Війна за війну

Поняття «історична пам’ять» через надмірне вживання дедалі більше стає «розмитим» і дискусійним. Науковці сходяться на думці, що пам’яті як такої не існує так само, як і минулого: це завжди певний конструкт, результат інтелектуальної діяльности людей, які про щось спільно пам’ятають чи думають, ніби пам’ятають. Пам’ять сама по собі множинна, у суспільстві існує безліч її проявів, які конфліктують між собою: еліти й певні соціяльні групи борються за пам’ять, за вплив на суспільство.

Формування пам’яті – це, власне, формування ідентичности.

Історична пам’ять, сказала Марія Фереті, це сукупність уявлень про минуле, яке у даному суспільстві, в даний історичний момент стає провідним і утворює щось на кшталт прийнятого та визнаного більшістю «здорового глузду», довкола якого витворився певний консенсус. Пам’ять – це одне з джерел національної ідентичности, почуття приналежности до певного суспільства, яке завдяки цим загальникам і мітам упізнає себе у спільній минувшині, а отже й у сучасності.

Війни посідають особливе місце у людській пам’яті, тож творці національних та ідеологічних мітів завжди користають і з поразок, і з перемог, і навіть із подій травматичних та геноцидних. Ми живемо у світі, який багато в чому сформувався як наслідок Другої світової війни. З нею пов’язані і Ялта (як певний світопорядок), і Нюрнберґ (як юридичний прецедент покарання воєнних злочинців), і Холодна війна (як політико-ідеологічне протистояння між Сходом і Заходом, комунізмом і демократією). Власну модель пам’яті Другої світової війни мають усі держави – навіть і ті, що не брали в ній участи. Нерідко ця пам’ять двоїста й суперечлива.

Замислюючися над тим, як вплинула війна на українців, чи стала вона для них принципово новим досвідом, ми доходимо висновку: вплив був величезним і дуже вагомим. Україна істотно розширила свої кордони, збільшила розміри території та кількість населення, стала членом ООН, навіть її співзасновницею. Водночас вона поділяє з Польщею та Білоруссю сумну першість у людських втратах. Загинув кожний шостий мешканець країни. Кожна родина має свій досвід страждань і пам’яті війни, куди вписано радянську та німецьку (румунську) окупацію, колаборацію й опір тоталітарним режимам, евакуацію в радянський тил і примусову працю в Німеччині, службу у Вермахті або Червоній армії, боротьбу в лавах УПА, еміґрацію, депортацію, сталінські та гітлерівські концтабори й багато чого ще.
Вагомим складником воєнного досвіду був і доволі широкий спектр альтернативних політичних моделей, запропонованих у той час українцям. Це поглибило світоглядні розбіжності між прихильниками та противниками комуністичного режиму, симпатиками радянської влади та української самостійної держави. Німці, відзначив словами одного з персонажів роману «Рай» письменник Василь Барка, «дискредитують ідею визвольного походу проти комуністичних душогубів». Натомість радянська перемога зміцнила в Україні сталінізм. Здавалося, він всесильний, повсюдний і всемогутній, і йому нема альтернативи.

Етнічно Україна стала більш гомогенною. Трагічні події – Голокост, депортації, етнічні чистки тощо – звузили ландшафт пам’яті, вилучивши з нього євреїв, поляків, німців, кримських татар. Сотні тисяч росіян, які міґрували після війни до України, принесли свою, доволі відмінну від української, модель пам’яті війни. Вплив війни на ідентичність можна охарактеризувати як дуалістичний: вона прискорила русифікацію і водночас сприяла посиленню в українців національної свідомости.

У загальній канві воєнної пам’яті Україна грала багато ролей, подекуди діяметрально протилежних: вона жертва сталінської та гітлерівської окупації; вона країна опору двом тоталітаризмам; вона «колаборант»; вона країна-переможниця і засновниця ООН; вона вдруге програла боротьбу за незалежність і національну державність.

Таке розмаїття ролей робить Україну мікрокосмом зіткнення колективних пам’ятей війни та її спадщини, а також стратегічним простором для боротьби за ідентичність. У цій розмаїтості вирізняється (з деякими модифікаціями) дві основні конкурентні моделі історичної пам’яті: українська (самостійницька) і пострадянська (малоросійська). Чи, як дотепно назвав їх Микола Рябчук, українська і укрáинская. Ці моделі пам’яті відбивають різні українські ідентичності. Перша налаштована творити незалежну, зорієнтовану на Европу демократичну державу, друга плекає проросійські симпатії та ностальгує за СРСР.

Війни зазвичай впливають на формування ідентичностей: перемоги підвищують національний дух і єднають нації, поразки їх деморалізують і спонукають до певних корекцій. Зазвичай кореґуванням ідентичности переймаються переможені країни, шукаючи у своїй поразці хиби, яких слід позбутися надалі (промовисті приклади тут – колишні країни гітлерівського блоку та Японія). Натомість СРСР був поодинокою країною, яка для зміни своєї ідентичности прагнула використати переможну війну. На зміну революційному (інтернаціональному) мітові Великої Жовтневої Соціялістичної революції прийшов міт Великої Вітчизняної війни, густо замішаний на російському патріотизмі – націоналізмі. В Радянському Союзі пам’ять війни стала носієм не демократичних цінностей антифашизму, як це було на Заході, а традиційних націоналістичних вартостей, прикрашених соціялістичною риторикою. Принципи свободи було замінено героїзмом і жертовністю радянського народу. Навіть жахливі людські втрати, відповідальність за які не останньою мірою лежить саме на радянському військово-політичному керівництві, стали спочатку об’єктом замовчування, а згодом – предметом особливої погорди: мовляв, саме ми зазнали в минулій війні найбільших у світі втрат! Парадокс перемоги полягав і в тому, що звитяжна боротьба радянських людей проти нацистів призвела до ще більшого придушення свободи в СРСР: Сталін використав її для посилення своєї влади.

Отже, радянська пам’ять війни нероздільно пов’язана зі сталінізмом, як неподільними у цій пам’яті стали свобода і гніт.

Від Сталіна до Незалежної України

Особливість творення міту Великої Вітчизняної війни полягала в тому, що він формувався «згори» з ініціятиви влади, яка поверталася на звільнені від німецької окупації території і намірялася використати його задля своєї леґітимації. Першим завданням радянського мітотворення було витіснення (забуття) неґативної пам’яті про війну: про нелояльність до радянської влади у 1941 році, масову здачу в полон, дезертирство, співробітництво з німцями у роки окупації, боротьбу УПА тощо.

Не випадково саме в Україні, де рівень нелояльности виявився чи не найвищим, сталінська влада розпочала цілеспрямовану кампанію комеморації та меморіялізації війни. Накази та постанови ЦК КП(б)У приписували, де, скільки, які пам’ятники встановлювати, які пам’ятні дні відзначати, яких героїв ушановувати і яких ворогів шельмувати.

Апотеоз творення радянського міту припав на «період застою», коли запанувала абсолютно викривлена модель пам’яті, витворена партійними ідеологами і відтворена представниками радянської науки і мистецтва. У кінцевому вигляді «міт Великої Вітчизняної війни» являв собою таку собі суміш напівправди, неправди і суцільних білих плям. Cаме на цю спадщину спираються сучасні прихильники радянської моделі пам’яті.

Для альтернативної української моделі пам’яті війни не лишилося місця на батьківщині – вона формувалася поза її межами, в діяспорі. З одного боку, антикомуністична візія війни була відбиттям двополюсного світу та інтеґральною частиною суперництва супердержав. Однак антикомунізм і антисталінізм української діяспорної моделі пам’яті проростав не тільки з політичної кон’юнктури. Він формувався «знизу», від індивідуальних і групових моделей пам’яті, які збереглися у тих, хто боровся зі сталінізмом у роки війни і не сприймав його ідеологічних мітів. Українські письменники з діяспори відтворили зовсім відмінну від радянської українську пам’ять про війну. Киянин Федір Пігідо-Правобережний у мемуарах «Велика Вітчизняна війна» поставив під сумнів доцільність такої назви минулої війни. Докія Гуменна першою з українських письменників описала в повісті «Хрещатий яр» Київ часів окупації і трагедію Бабиного яру, а волинянин Улас Самчук – боротьбу УПА. Василь Барка – колишній доброволець-червоноармієць, у романі «Рай» визнав рівнозначну злочинність сталінського та гітлерівського режимів: Можливо, війна ударить як криця або кремінь, аж іскри посиплються і обпалить очі всім, що байдуже дивляться на боротьбу; посиплються на всі кінці, примусять вибирати: з ким ти? Кому служить душа твоя, небу чи пеклу? Отут то й є!: вибрати трудно, бо то – «два чоботи – пара»: московський і берлінський. Хто з українців битиметься проти червоної смерти, – матиме рацію; хто битиметься проти чорної – теж матиме рацію; як також і той, хто битиметься проти обох. Лише той не матиме рації, хто проголосить «моя-хата-з-краю» найвищою мудрістю земною.

На відміну від застиглого радянського міту, пам’ять, яку плекало діяспорне середовище, постійно змінювалася і трансформувалася, зазнаючи впливу не лише українського націоналізму, але й західної ліберальної демократії. Квінтесенцією моделей цієї пам’яті стали праці північноамериканських істориків Богдана Кравченка, Ореста Субтельного, Павла-Роберта Маґочія та інших. Саме вони задали тон сучасним українським дослідженням, зокрема і Другої світової війни. Від попередньої моделі жертовної боротьби українців на два фронти проти тоталітарних імперій, у якій був відсутній будь-який самокритичний і неґативний наратив, вона еволюціонувала до моделі демократичної, державницької, а водночас полікультурної та поліетнічної.

Проблема української історичної пам’яті набула актуальности, коли постала незалежна українська держава. Саме «пам’ять» стала потужною зброєю у боротьбі за незалежність. Як тільки комуністична влада в період перебудови і гласности послабила тиск – заявили про себе альтернативні моделі. Розпочалася боротьба між пострадянською чи проросійською і різноманітними національними моделями (демократичними і не демократичними), яка триває й досі.

Етапи формування політики пам’яті в незалежній Україні чітко пов’язані з особливостями президентського правління. Президент Леонід Кравчук, колишній завідувач ідеологічного відділу ЦК КПУ, прагнув «проскочити між крапельками дощу» і дистанціюватися від крайнощів комунізму та націоналізму. Він волів не торкатися складних і болючих історичних тем, що могли би роздратувати Росію, чи складений переважно з колишніх комуністів парламент, чи великою мірою розколоте суспільство. Тож фактично поза увагою президента, як і парламенту, пройшли і 50-річчя УПА, і роковини Голодомору. Щоправда, на рівні шкільних підручників стара модель війни зазнала кардинальних змін – передусім через уведення в дискурс теми УПА, а також рівнозначного засудження сталінізму та гітлеризму. Зауважмо, що міністерство освіти було у цей час одним із найдієвіших і найефективніших інститутів проведення українізації.

Президент Леонід Кучма, хоч і багато говорив про важливість відновлення історичної пам’яті, повернення до джерел національної ідентичности, відродження національних традицій тощо, мало що робив у цьому напрямку. Наприклад, замість інституалізації українських традицій влада намагалася прилаштувати до них радянські «червоні дні». Кучма повернув до переліку державних свят вилучений із нього раніше День захисника батьківщини 23 лютого. 2003 року було поновлено традицію поздоровляти з 1 травня. Кучма запровадив також нове свято – День партизанської слави. Призначене на 22 вересня, воно виразно передувало Дню УПА 14 жовтня. Від 1 жовтня 2004 року президент запровадив ще й День ветерана. У календарі ООН на цю дату припадає День людей похилого віку – тих, кому за 65, і він не має жодної політичної конотації.

Українізація старого міту війни відбувалася шляхом героїзації звитяги та жертовности українців у складі Червоної армії. Культ перемоги отримав леґітимну підтримку, коли з ініціятиви комуністів було ухвалено закон про Велику Вітчизняну війну. У 2000 році, під час святкування 55-річчя Перемоги, Верховна Рада України з подання Організації ветеранів України ухвалила Закон України «Про увічнення Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 років». День Перемоги було визнано офіційним державним святом України, що мало зберегти радянську ритуальну символіку. «Болючої теми» – ролі та місця у минулій війні бійців УПА – закон не торкався. З урахуванням того, що нової української концепції історії війни так і не було створено, а стара радянська виявилася наскрізь сфальшованою, парадоксально виглядала прописана в законі вимога «недопущення фальсифікації історії Великої Вітчизняної війни в наукових дослідженнях, науково-методичній літературі, підручниках та засобах масової інформації».

Політика пам’яті президента Ющенка: у пошуках ідентичности

За президента Віктора Ющенка політика пам’яті не лише суттєво зактивізувалася, але й стала набувати системного характеру. Крім спеціяльно утвореного Українського інституту національної пам’яті (2006), до її формування були причетні адміністрація президента, Служба безпеки України, міністерства (освіти і науки, культури і туризму, закордонних справ), державні комітети (архівів, телебачення і радіомовлення, у справах національностей та релігій, у справах ветеранів), обласні та міські державні адміністрації тощо. Програма діяльности уряду «Український прорив», затверджена в січні 2008 року, містила окремий розділ «Відновлення та збереження національної пам’яті Українського народу». Ющенко частіше й ширше за своїх попередників покликався на історію у виступах. Наголос на діяльності національно-визвольного руху став стрижнем нової моделі історичної пам’яті, а ОУН і УПА виступали одним із його найхарактерніших репрезентантів. Ющенко першим привітав країну з 63-річчям УПА. Наприкінці каденції він офіційно визнав український повстанський рух (указом «Про вшанування учасників боротьби за незалежність України у XX столітті» від 28 січня 2010 року) і присвоїв знання Героя України Романові Шухевичу (2007) і Степанові Бандері (2010).

Водночас у центрі політики пам’яті опинилася тема злочинів тоталітарної системи і сталінських репресій. Найважливішим набутком цього стало те, що український парламент визнав Голодомор геноцидом українського народу. В цьому контексті зрозуміла логіка відкриття у Києві Музею радянської окупації, музеїв та меморіялів жертвам сталінських репресій: Биківні (Київ), Дем’янового Лазу (Станіславщина), тюрми на Лонцького (Львів), а також створення у Львові музею визвольної боротьби. Загалом у Ющенковій моделі пам’яті сталінський СРСР поставав імперією, а Україна – посттоталітарною, постколоніяльною та постгеноцидною країною.

Трагедія України доби Другої світової війни розглядалася крізь призму злочинів двох тоталітарних режимів. Авшвіц і ҐУЛАҐ, Голокост і Голодомор прямо порівнювалися. Голокост уперше вводився в дискурс війни у контексті свята Перемоги 9 травня – раніше про нього згадували лише під час вересневих церемоній у Бабиному яру. За частотністю історичних меседжів у зверненнях президента у 2006 році Голокост посів четверте місце, пропустивши наперед Другу світову війну, Голодомор і тему сталінських репресій і депортацій. Одним з останніх своїх указів (24 лютого 2010 року) президент надав статус національного історико-меморіяльному заповідникові «Бабин яр». Слід, одначе, наголосити, що при цьому Голокост ніколи не розглядався у контексті участи у ньому українців.

Згадував Ющенко також і про депортацію кримських татар. Темою польсько-українських зустрічей на найвищому рівні ставали обговорення складних проблем Волинської трагедії. Тобто Ющенкова модель історичної пам’яті не була націоналістичною – вона формувалася з урахуванням принципів полікультурности і взаємної толерантности.

Водночас ця українська модель пам’яті про Другу світову війну залишалася гібридною, плекаючи назву «Велика Вітчизняна війна», свято Перемоги 9 травня, радянсько-російську символіку тощо. До неї також було імплантовано елементи радянської героїчної риторики про Велику Вітчизняну війну – далекі від об’єктивного осмислення подій. У своїй політиці щодо пам’яті війни Віктор Ющенко продовжив спроби українізації міту Великої Вітчизняної війни. Вона проявилася, зокрема, в наданні звання Героя України (посмертно) Олексієві Бересту: цей українець встановлював прапор перемоги над райхстаґом, але в ранішій канонічній версії цієї події місця поряд із грузином Кантарією і росіянином Єґоровим йому не було.

До шкільних підручників повернулася назва «Велика Вітчизняна війна», і парадоксальним виглядало, що це сталося саме після Помаранчевої революції – передусім клопотами союзників-соціялістів, від яких до помаранчевого уряду ввійшов міністр освіти Станіслав Ніколаєнко.

Ющенкову модель пам’яті Другої світової війни критикували і зліва, і справа; і за радикалізм, і за його відсутність. Проте слід зазначити, що все це відбувалося в Україні на тлі гострих внутрішніх і зовнішніх конфліктів. Внутрішні були зумовлені різними українськими ідентичностями, на конфлікті яких грали різні політичні сили. У ширшому плані – це був світоглядний, цивілізаційний конфлікт навколо вибору між Сходом і Заходом, між українською та російською культурою, зокрема й політичною. Тож конфронтацію спричиняло все – визначення героїв і ворогів, знаків і символів тощо.

Об’єктивно Ющенкова політика пам’яті загострювала стосунки з Росією, яка, крім економічної (газової) гегемонії, виразно прагне відновити своє політичне та культурне (цивілізаційне) домінування на пострадянському просторі, і Велика Вітчизняна війна відіграє тут істотну роль. Між державами точилася майже неприхована «інформаційна війна», в яку було залучено адміністрації президентів, міністерства закордонних справ, ФСБ та СБУ, медії. Залучилася також Російська православна церква. Московський патріярх Кіріл під час візиту до Києва визначив, яких героїв треба шанувати: тих, «які об’єднують, а не роз’єднують» два народи. Але знаковими для ідентичності наших народів є саме ті герої, які роз’єднують.

Опір Ющенковій політиці пам’яті насправді не був інтелектуально дужим. Комуністи, як, власне, і Партія реґіонів, вдавалися до старої радянської риторики: підносили перемогу у Великій Вітчизняній війні як перемогу добра над злом і не критикували тоталітаризм-сталінізм.
Соціологічні опитування показують, що Ющенкова політика пам’яті певною мірою вплинула на суспільство. Воно мінялося на тих ділянках, де відбувалася цілеспрямована робота; де не було зроблено нічого – там і змін не сталося.

Ющенко не намагався усунути наратив «Великої Вітчизняної війни» – і ставлення до цієї назви і до свята перемоги практично не змінилося: їх підтримують понад половину населення України. А от щодо УПА зміни сталися. 2009 року понад половину опитуваних уже не ставилися до УПА вороже.

Також побільшало тих, хто знає про Голокост і вважає його трагедією України. Не є відкриттям, і це знов підтвердило опитування, що східна та південна Україна, які перебувають під впливом російських медій і Партії реґіонів, не сприймали нової моделі пам’яті війни.

Політика пам’яті президента Януковича: вперед у минуле

Опоненти закидали Ющенкові, що його політика пам’яті розколює країну. Президент Віктор Янукович заповзявся перевершити в цьому і його, і решту попередників. Усі вони, хтось виразно, хтось не дуже, заявляли про своє прагнення відроджувати і формувати українську ідентичність. Янукович першим продемонстрував до цього абсолютну індиферентність і навіть ворожість. Публічна відмова від визнання Голодомору геноцидом, позбавлення за допомогою судів звання Героїв України Бандери та Шухевича, відновлення помпезного параду Перемоги, суспільне протистояння довкола суперечливого закону про Червоний прапор у 2011 році, спорудження, за мовчазної згоди верховної влади, пам’ятника Сталінові у Запоріжжі – все це не внесло спокою в українське суспільство. Хоч і не бездоганну, але послідовну Ющенкову політику відмежування від комунізму і засудження злочинів сталінської імперії на тлі утверджування українського національного наративу почала виразно заступати політика реанімації старої героїзованої радянської спадщини на тлі розмивання української ідентичности російською. Втім, власної концепції політики пам’яті нинішня українська влада просто не має. Півтора року вона переважно будує її на критиці й нівелюванні дій Ющенка. Діялогу з культурною та інтелектуальною елітою України уряд Януковича не налагодив, обидві сторони як у прямому, так і в переносному сенсах розмовляють різними мовами. До того ж, кадрова політика у гуманітарній царині такий діялог унеможливлює: його просто немає кому вести.

Всі відомства та інституції, які активно опікувалися проблемами пам’яті за часів президента Ющенка, зазнали кардинальних кадрових змін, а подекуди і структурних перетворень. Приміром, Український інститут національної пам’яті, який, попри всі його вади та прорахунки, поступово ставав рушієм нової політики історії, не було зліквідовано тільки завдяки протестам громадськости. Але, за старим звичаєм, те, що не вдалося знищити, треба очолити. УІНП підпорядкували Кабмінові, перетворивши у такий спосіб на п’яте колесо у возі державного управління, а на чолі поставили члена-кореспондента НАН України комуніста Валерія Солдатенка: хай спільно з головою Державної архівної служби України комуністкою Ольгою Ґінзбурґ викривають злочини, що їх скоїла попередниця їхньої власної партії.

Вагомим чинником політики пам’яті за президента Ющенка був Державно-галузевий архів Служби безпеки України. Він розсекретив фонди, що мали стосунок до голодомору, сталінських репресій та ОУН і УПА. За роки, коли ним керував історик Володимир В’ятрович, архів СБУ став доволі відкритою установою. Було підготовлено його електронний каталог, виходили наукові розвідки і збірки документів, проведено чимало документальних виставок. На жаль, із підпорядкування спецслужбі не встигли вивести архіви, що мають винятково історичну цінність.

Нині публічність роботи архіву суттєво зменшилася. Розсекречування фондів загальмовано, питання про передання історичної частини до державних архівів не обговорюється. Промовистий приклад становища, що склалося тепер – скандальний випадок з істориком Русланом Забілим, якого намагалися переслідувати та залякувати за роботу із документами про ОУН і УПА, котрі аж ніяк не можуть становити державної таємниці.

В Криму розформовано групу, спеціяльно створену в СБУ у 2009 році для вивчення геноциду кримськотатарського народу.
Майбутнє ДГА СБУ виглядає непевно. У жовтні 2011 року на саміті СНД у Санкт-Петербурзі підписано угоду про зобов’язання країн-учасників узгоджувати політику розсекречування колишніх радянських архівів. Досі кожна країна СНД сама могла визначати, скільки правди про радянську владу мають знати її громадяни. За новою угодою без згоди країн-партнерів розсекречувати радянські архіви буде неможливо. Такий крок пояснили «забезпеченням національної безпеки кожної з держав-учасниць СНД» та «формуванням єдиних підходів до перегляду секретних відомостей, засекречених у період існування СРСР». Україна, здається, наразі не має наміру цю угоду підписувати. Але чи надовго такий стан збережеться?

Міністерство освіти, яке від початку української незалежности було основним інструментом у розбудові української ідентичности, після приходу Януковича опинилося в руках політика зі специфічною репутацією Дмитра Табачника. Попри постійні вимоги його відставки міністр залишається у своєму кріслі. Політичні експерти вбачають причини такої тривкости в тому, що він є накинутою Януковичу креатурою Кремля.

Після приходу у міністерство освіти і науки нових керівників почалося виправляння шкільних підручників. Скажімо, з підручника для 5 класу вилучено згадки про героїв Крут, Українських січових стрільців, антинімецьку діяльність УПА, Помаранчеву революцію. Від автора, історика Віктора Мисана, зажадали поміняти фото Романа Шухевича на Сидора Ковпака, дописати, що загони УПА воювали проти радянських військ і партизанів, а що воювали проти німців – викинути. Назагал авторові запропонували внести правки, які покликані були сформувати у школярів «неаґресивний образ Росії».

Від вересня 2011 року школярі вивчають історію за новими підручниками. Конкурс Міносвіти виграли книжки трьох авторів – професорів Олени Пометун, Олексія Струкевича і Станіслава Кульчицького, але останню під приводом «браку коштів» раптово зняли з держзамовлення. Другу світову війну знову «заступила» Велика Вітчизняна, згадки про ОУН і УПА скорочено до мінімуму, зник також термін «Помаранчева революція» – такої, каже Пометун, не було… В жовтні 2010 року міністр освіти Табачник повідомив про те, що за домовленістю з російським колеґою створено робочу групу, яка готуватиме спільний українсько-російський підручник для вчителів історії. Один із її керівників, директор Інституту загальної історії РАН Алєксандр Чубарьян, запевнив, що «істориків-екстремістів» до написання книги не залучатимуть…

Плацдармом для повернення в українське суспільство старих сталінських моделей пам’яті війни, активно відроджуваних сьогодні в Росії, став український парламент. Ухвалений з ініціятиви комуністів та Партії реґіонів закон про офіційне використання червоного прапора поряд із державним під час урочистостей, пов’язаних із Великою Вітчизняною війною 1941–1945 років, спричинив сутички у Львові 9 травня 2011 року, коли всупереч забороні вивішувати в місті прапори з радянською символікою, яку ухвалила міська рада, зі східних реґіонів до Львова приїхали «ветерани» з метою «розгорнути червоне знамено».

В той самий час, у квітні 2011 року, з ініціятиви реґіоналів, комуністів і блоку Литвина Верховна Рада ухвалила постанову до 65-річчя Нюрнберзького трибуналу. Солідарно з Російською думою український парламент заперечив проти порівняння сталінської імперії з Третім райхом і заявив, що вважає аморальними спроби покласти на Радянський Союз однакову з нацистською Німеччиною відповідальність за розв’язання Другої світової війни. Він засудив «колабораціоністів» і висловив «стурбованість і протест проти спроб деяких політиків, громадських діячів, політичних організацій і рухів применшити історичне значення для України міжнародного військового трибуналу в Нюрнберзі (Німеччина)».

Окрім засуджування «чужих героїв», реґіонали популяризують «своїх». Згідно з постановою, ухваленою в жовтні 2011 року з ініціятиви голови фракції ПР у Верховній Раді Олександра Єфремова, 28 вересня 2012 року належить відсвяткувати на державному рівні 70-річчя створення підпільної молодіжної організації «Молода ґвардія». Окрім традиційних ремонтів музеїв і пам’ятників, у переліку запланованих заходів привертає увагу перевидання присвяченого їй соцреалістичного роману Алєксандра Фадєєва, давно вже визнаного фальсифікаторським.

Підживлювана владними заходами конфронтація ідентичностей проглядається і у практиці меморіялізації. На сході країни знаками несприйняття Ющенкової політики реабілітації націоналістичних героїв стали встановлення пам’ятників «жертвам УПА», себто цивільним особам і чекістам, убитим під час встановлення радянської влади у західному реґіоні. Перший такий пам’ятник (знаний під назвою «Постріл у спину») відкрили на центральній площі Симферополя 14 вересня 2007 року, далі подібні стали з’являтися в селах Сумщини – на батьківщині Ющенка. В травні 2010 року пам’ятник радянським громадянам – жертвам УПА встановили в Луганську, на його відкриття, крім місцевої адміністрації, завітали Олександр Єфремов і гість із Москви Константін Затулін.

Натомість на заході країни несприйняття викликають радянські герої, як-от «жертва бандерівців» генерал Ватутін, якому в Донецьку встановили пам’ятник, або маршал Жуков – для когось – «символ перемоги над фашизмом», для когось – «символ ворожої імперії». Ще радикальнішою антитезою українській пам’яті є вчинені у деяких східних областях спроби відродити культ Сталіна. У Запоріжжі місцеві комуністи без дозволу місцевої влади встановили його бюст. Але прокурорська перевірка виявила, що це не пам’ятник, а елемент «оздоблення» будівлі їхнього офісу. Втім, коли в новорічну ніч 2011 року активісти молодіжної націоналістичної організації «Тризуб» бюст підірвали, їх через псування цієї оздоби притягли до кримінальної відповідальности за тероризм.

Офіційна політика пам’яті пробуджує радикалізм не лише політичних партій чи рухів, як-от «Свободи», «Тризуба» чи КУНу, а й футбольних уболівальників. Коли через кілька днів після рішення Вищого адміністративного суду України, яким той 2 серпня 2011 року остаточно позбавив звання Героїв України Романа Шухевича і Степана Бандеру, охоронець на київському стадіоні на матчі «Динамо» – «Карпати» намагався зняти банери з їхніми зображенням, його побили і київські, і львівські фани, а завершився інцидент спільним скандуванням знаменитої вже кричалки «Спасибо жителям Донбасса».

У царині політики пам’яті влада відпрацьовує схему, за якою президентові та його адміністрації у ставленні до котроїсь історичної події належить демонструвати одну позицію, судам – протилежну, а президент нибито судовим рішенням підкоряється. Коли з червоного прапора силкувалися зробити ледь не державний символ сучасної України, Янукович пообіцяв ветеранам підтримати відповідний закон, але Конституційний суд важливі «деталі» цього закону таки визнав неконституційними. Янукович пообіцяв, зокрема російським партнерам, розібратися з Бандерою і Шухевичем. Виринає нікому не відомий дрібний юрист із Донецька, який вносить корективи в офіційну політику пам’яті української держави. Його підтримує місцевий суд, далі – Вищий адміністративний суд України, а президент перебуває осторонь, нібито не беручи в цьому жодної участи.

Дедалі відчутнішим стає тиск на медії та науковців. Очевидно, що продовження теперішньої офіційної політики пам’яті спричинить зміни в реєстрі замовлених державою дослідницьких тем, деякі з них можуть стати не лише «не престижними», але й «кар’єронебезпечними», і найперше – теми голодомору, ОУН і УПА. Вже маю досвід відхилення раніше замовленої статті в академічному журналі – з поясненням на кшталт: «Самі знаєте, яка тепер політична ситуація…». Змінами віянь в історичній освіті занепокоєні вчителі, яким проіґнорувати владні вказівки не так просто.

Чиновники та бюрократи від освіти і науки вже міняють вітрила і налаштовуються на інший курс. Але найголовніша проблема навіть і не в цензурі. Реванш біло-голубих на історичній ниві означає повернення самоцензури, добре всім знаної. Їхня політика пам’яті – це спроба затягнути Україну у радянське минуле.

Моделі пам’яті Другої світової війни

А якої моделі пам’яті війни потребує Україна сьогоднішня? Тут може придатися европейський досвід. Від 1989 року соціяльні зміни, які почалися в Европі, каналізувалися у дві тенденції. Центрально- та східноевропейські країни після десятиліть комуністичного панування прагнуть формувати свою пам’ять із наголосом на національно-культурному наративі. Натомість Західна Европа, спираючись на спадщину ідей просвітництва і гуманізму, намагається творити нову культуру пам’яті – «культуру покаяння». Голокост і покута становлять центральну частину західноевропейської концепції ідентичности; тимчасом у посткомуністичних східноевропейських країнах віктимізація історії має тенденцію витісняти Голокост з першорядної позиції. Лунають заклики укласти умовну угоду між Заходом і Сходом Европи – agreeing to disagree («погодитися не погоджуватися»). Тобто йдеться про право залишатися при своїй думці і водночас нікому її не накидати. Можливо, це і є найприйнятніша модель поведінки для об’єднаної Европи.

У найзагальнішому плані бачимо три моделі формування концепції пам’яті про Другу світову війну в Европі.

Перша – східноевропейська чи прибалтійська – обстоює рівнозначне засудження злочинів гітлерівського та сталінського тоталітаризмів. Її прихильники вважають, що комуністична окупація принесла народам горя більше, ніж гітлеризм, бо ці країни більших утрат зазнали від неї. 8 чи 9 травня вони не святкують, бо кінцем війни вважають проголошення незалежности своєї держави, а день перемоги над нацизмом розглядають як початок комуністичного загарбання. Тож сталінські депортації посідають чільне місце у їхній пам’яті війни. Радикальна відмова від усієї радянської спадщини та плекання цивілізованого культурного націоналізму становлять базис цієї моделі.

Друга – західноевропейська (німецька, ліберально-демократична) модель уважає націонал-соціялізм головною причиною війни. Голокост розміщено в її центрі, Авшвіц – її ключове слово. Ця модель пам’яті війни зводиться до покути, засудження війни як такої та осуду націоналізму як однієї з причин конфліктности і ворожнечі. Її прихильники трактують Голокост як явище унікальне і зі сталінськими злочинами воліють не порівнювати. Західна Европа сповідує мораль каяття за злочини Голокосту, які скоєно переважно не на її території, проте водночас воліє не визнавати своєї моральної відповідальности за сталінський злочин голодом. Не наважується вона також висувати на офіційному рівні претензії до спадкоємців сталінського СРСР за вчинені на їхніх територіях воєнні злочини та злочини проти людства (окремий приклад – замовчування трагедії масових зґвалтувань німецьких жінок червоноармійцями у Східній Німеччині).

Нарешті, третя модель – пострадянська, притаманна найбільше Росії та Білорусі. Її прихильники оголошують Гітлера та фашизм абсолютним злом, період спільного німецько-радянського поділу Европи та радянської окупації 1939–1941 років притлумлюють або й виправдовують, увагу концентрують на підступному нападі 22 червня 1941 року. В рамках цієї моделі міт Великої Вітчизняної війни націоналізується, він украй обмежено або зовсім не визнає радянських воєнних злочинів, натомість зосереджується на темі перемоги, військових парадах, надмірній героїзації, оспівуванні звитяги і жертовности, на культі вождів, великої держави тощо.

Слід зазначити, що модель, яку пропаґував Ющенко, перебувала десь між російською та східноевропейською і була дуже далека від західноевропейської. А те, що декларує нинішня владна верхівка, виразно тяжіє до пострадянської моделі. Боротьба за історичну пам’ять – це боротьба за ідентичність, за Україну і те, якою вона буде. Засадничі питання, які ми ставимо перед собою, творячи модель історичної пам’яті: що ми хочемо пам’ятати і що забути, якими мають бути будівельні цеглини нашої пам’яті? Які цінності ми маємо вкласти в комеморацію та меморіялізацію війни, адже історична спадщина може бути як корисним надбанням, так і важким тягарем. Попри все, навряд чи українцям варто претендувати на цінності радянської імперії. Спадщину СРСР залишила за собою Росія, офіційно проголосивши себе його «наступницею».

Тож неосталінську «об’єднавчу» модель, сперту на спільне імперське минуле, треба рішуче усунути. Для України творення власної моделі пам’яті – це не лише утвердження національної ідентичности, демократизації та гуманізації суспільства, це ще й вихід із-під впливу Росії, для якої модель історичної пам’яті про Велику Вітчизняну війну є потужним інструментом політичного тиску задля збереження України у своєму геополітичному просторі.

Натомість для України найпридатнішою може стати комбінація східно- та західноевропейської моделей.

Від першої ми вже «позичили» бінарне засудження сталінського та гітлерівського тоталітаризмів і збереження культурного цивілізованого націоналізму, а ось від західноевропейської моделі ще треба «взяти» концепцією гуманізму, покаяння, пошуку взаємного порозуміння між колишніми ворогами та союзниками, віддання шани всім загиблим і засудження героїзації війни як такої.

У підвалини цієї нової моделі ми маємо покласти цінності свободи і демократії, що їх сталінський міт завжди відкидав, цінність людського життя, яким сталінізм нехтував.

Принципова відмова від мітів Великої Вітчизняної війни та надмірної героїзації зовсім не означає забуття і нехтування пам’яті тих, хто здобув цю перемогу. Але все це має бути врівноважено скорботою за жертвами сталінізму.

Шлях від тріюмфу до травми кожна нація має пройти сама.

Демітологізація і дегероїзація війни передбачає не лише заміну назв, свят тощо. Потрібне кардинальне переосмислення всього наративу війни.

Концепція рівної відповідальности двох тоталітарних режимів має бути врівноважена покаянням за злочини, що їх вчинили українці, які воювали на боці цих режимів, а також у лавах третьої сили – УПА.