війська польського. Не з кривавих боїв проти вермахту, де полягло до 8 тисяч українців. Не із заяви лідера УНДО Василя Мудрого про громадянську позицію українців і потребу виступити на захист Польщі, а з таємних перетрактацій націоналістів з нацистським Третім Райхом. Друга світова війна для наших теперішніх творців історичної політики – це ОУН, це зустрічі провідників організації з абвером. Це вироблення спільних з нацистами планів щодо національного повстання у запліччі поляків. Це обговорення з німцями плану можливого постання маріонеткової західноукраїнської держави. В руслі цього всього голову свердлить одне питання: кому вигідна саме така історична лінія?

Некритична імплементація діяльності ОУН зі знаком «плюс» в офіційний історичний наратив через прийняття Верховною Радою так званих законів про декомунізацію матиме насправді непередбачувані наслідки - і в плані внутрішньої консолідації українського суспільства, і значні іміджеві втрати України у світі. Проникнення героїзації діяльності ОУН у шкільні підручники та проведення відповідних комеморативних практик може викликати некритичне ставлення до цього періоду української історії. І зрештою, така історична політика не може не викликати стурбованості ще й тому, що робить цілу державу легкою жертвою антиукраїнської пропаганди.

Фактично під відповідальність, чесно кажучи, за безголові й неадекватні рішення молодих революціонерів, людей запальних і патріотичних, але не зовсім інтелектуальних та досвідчених, тепер намагаються підписати цілу незалежну Україну. Проголошуючи на законодавчому рівні УВО та ОУН героїчними організаціями, що боролися за незалежність України, українська держава бере на себе відповідальність за те, що ці структури будь-коли чинили. А чинили вони багато чого.

Мало того, що УВО і ОУН сповідували тактику революційного терору, вони ще й спрямовували його не тільки проти «окупаційної» влади, але й проти тих, хто не поділяв їхніх ідейних засад та методів боротьби. Індивідуальний терор групи молодих українських націоналістів спрямувався також значною мірою проти українців, які не погоджувалися на справді неадекватний план досягнення державної незалежності через розпалювання національної революції та цілковитого бойкоту польської держави. Терор спрямовувався і проти незгідних українців, і проти тих польських політиків, які виступали за політику нормалізації. Навіть більше, на думку ОУН «нормалізатори» були шкідливішими, оскільки стояли на заваді здійсненню національної революції.

Навіть безглузда і в багатьох випадках злочинна політика міжвоєнної Польщі щодо національних меншин не може виправдати численних акцій саботажу та накликання на українців репресій влади. Підпали маєтків, нищення залізничних колій, напади на каси й банки, індивідуальний терор і вбивства польських чиновників та українських «колаборантів» мали, на думку націоналістів, зробити життя українців настільки нестерпним, щоб змусити їх піднятися на національну революцію. План, навіть на перший погляд, абсолютно фантастичний і неможливий до реалізації. Одначе лідери ОУН готові були покласти на вівтар цієї боротьбі не тільки своє життя, але й мільйонів українців, про, що прямо на процесі заявив Степан Бандера. У самих українців, зрозуміло, ніхто навіть не думав спитати згоди. Так, як тепер не питають про внесення ОУН до героїчного пантеону.

Вбивство Івана Бабія

Всі, хто не поділяв плану Організації українських націоналістів, оголошувалися опортуністами та зрадниками національних інтересів. На додачу до всього ОУН самочинно присвоїла собі право виносити незгідним смертні вироки. Так, у липні 1934 року революційний трибунал ОУН виніс присуд смерті директорові Академічної української гімназії у Львові Іванові Бабію. Бабій був авторитетною людиною серед українців. Колишнім старшиною Української галицької армії, українським патріотом, який вболівав за те, щоб українці не втратили своєї гімназії у Львові. Спостерігаючи за розгортанням оунівської пропаганди серед шкільної молоді, противився тому, щоб ніхто не смів індоктринувати дітей та втягувати їх у підпілля. Спробами припинити діяльність агентів ОУН у школі Бабій накликав на себе особисто страшну біду.

Степан Шухевич, відомий у Львові адвокат, оборонець членів ОУН на політичних процесах і батько учня цієї гімназії, вирішив долучитися до справи публічного шельмування Івана Бабія. Перший і останній раз він прийшов на батьківські збори, де виступив із «програмною» промовою. Читаючи ці сторінки в його спогадах «Моє життя», стає зрозуміло, наскільки важко було молодим людям не піддатися на революційну націоналістичну пропаганду. Якщо відомий правник та досвідчена людина могла дозволити собі вульгарні випади проти директора гімназії, то можна уявити, що коїлося у головах молодих і незрілих романтиків. Шухевич заявив в очі Бабію, що було б тільки краще, якби польська влада закрила всі українські гімназії і що українцям університетська освіта не потрібна, а вистачить тільки професійних шкіл. Бо гімназії, на його думку, Ціцеронами псують українську мову, а директор намагається зробити молодь донощиками та зрадниками українського народу.

І це був непоодинокий випадок, коли ОУН насаджувала українському суспільству свій ідеологічний диктат. Учні вже згаданої гімназії двічі на вимогу ОУН «попереджали» директора Бабія. Перший раз - бʼючи вчителя по обличчю, а другий - відлупцювавши професора палицями просто в аудиторії гімназії. Третє «попередження» закінчилося смертю. Розуміючи, як далеко може сягнути націоналістична деморалізація, нарешті голос взяв митрополит Андрей Шептицький.

У газеті «Діло» за 5 серпня 1934 року було опубліковано заклик «Голос митрополита». З огляду на актуальність оцінок для сучасної, фактично, оуноцентричної історичної політики України, публікую цей текст повністю без правок і купюр.

«Директор Бабій упав жертвою українських терористів, дрож жаху потрясла цілим народом. Убивають зрадливим способом найліпшого патріота, заслуженого громадянина, знаменитого педагога, знаного й ціненого всіми приятеля, опікуна й добродія української молоді. Вбивають без ніякої причини, хіба лише тому, бо їм не подобалася виховна діяльність покійного. Вона була перешкодою в злочинній акції втягування середнє-шкільної молоді в підпольну роботу. Якщо так є, то всі заслужені й розумні українці впадуть з рук скритовбийців, бо нема розумного українця, який не противився би такій злочинній акції. Нема педаґоґа ані вчителя, який не стверджував би, що допускається тяжкого злочину проти молоді той, хто відводить її від праці, а втягає в підпілля. Нема одного батька ані матери, які не проклинали би провідників, що зводять молодих на бездоріжжя злочину.
 

Якщо хочете зрадливо вбивати тих, що противляться вашій роботі, прийдеться вам всіх учителів і професорів, що працюють для української молоді, всіх батьків і матерей українських дітей, усіх настоятелів і провідників виховних українських інституцій, усіх політиків і громадських діячів. А передовсім прийдеться вам скритовбийствами усунути перешкоди, які у вашій злочинній і глупій роботі ставляє духовенство разом з Єпископами.

Скритовбийник доконавши зрадливо підлого душогубства вважав себе може за героя, хоч сповнивши свій злочин утікав, як чоловік, що стидається свого поступку. Утікав перед дочасною карою, думав, що самогубством втече перед суспільною відповідальністю і вічною карою. Достойний ученик провідників українських терористів, що безпечно сидячи за границями краю наші діти вживають до убивства їх батьків, а самі в безіменній ареолі геройства тішаться вигідним життям стягаючи жертви заграничних патріотів призначені для народу, котрого добро нищать.

Злочинну роботу українських терористів, яку ведуть божевільні, осуджує, осудила нераз і не перестане осуджувати вся українська преса й всі українські політики без огляду на партійну приналежність. А все-ж є ще такі, що не здають собі як слід справи, до якого ступня злочинна і безглузда ціла та робота. Тому усіх товаришів і учнів покійного дир. Бабія запрошую до зложення прилюдного свідоцтва про його прикмети і заслуги. Нехай цілий народ ясно видить, якою дорогою він, а якою дорогою його убійники бажали вести нашу молодь.

Поміж незвичайними прикметами покійного була та рідка прикмета, яку виробляв він і в молоді – відвагу. Знаючи, на що наражається, той старшина української армії сповняв тяжкий обовʼязок для наших дітей і з пожертвуванням добра власного і добра родини не покидав становища. До жовніра, що не вмів утікати, зза плота стріляв не так нещасний збаламучений і засліплений убийник, як радше боягузи, що втікають перед карою, відповідальністю, опінією, таксамо як у війні боягузи втікали з фронту».

На завершення хотів би тільки спитати: що мало статися з багатьма священиками та єпископами УГКЦ, а особливо християнськими інтелектуалами, щоб вони забули про ці оцінки ОУН найавторитетнішим главою їхньої церкви?

Чому цього тексту нема в підручниках з історії? Чому ми дозволяємо сучасним послідовникам інтегрального націоналізму так легко вкладати українську державу в криваве Прокрустове ложе їхньої історії? Погодьмося, дуже дивною виглядає ця мовчазна згода.