Історичні постаті

Валерій Марченко, забутий герой України

14.01.2016
автор: Роберт ван Ворен, голландський радянознавець, правозахисник, генеральний секретар міжнародної організації Глобальна ініціатива в психіатрії, викладач університетів Грузії, Литви й України
джерело: nv.ua

Майдан і війна на Сході створюють героїв - як справжніх, так і підроблених

Нещодавно я подивився документальний фільм, який порадив мені друг. Фільм під назвою "Прямостояння: Валерій Марченко", знятий державною компанією "Культура" - документальний фільм про одного з найменш відомих українських героїв, загиблих від рук радянської влади, Валерія Марченка. Фільм, найпевніше, подивиться небагато глядачів, а потім він опиниться на полиці, а Валерій Марченко так і залишиться забутим - так само, як і після його смерті в 1984 році.

Народ, який відновлюється після повстання 2013-2014, яке закінчилося кровопролиттям на Майдані і кульмінацією якого стала неоголошена, але цілком справжня війна з Росією, потребує героїв, і Майдан, як і війна на Сході, створюють таких героїв - як справжніх, так і підроблених. Так буває в житті - деякі люди запам’ятаються героями, хоча цього статусу і не заслуговували, деякі стають героями суто випадково, а деякі дійсно є героями. І деяких з цих справжніх героїв забувають через їх скромність, брак самозакоханості чи екстравагантності, або тому, що вони стали героями в невідповідний момент в історії.

Валерій Марченко явно не вважав себе героєм, і в той час його вчинки не визнали героїзмом. Валерій був журналістом, який робив те, чого не робили 99,9% його колег: він говорив правду і виступав проти совєтизації та русифікації українського суспільства. Коли практично всі пливли за течією, він казав, що думав, писав те, що хотів писати, і, що найважливіше, критикував режим, коли вважав за необхідне. І за це він заплатив життям.

У 1973 році його заарештували вперше, у віці 26 років, за низку статей, які режим назвав антирадянськими, і Марченко отримав шість років таборів і два роки заслання. Він повернувся до Києва в розпал андроповських репресій, націлених на знищення руху дисидентів. Більшість колишніх політв’язнів намагалися брехати, щоб перечекати шторм, але не Валерій. Він негайно відновив свою діяльність, приєднався до Української Гельсінкської групи і тим визначив свою долю. Радянське правосуддя було стрімким: в жовтні 1983 року Валерій був знову заарештований за антирадянську агітацію, цього разу як рецидивіст.

Для нинішньої влади Валерій марний. Він дуже чистий, щоб використовувати його в егоїстичних цілях

Під час суду він ледве міг стояти через поганий стан здоров’я. Валерій, який страждав від нефриту, знав, що присуджені йому п’ятнадцять років були, по суті, смертним вироком. Він навіть сказав суду, що йому можна було дати і менше - все одно він не доживе. І дійсно, по дорозі в табір він серйозно захворів, був переправлений у Центральний тюремний госпіталь в Ленінграді і там помер 7 жовтня 1984 року. Незважаючи на те, що у лікарні через дорогу було обладнання для діалізу нирок, влада відмовилася перевести його туди. Вона хотіла смерті своєї жертви.

Я пам’ятаю ці дні дуже добре, і мою сестру дуже турбувала доля Валерія. За кілька років до того вона попросила мене знайти їй радянського політв’язня, з яким вона могла б листуватися, і доля привела мене до Валерія. Чому до нього? Не знаю. Як міг я знати, що його життя закінчиться таким чином, і як я міг знати, що він був найкращим другом людини, яку я сам сьогодні вважаю своїм кращим другом?

Можливо, я вибрав його через смуток в очах на тих небагатьох фото, що у нас були, або завдяки молодості, яка впадала в очі на інших фото. Факт у тому, що моя сестра і Валерій почали активно листуватися, і він став членом нашої сім’ї - родичем, котрий живе дуже далеко.

Дні, коли він помирав у Ленінграді, були сповнені занепокоєнням, телефонними дзвінками через друзів друзів, отриманням останніх новин від матері Валерія, Ніни Михайлівни. І потім останні жахливі новини: Валерій був мертвий, убитий жорстокою репресивною системою.

Фільм змусив всі ці спогади повернутися, але він зробив не тільки це. Він змусив мене знову зрозуміти, яка коротка людська пам’ять, і що іноді долю людини визначає незначне рішення. Я впевнений, що Валерій ніколи не думав про те, яким його запам’ятають - він просто робив те, що повинен був. І його нещасна мати, яка втратила сина і десятиліттями жила з болем того, що він був убитий у такому молодому віці, знайшла розраду в знанні, що деякі люди дорожили його пам’яттю так само, як і вона. Вона теж стала для нас сім’єю, і пам’ять про її доброту, про її рішучість і силу волі, як і раніше, зі мною; вони дорогі людям, які були близькі Валерію.

А Україна? Чи пам’ятає Україна, що втратила свого великого сина в 1984 році, у період, коли багато хто, хто зараз при владі, прийняли рішення не висовуватися, а замість цього пішли на співпрацю з радянським режимом? Боюся, що ні. Для них Валерій марний. Він надто чистий, його ніяк не використати задля їхніх егоїстичних цілей.

Можливо, настав час все змінити, відродити спогади про тих, хто був забутий, хто віддав життя за країну, про яку мріяв і до створення якої так і не дожив. Але це також символічно: країна, яка ще не в змозі вшанувати пам’ять тих, хто виступав проти тоталітарного режиму, що десятиліттями руйнував країну і ментальність народу, ще не вибралася з кошмару. Перед нею лежить довгий шлях - не через політичну гру або люстрацію, але через перетравлення її минулого і прийняття того, що всі ми були коліщатками величезної радянської машини.

Для Валерія це, можливо, на краще - сумніваюся, що він хотів би стати об’єктом політичних ігор, щоб його використовували заради чужих ідеалів. Він прожив своє життя і помер у тиші. Але він продовжує жити в тих, хто любив його, в тих, на чиї життя він вплинув своїми текстами і своєю любов’ю до своєї країни і народу.