Стаючи публічними: історики як публічні інтелектуали у пострадянській Україні

Протягом минулих тридцяти — сорока років ідея публічного інтелектуала стала предметом палких дискусій у Західній Европі та Північній Америці. Відновлений інтерес до цього відносно давнього феномену було пов’язано, з одного боку, з усвідомленням його особливої важливости в добу масової ліберальної демократії, а з другого — із дедалі більшою переконаністю частини науковців, що публічний інтелектуал або принаймні важливий тип публічного інтелектуала поступово зникає.

Східноевропейська зацікавленість цією проблематикою мала інші мотивації. Падіння комуністичних режимів у 1989–1991 роках принесло появу нових політичних, економічних і соціокультурних умов, що уможливили виникнення незалежної від уряду публічної сфери. Разом із нею постать інтелектуала повернулася на сцену публічного життя східноевропейських країн. Тож інтерес східноевропейських дослідників до цієї проблеми було спровоковано, з одного боку, поверненням публічного інтелектуала до реґіону, а з другого — одночасним занепадом іншого традиційного історичного актора: східноевропейської інтеліґенції.

У цій статті я зосереджуся на одному з аспектів цієї трансформації, а саме на українських істориках, які після розпаду СРСР почали грати роль публічних інтелектуалів. Така перспектива дає можливість, з одного боку, зрозуміти загальний характер трансформації українського академічного історіописання після 1991 року, а з другого — уважніше придивитися до публічно-інтелектуальної активности в пострадянській Україні.

Я використовую еклектичний підхід до термінології, в основі якого лежить розуміння публічного інтелектуала від американського дослідника Ричарда Познера, автора впливової монографії «Публічні інтелектуали: дослідження занепаду» (2001), що його доповнюють типологія публічних інтелектуалів, ґрунтована на політико-ідеологічних критеріях, а також вибрані елементи класифікаційних схем Зиґмунта Баумана та Мішеля Фуко. Познер означує інтелектуала як «людину, яка застосовує загальні ідеї до проблем, що турбують публіку, працюючи ніби згори донизу і теоретизуючи щодо викликів, зловживань, корупції та несправедливости, що їх вона викрила».

Своєю чергою, під публічним інтелектуалом розуміємо інтелектуала, який «звертається до освіченої публіки у питаннях, які мають політичний чи ідеологічний вимір».

У цьому підході, що особливо важливо в українському випадку, інтелектуала не ототожнено з інтеліґенцією чи людьми «розумової праці» загалом. Представник інтеліґенції, щоб його ідентифікували як публічного інтелектуала, мусить мати зацікавленість ідеями, а ці ідеї повинні мати загальний характер і, що не менш важливо, політичний чи ідеологічний вимір. Людину, наділену цими характеристиками, можна описати як інтелектуала. Втім, вона стає публічним інтелектуалом, коли висловлює ці ідеї для широкої авдиторії у доступний для неї спосіб.

У випадку істориків чи інших науковців це означає, що, абиїх було зараховано до публічних інтелектуалів, вони мають свідомо звертатися не лише до колеґ за фахом, але й до ширшої авдиторії освіченої публіки.

Познер виокремлює дев’ять основних жанрів, у яких працюють публічні інтелектуали:
• самопопуляризація;
• пропозиція політики у власному науковому полі;
• коментар у режимі реального часу;
• пророчий коментар;
• загальна соціяльна критика;
• спеціяльна соціяльна критика;
• суспільна реформа;
• політично забарвлений літературний
критицизм;
• політична сатира.

Познер схильний ототожнювати жанри, в яких працюють публічні інтелектуали, з типами публічних інтелектуалів (скажімо, він пише про такі типи, як «коментатор актуальних подій» чи «критик суспільних тенденцій»), що, на мою думку, не є найкращою стратегією. Тому я доповнюю Познерову класифікацію жанрів і форм інтелектуальної активности класифікацією типів публічних інтелектуалів, що базується на політико-ідеологічних критеріях.

Відповідно, тут можна виокремити три основні категорії: правоконсервативні, ліберальні та ліві інтелектуали, яких, своєю чергою, можна поділити на різні підгрупи. В основі цієї класифікації лежать різні уявлення про природу суспільства та шляхи його бажаного розвитку.

Якщо правоконсервативні інтелектуали схильні бачити суспільство і націю в органіцистських і примордіялістських категоріях, то для ліберальних і лівих інтелектуалів характерніше атомістське і конструктивістське розуміння людських спільнот.

Знов-таки, дещо спрощуючи, можна сказати, що праві прагнуть або збереження цілісности суспільства, його колективної пам’яті й традицій, або повернення до тієї «золотої доби», коли ці якості було представлено найповніше.

Натомість ліберали й ліві прагнуть зміни та модернізації суспільства. Перші працюють у напрямку забезпечення якомога більшої індивідуальної автономії та свободи, а другі — у напрямку досягнення якомога повнішої соціяльної справедливости.

Як досліджувати активність публічних інтелектуалів? Німецький інтелектуальний історик Ян-Вернер Мюлер у монографії «Німецькі інтелектуали, уніфікація і національна ідентичність» (2000) пропонує зосередитися на чотирьох основних компонентах:
• інтелектуальне поле — системна й історично специфічна структура інтелектуальних ортодоксій і єресей, а також інституційне підґрунтя часописів, газет, телеканалів, інтернет-сайтів, що її підтримує;
• індивідуальні стратегії окремих інтелектуалів;
• поколіннєвий досвід;
• ключові поняття, що визначають характер дискусії.

Якщо останні три елементи напевно не вимагають спеціяльних пояснень, то про категорію «інтелектуального поля» варто сказати декілька слів. Її ввів у науковий обіг П’єр Бурдьє, і вона привертає нашу увагу, з одного боку, до антагоністичного характеру інтелектуальної комунікації, а з другого — до того інтелектуального контексту, в якому відбуваються дискусії, що нас цікавлять.

Дискусія про публічних інтелектуалів та інтеліґенцію у пострадянській Україні

Українська дискусія про долю інтелектуалів та інтеліґенції у пострадянський період, що не була ані надто інтенсивною, ні широкою, таки засвідчує поширене переконання про занепад інтеліґенції в пострадянській Україні. Це переконання здебільшого є імпліцитнимі проявляється переважно у відсутності слова «інтеліґенція» в більшості дискусій довкола трансформації української інтелектуальної спільноти після 1991 року. Натомість учасники цих полемік активно вживають новий для українського інтелектуального поля термін «інтелектуал». У цьому контексті декларація Михайла Мінакова, висловлена у важливій статті «Українська інтелектуальна докса: спроба діягнозу», здається дуже характерною:

Говорячи про симптоматичність слівця «інтелектуал», я маю на увазі те, що термін «інтеліґенція» сьогодні зник у хащах українського ландшафту, став частиною занімілого світу «під нами». Інтеліґент у нашій ситуації — фігура замовчування, сфера оминання в лексиці та мисленні. Це, звісно, не означає, що серед нас немає інтеліґентів, однак це свідчить, що зникла інтеліґенція, умовою існування якої є постійні сумніви упідставах і постійне нагадування щодо власного існування. Інтеліґенти живуть, а інтеліґенція померла.

Така тенденція характерна і для інших країн реґіону. Скажімо, Сєрґей Ушакін говорить про зникнення інтеліґенції в Росії та Східній Европі після падіння комунізму. Він стверджує, що за радянського режиму інтеліґенція, яка не мала реального контролю за культурним виробництвом і поширенням, позиціонувала себе як моральну еліту. На його думку, для радянської інтеліґенції (і опозиційної, і лояльної до режиму) була важлива не так відданість конкретному наборові моральних принципів, як артикуляція важливости й неминущости моральної постави як такої. Тож «артикуляція обіцянки моральности в аморальному суспільстві» стала головною функцією інтеліґенції у пізньорадянський період. Однак після розпаду радянського режиму і політична та суспільна ситуація, і умови культурного виробництва змінилися.

Як зазначає Ушакін:

Вельми фраґментовані та розрізнені нові освічені класи в постсоціялістичній Східній Европі обирають стратегії професійного існування і форми культурного анґажування, які мають небагато спільного з двохсотрічною традицією східноевропейської інтеліґенції. Своєю чергою, все більше диференційовані постсоціялістичні суспільства, здається, чимраз дужче занепокоєні прагматикою своєї економічної та культурної реструктуризації, ніж культурною чи ідеологічною гомогенізацією, яку інтеліґенція традиційно пропонувала <…> зникнення цінностей, норм і практик, що їх культивувала і захищала інтеліґенція, відбувається водночас зі зникненням інтеліґенції як окремої соціяльної групи.

Варто зазначити, що не всі дослідники дотримуються думки про остаточний занепад і зникнення інтеліґенції, втім, саме термін «інтелектуали» опинився в центрі дискусії про долю української інтелектуальної спільноти після 1991 року. Учасники цієї дискусії у спробах описати й концептуалізувати український випадок використовували різні західні підходи. Найпопулярнішим було розрізнення між «універсальними» та «конкретними/специфічними» інтелектуалами, що його запропонував Фуко, однак деякі автори застосовували й поділ Антоніо Грамші на «традиційних» і «органічних» інтелектуалів, а також відоме розрізнення Зиґмунта Баумана між «інтелектуалами-законодавцями» та «інтелектуалами-перекладачами». За цією логікою, після занепаду «універсальних» або «традиційних» інтелектуалів, яких імпліцитно або відкрито ототожнено з інтеліґенцією, сцену мали б зайняти «специфічні» або «органічні» інтелектуали, які вже не мають справи з універсальними цінностями і значеннями, а натомість є носіями певного експертного знання. Стурбованість більшости коментаторів викликає факт, що ця схема не діє в українському випадку, а якщо й діє, то не так, як слід. Після зникнення«універсальних» інтелектуалів їхнього місця не зайняли «специфічні», або, якщо бути точнішим, «специфічні» інтелектуали з’явилися в Україні у 1990-х роках, але їх було надто мало і їхній вплив на ширшу публіку був мінімальний.

Історики як публічні інтелектуали

Дослідження участи українських істориків у публічно-інтелектуальній активності має враховувати принаймні дві перспективи: динаміку внутрішніх змін в академічному історіописанні, особливо під кутом зору переосмислення суспільної ролі історії, та загальну трансформацію освічених класів або інтеліґенції у пострадянській Україні.

Про другу перспективу вже було сказано, і я ще повернуся до цього складного питання пізніше. Що стосується першої, то погляди українських істориків на суспільну роль власної дисципліни після розпаду СРСР зазнали істотних змін. Якщо говорити про ситуацію в радянській Україні, то внаслідок успішної сталінізації української історіографії у 1920–1940-х роках серед істориків утвердився один догматичний погляд на функції історії, який можна скорочено назвати «діялектичним історичним матеріялізмом» (ДІМ). Цей погляд поєднував два давні підходи:

• історицистський, який покладає на історіографію функцію пізнання законів історії. В історичному матеріялізмі цей підхід втілився в теорії «суспільно-економічних формацій»;

• інструментальний підхід, що трактує історію як один із засобів зреалізувати актуальні політичні цілі. «Діялектичний історичний матеріялізм» означував історію як продукт «класової свідомости», а отже, і як одне зі знарядь класової боротьби. Згідно з офіційною інтерпретацією, це означало, що історія має леґітимізувати радянський лад і нові партійні ініціятиви.

Це призводило до істотної ідеологізації академічної історії і перетворювало істориків із науковців на «бійців ідеологічного фронту», пропаґандистів чи «попів марксистського приходу» (вислів Леоніда Зашкільняка). Водночас офіційний підхід допускав і навіть заохочував «націоналізацію» історії, насамперед у російсько-радянському, але до певної міри і в українському ключі. Ця тенденція дала про себе знати у період перебудови та після розпаду СРСР.

Загальна тенденція до певного деідеологізування суспільного й інтелектуального життя у 1960–1980-х роках у гуманітаристиці, зокрема в історіографії, проявилась у постанні так званої «ідеології професіоналізму», яка була помітніша в інтелектуальних центрах Союзу — Москві та Ленінграді, але здобула певне поширення і в Україні. Ця ідеологія була своєрідною захисною реакцією проти надмірного ідеологізування ДІМу. Втім, вона протистояла йому не через конкуренцію з ним на теоретичному полі й пропонування альтернативного розуміння сутности і ролі історії, а через відмову від теорії як такої та зосередження на ретельному фактографічному дослідженні й публікаціях джерел. Варто погодитися з Ніколаєм Копосовим, який запровадив до наукового вжитку цю категорію, що і офіційна радянська політика щодо науки, і «ідеологія професіоналізму» сприяли деінтелектуалізації історіографії, яка опинилась у стані кризи і була неспроможна осмислювати реальні суспільні потреби та виклики.

Ця криза не зникла разом із радянською системою, що її породила. На початку 1990-х років більшість істориків, відкинувши ДІМ, так само швидко і некритично прийняли інший догматичний підхід: національну парадигму. Як і ДІМ, цей підхід був також телеологічним, тобто змушував істориків шукати «справжню» логіку чи структуру минулого і знаходив її у проґресивному наративі національної історії. Із другого боку, він також прагнув підпорядкувати академічну історію політичним цілям: історичній леґітимізації новопосталої національної держави та утвердженню і зміцненню національної ідентичности й патріотизму її громадян. Цей підхід, який може бути окреслено як афірмативний, швидко став новою ортодоксією в українській пострадянській історіографії.

Утім, майже відразу його поставили під сумнів два конкурентні напрямки. Перший із них, що його я пропоную називати «історією заради неї самої», був фактично вдосконаленою версією «ідеології професіоналізму». Він стверджує, що основне завдання істориків полягає у ретельному і якісному дослідженні минулого. Такі дослідження збагачують нас інтелектуально та духовно, а також просто приносять насолоду, і в цьому головна функція історії.

Як формулює головна промоторка цього підходу Наталя Яковенко, історик має триматися подалі від дослідження сучасности, оскільки це загрожує його об’єктивності, залишивши цю проблематику соціологам і політологам. Так само й академічна історія має триматися осторонь від виховної та інших практичних функцій, залишивши їх шкільній і науково-популярній історіям.

Другий підхід, що постав в опозиції до національної парадигми, може бути окреслено як критичний. Прибічники цього напрямку, не відкидаючи необхідности ретельного та якісного дослідження минулого, вважають, що історики мають і важливий обов’язок щодо сучасности, а саме — підважувати чи деконструювати сучасні історичні міти, стереотипи й упередження, протидіяти політичному маніпулюванню та інструменталізації історії. Історики, що працюють у цьому ключі, як-от Георгій Касьянов чи Олексій Толочко, не відкидають практичних функцій для історіописання, але вважають за можливу лише неґативну практичну роль, стверджуючи, що будь-яка позитивна роль потенційно веде до зловживання історією. Важливу монографію Касьянова «Danse macabre. Голод 1932–33 років у політиці, масовій свідомості та історіографії» (2012) фактично присвячено обґрунтуванню цієї позиції.

Отже, бачимо, з одного боку, фактично заперечення практичних суспільних функцій історіописання (історія заради неї самої). Із другого ж — трактування їх як головних, але у спосіб, що веде до політичної інструменталізації історії та суперечить базовим принципам історичного дослідження (афірмативна історія). А також підхід, що визнає тільки неґативну практичну функцію (критична історія). Питання, чи можливо поєднати позитивні практичні суспільні функції історіописання з дотриманням базових принципів наукового історичного дослідження, залишається відкритим. Ба більше, його практично не ставили. Це все можна пояснити — і це одна з моїх центральних тез — тим, що цю проблему розглядали в надто вузькому контексті. У фінальній частині статті я спробую продемонструвати, що аналізучасти українських істориків у публічно-інтелектуальній активності може надати необхідний контекст для відповіді на це питання.

Відносно небагато українських істориків пробували себе в ролі публічних інтелектуалів після 1991 року. Згідно з моїми підрахунками, це не більше ніж двадцять осіб, що становить близько 0,2–0,3% істориків. Причому частину з цих осіб можна назвати публічними інтелектуалами лише з певними застереженнями. Що, можливо, навіть важливіше, це те, що більша частина історичної спільноти дивилася на своїх колеґ, які наважилися спробувати себе в цій новій ролі, радше критично, вважаючи публічно-інтелектуальну активність за популяризацію, гонитву за модою і навіть за зраду фахових ідеалів.

Причини незначної активности у цій сфері лежать почасти у самих істориках. Давалися взнаки і наслідки совєтизації, яка придушувала незалежне інтелектуальне життя, і дезорієнтація, що її спричинив розпад старої системи, і небажання виходити поза межі наукового аналізу (віддаленого) минулого. Із другого боку, важливу роль тут відігравав і загальний невтішний стан інституційної основи українського інтелектуального поля. Розпад СРСР разом із суворою економічною кризою приніс занепад старого медіяринку. Обриси нового почали вимальовуватися у другій половині 1990-х років, а у 2000-х роках цей ринок поступово, але стабільно розвивався, особливо завдяки різкому зростанню сеґменту інтернет-медія ресурсів. Утім, якщо робити зіставлення з такими сусідніми країнами, як Польща та Росія, український медія-ринок усе ще можна схарактеризувати як слабкий, особливо в такому важливому для нашої теми сеґменті, як інтелектуальні часописи (cultural magazines). Попри те, позитивна загальна тенденція є очевидною: разом із посиленням українського медія-ринку у пізніх 1990–2000-х роках участь істориків у публічно-інтелектуальній активності демонструє постійне зростання.
Історики, яких можна назвати публічними інтелектуалами, у своїх текстах, написаних у цьому амплуа, як правило торкаються історичних тем, що є об’єктом їхнього наукового зацікавлення. Утім, у досліджуваний період такі теми, як голод 1932–1933 років, УПА чи Голокост, були не просто науковими проблемами, але й важливими питаннями ідентичности, що їх часто використовували у політичній боротьбі. Відповідно, якщо історики у своїх публікаціях, адресованих широкій авдиторії, враховували цей ідеологічний або політичний вимір, я зараховую їхню діяльність до публічно-інтелектуальної активности. Використовуючи класифікацію жанрів публічно-інтелектуальної активности, яку запропонував Познер, можна стверджувати, що «самопопуляризація» і «пропозиція політики у власному науковому полі» були двома найпоширенішими жанрами, в яких працювали українські публічні інтелектуали. Статті Станіслава Кульчицького про голод 1932–1933 років для газети «День», блоґи Володимира В’ятровича про УПА та Волинську трагедію на сайтах «Zaxid.net» і «Українська правда» чи статті Івана-Павла Химки для різних газет і часописів про ОУН і Голокост можуть правити за приклади цієї тенденції.

Ці два жанри часто поєднуються з «коментарем у режимі реального часу», коли автор висловлюється з приводу актуальної ситуації чи дискусії довкола певної історичної події чи постаті — скажімо, спроб її комеморації чи змін історичної політики влади щодо цього питання.

Водночас українські історики у своєму внеску до публічної дискусії значно рідше висловлюються з приводу не суто історичних тем, а поточних подій чи дискусій, що мають ідеологічне чи політичне значення і, відповідно, майже не використовують таких жанрів, як «специфічна» і «загальна соціяльна критика» чи «суспільна реформа». Мої підрахунки засвідчують, що тільки семеро академічних істориків наважувалися торкатися цих тем (Ярослав Грицак, Ярослав Дашкевич, Олександр Зайцев, Віталій Нахманович, Андрій Портнов, Василь Расевич, Олексій Сокирко).

Перейдімо тепер до аналізу різних типів публічних інтелектуалів. Правоконсервативні інтелектуали в українському випадку були винятково представниками афірмативної історії, яких цікавило просування і захист певної догматичної версії української національної історії. Ярослав Дашкевич (1926–2010) є, напевно, найхарактернішим прикладом публічного інтелектуала цього типу. У 1990-х — на початку 2000-х років Дашкевич, один із найавторитетніших українських істориків, очолював Львівське відділення Інституту української археографії та джерелознавства імені М. С. Грушевського. Протягом більшої частини радянського періоду вінбув фахівцем з історії вірменської громади в Галичині в ранньомодерний період. Через те що його батьків уважали за «буржуазних націоналістів» і «ворогів народу», а також через власні опозиційні погляди Дашкевич провів шість років у таборах і не мав можливости працювати в академічних інституціях. Після розпаду СРСР він писав про різні аспекти української історії, зокрема про специфіку націєтворення, був автором численних біографічних досліджень і розвідок із джерелознавства та допоміжних історичних дисциплін. На початку 1990-х років Дашкевич почав висловлюватися з приводу поточних ідеологічних та політичних суперечок у львівській газеті «Ратуша», а також в інших газетах та журналах. Ці статті здебільшого стосувалися історичних подій чи процесів, як-от ролі СРСР в українській історії, ОУН-УПА, українсько-польських чи українсько-єврейських стосунків. Водночас він також коментував поточні політичні події і навіть пропонував проєкти урядової політики у таких віддалених від своєї основної наукової компетенції сферах, як, скажімо, міжетнічні відносини у сучасній Україні.

Слово «правда» було одним із центральних у його працях, написаних вамплуа публічного інтелектуала. Він часто повторював, що головне завдання історика — говорити правду, попри будь-які труднощі та перепони. У цьому контексті він зазначав: Я вважаю, що найбільший патріотизм — говорити своєму народові, і писати також, правду... Був я поганим істориком, бо намагався писати й говорити правду — правду про Україну й українську націю — не лише чужинцям, а й власному народові <> Був я поганим істориком ще й тому, що не був покірним і не намагався нікому служити.

Після прочитання цих та інших фраґментів такого штибу логічно запитати: а що саме Дашкевич мав на увазі під словом «правда»? Наважуся ствердити, що під ним він розумів не істину конкретних фактів, а передовсім певні загальні твердження, які найчастіше були «правдами віри» і взагалі не підлягали фактичній перевірці. Використовуючи розрізнення американського філософа Бернарда Вільямса між істиною та істинністю, можна сказати, що Дашкевич у своїх працях обстоював саме першу. Аналіз внеску Дашкевича в публічну дискусію підтверджує цю інтерпретацію:

Як би там не філософували чи не історіософували, але історична правда є одна-єдина, і наукові дослідницькі методи існують для того, щоб її усвідомити та пізнати. Тому торг різними «альтернативними» істинами не має нічого спільного з історичною наукою. Підручники історії України, відповідно до цього, мають базуватися на історичній правді. Основна ідея підручників — державність України та української нації, що була реалізована як наслідок довготривалої боротьби народу за незалежність.

В іншому місці він пише: Не зважаючи на все це, вірю, що правдива історія України, історія боротьби української нації з окупантами й колаборантами всіх мастей, за побудову справді незалежної держави буде написана і стане настільною книгою кожного чесного політика, чесного державного діяча, чесного українця.

Як можна бачити із цих цитат, істина, про яку говорить Дашкевич, — це наратив української історії, який оповідає про боротьбу української нації за власну державу проти розмаїтих окупантів і колаборантів. Це і є «правда» Дашкевича, і більшість текстів, які він написав у ролі публічного інтелектуала, присвячено її просуванню або захисту. Під цим кутом зору не має дивувати той факт, що разом із ключовим словом «правда» в його працях часто наявні такі поняття, як «фальсифікації», «стереотипи» чи «міти», — просування «істини» було тісно пов’язано з її захистом від помилок чи викривлень.

З одного боку, можна сказати, що були переконливі причини для того, щоб зайняти таку позицію. Наприкінці 1980 х — протягом 1990-х років історики мали розвінчувати багато радянських, а потім і російських імперських історичних мітів, які заперечували існування української історії як такої або пропонували викривлений образ багатьох історичних подій. Проблема, однак, полягає в тому, що попри те, що львівський історик часто згадував про «правдиві джерела», він найчастіше протиставляв одній догмі не правдиві факти (істинність у термінології Вільямса), а іншу догму.

Це, своєю чергою, призводило до збільшення кількости ворогів у його працях: радянські та російські історичні міти незабаром було доповнено польським історичним наративом, ліберальною демократією, постмодернізмом і глобалізацією, які нібито загрожували «правдивій» українській історії та «правильному» розвиткові України у сучасності.

Як наслідок, Дашкевичеві тексти, написані в амплуа публічного інтелектуала, зміцнювали українську національну ідентичність, але в дуже вузькій і ексклюзивістській формі. Натомість вони давали надзвичайно мало для осмислення та розуміння тих проблем і викликів, що стояли перед українським суспільством. Фактично Дашкевич, як і інші українські правоконсервативні інтелектуали, діяв насамперед у парадигмі, яку задала східноевропейська інтеліґенція кінця ХІХ — початку ХХ століття, вбачаючи свою основну функцію в забезпеченні ідеологічної консолідації суспільства, у цьому випадку через його культурну українізацію. Використовуючи поділ на інтелектуалів-законодавців та інтелектуалів-перекладачів, що його запропонував Зиґмунт Бауман, можна сказати, що правоконсервативні інтелектуали належать до першої групи, оскільки вони прагнуть установити або утвердити певні ідеологічні або культурні стандарти, якими має керуватися решта суспільства. В умовах сучасного — навіть сучасного українського — суспільства, яке вже є досить емансипованим і очікує від інтелектуальної еліти не загальних повчань, а рецептів розв’язання конкретних проблем і викликів, ефективність такої стратегії поки що викликає багато сумнівів.

Інакше виглядає ситуація з ліберальними та лівими інтелектуалами. Хоча якщо ми обмежуємо наш аналіз лише академічними істориками, то поки що маємо справу лише з першою зі вказаних категорій. Нові ліві інтелектуали загалом уже є досить помітним явищем на українському інтелектуальному полі, однак їх поки що представлено письменниками, соціологами, культурологами, філософами, але не істориками.

Внесок ліберальних інтелектуалів у публічну дискусію був досить розмаїтий і за формами, і за якістю. Втім, дещо спрощуючи, можна виокремити дві основні стратегії. Частина із цих ліберальних інтелектуалів зосереджувалася насамперед на викриванні мітів і стереотипів національної парадигми, а також на критиці історичної політики, що її здійснювала центральна чи реґіональна влада. Як правило, вони обмежувалися критикою і деконструкцією, часом пропонуючи шляхи виправлення ситуації або можливі варіянти історичної політики у певній сфері. Саме серед цієї категорії були присутні ті, кого Михайло Мінаков свого часу охарактеризував як «цинічних інтелектуалів», тобто інтелектуалів, які підважували певні ідеали та цінності, не пропонуючи нічого натомість і тим самим забезпечуючи власне панування і прибуток. Не вдаючись у деталі, можна сказати, що «критичні» та «цинічні» ліберальні інтелектуали поривали з традицією східноевропейської інтеліґенції, оскільки їхню діяльність було спрямовано радше на підважування тих спільнот, що їх інтеліґенція намагалася створити й зміцнити. Вони більше підпадали під означення «специфічних» інтелектуалів Фуко, оскільки використовували своє експертне знання для критики панівних режимів істини. Ця роль була, безсумнівно, важлива і потрібна, втім, навряд чи достатня, якщо врахувати українську ситуацію «переходу», що вимагала від інтелектуалів передусім позитивних розв’язань.

Активніше у цьому напрямку рухалась інша група ліберальних інтелектуалів, які не обмежували свій внесок у публічну дискусію суто історичними темами, як-от Голодомор, УПА, комуністичні репресії, але намагались висловлюватися з приводу поточних подій і процесів, що мали політичний чи ідеологічний вимір, ставлячи їх у ширший контекст або демонструючи їхню історичну генеалогію. Найчастіше вони працювали в жанрі «коментар у режимі реального часу», рідше в таких жанрах, як «спеціяльна і загальна соціяльна критика» та «суспільна реформа». Таких істориків, як Андрій Портнов, Василь Расевич чи Олексій Сокирко, можна долучити до цієї групи, але саме Ярослава

Грицака можна назвати найцікавішим і найпослідовнішим представником цієї тенденції.

Грицак тепер є професором УКУ у Львові. Первісно він був фахівцем із соціяльної історії Галичини ХІХ століття. Він став широко відомий завдяки інноваційній синтезі української історії ХІХ–ХХ століть, а також численним дослідженням з інтелектуальної історії, зокрема ґрунтовній і проникливій біографії Івана Франка. Грицак почав звертатися до ширшої авдиторії наприкінці 1990-х років у дописах до інтелектуального часопису «Критика». Після Помаранчевої революції він завів блоґ на сайті Zaxid.net і писав колонки та статті для «Газети по-українськи» й «Експресу». Полемічні або популяризаторські тексти, присвячені таким темам, як ОУН-УПА, Голокост, голод 1932–1933 років, українськанаціональна пам’ять тощо, становили значну частину його внеску в публічну дискусію. Водночас він часто висловлювався з приводу актуальних подій і процесів, що мали важливий ідеологічний чи політичний вимір, зокрема щодо Помаранчевої революції, Евромайдану, виявів антисемітизму в українському суспільстві, змін на політичній арені тощо. У таких текстах Грицак часто поєднував «коментар у режимі реального часу» із «загальною соціяльною критикою» та/або «суспільною реформою», вміщуючи актуальні події у ширший порівняльний контекст, демонструючи їхню історичну генеалогію, намагаючись розширити горизонт дискусії та продемонструвати інший, продуктивніший спосіб обговорення проблеми.

Напевно, найпоказовішим прикладом цього підходу є Грицаків внесок у дискусію про причини буксування політичної, економічної та суспільної трансформації в незалежній Україні. У низці статтей, написаних для сайта Zaxid.net і потім перевиданих у книжці «Життя, смерть та інші неприємності» (2008), а також наново узагальнених у його нещодавній книжці «26 й процент, або як подолати історію» (2014), львівський історик робить висновок, що традиційний підхід, який пояснює українські проблеми відмінними національними ідентичностями в різних реґіонах, не працює, оскільки більшість населення у східних та південних областях думає радше не в національних, а у соціяльних категоріях. На його думку, ключовим концептом для розуміння специфіки української ситуації є не ідентичності, а цінності. Спираючись на соціологічні дослідження цінностей в Україні та інших країнах, Грицак показує, що і в Західній, і у Східній Україні переважають цінності закритого суспільства. Цей факт є однією з найбільших перепон на шляху успішної трансформації.

Після цього автор використовує класичний історіографічний інструментарій, щоб показати, як специфічний історичний розвиток України призвів до цієї ситуації, а водночас оцінює можливості й перспективи її зміни.

Цікаво, що саме Грицак, наскільки мені відомо, єдиний із сучасних українських істориків спробував переформулювати роль інтеліґенції та інтелектуалів на сучасному етапі. У своїй важливій статті «Ігри з кочергою: всерйоз і по-українськи» (2003) він стверджує, що головною специфікою східноевропейської, зокрема української, інтеліґенції був її націєтворчий характер, який давав відчуття надважливої місії, але водночас істотно обмежував власне інтелектуальний складник її діяльности. Сьогодні ситуація змінилась, українці вже мають свою державу, і тому інтеліґенція мусить «подолати силу національного тяжіння». Головним завданням інтелектуалів на сучасному етапі є, як стверджує Грицак, «артикуляція нової ситуації, відповідно до змінених умов існування суспільства». Важливою частиною цієї артикуляції є руйнування старих чи радше застарілих мітів, які заважають розвиткові суспільства. Втім, він тут же уточнює, що «самої критики замало», оскільки «деконструкція без конструкції межує з безвідповідальністю».

Грицак також звертає увагу на важливі обмеження сучасних українських інтелектуалів. Через їхню нечисленність вони змушені значно частіше, ніж їхні західноевропейські чи північноамериканські колеґи, виходити поза межі своєї основної компетенції, що неґативно позначається на якості їхніх коментарів. Іншим чинником, що стримує, є нерозвиненість української публічної сфери, яка змушує поєднувати інтелектуальну діяльність із творенням інституцій, що підтримують публічну сферу, і власне творенням публіки як такої.

Мені здається, що Грицаків діягноз загалом точний, хоча він і потребує певного розвитку та конкретизації. Ми маємо розрізняти обов’язки та відповідальність історика як науковця і як члена освічених класів. Як науковець історик передусім зобов’язаний пізнати істину про минуле. Як інтелектуал він у межах своїх фахових компетенцій співвідповідальний за створення і підтримку публічної сфери, в якій точиться публічна дискусія на тему політики, у результаті якої формується критична громадська думка. Політику тут розуміємо у широкому (давньогрецькому) сенсі як відкриту дискусію про облаштування спільного світу. В принципі, у цій дискусії можуть і мають право брати участь усі громадяни, але на такі категорії, як науковці, письменники, журналісти, — просто тому, що вони для цього краще підготовані, — покладають особливу відповідальність за її модерування.

Оскільки багато проблем і викликів, що стоять перед сучасним суспільством, мають важливий історичний чи порівняльний вимір, що його звичайні громадяни та політики не завжди усвідомлюють, історики могли б зосередитися на демонструванні цих ширших контекстів. У такому розумінні головним завданням істориків — публічних інтелектуалів було б не пропонування правильних передбачень майбутнього розвитку подій або готових рішень актуальних проблем, а формулювання нових, правильних питань, які уможливили б розширення горизонту дискусії та вказали на нові, продуктивніші способи обговорити ці проблеми й виклики.

Згаданий підхід, що його репрезентують Грицак і низка інших ліберальних істориків, може стати важливою альтернативою панівним напрямкам. Попри те, що ані Грицак, ані інші українські історики ще не запропонували повноцінного теоретичного обґрунтування для цього підходу, він, здається, може стати цікавою альтернативою і для афірмативної, критичної історії, і для «історії заради неї самої». Історик, який працює у цьому жанрі, виконує важливі позитивні функції у сучасному суспільстві і водночас залишається вірний базовим принципам історичного дослідження. Інша важлива особливість цього підходу полягає в тому, що він не передбачає практичної програми для всіх напрямків історичної науки. Він визнає, що є теми та проблеми, які виникають у результаті внутрішнього розвитку історичної науки.

Водночас він заохочує істориків звертати увагу на теми та проблеми, важливі для сучасного суспільства.

Однак в обох випадках науковець має дотримуватися базових принципів історичного дослідження, навіть якщо у випадку «критичної публічної історії» його праця частіше набуватиме форми історичної синтези, ніж ориґінального дослідження. Теоретичну основу для цього підходу можна знайти у працях західноевропейських і північноамериканських дослідників, стурбованих зниженням суспільної значущости історіописання у сучасних західних суспільствах.

Концепція «критичної публічної історії» британського теоретика історії Джона Тоша у цьому контексті викликає особливий інтерес. Тош говорить про критичну важливість «критичної публічної історії» для нормального функціонування ліберальної демократії, і це ще актуальніше для країн, які перебувають у стані переходу від державного соціялізму до повноцінної демократії. Для самих істориків цей підхід дає можливість знайти своє місце у новому глобалізованому світі, де традиційна національна держава все більше втрачає своє значення, не зраджуючи при цьому базових принципів історичного дослідження.