Війна

Чому Порошенко боїться Міжнародного кримінального суду?

23.01.2016
автор: Тетяна Печончик
джерело: Центр інформації про права людини - humanrights.org.ua

20 січня виповнилося 16 років від підписання Україною Римського статуту Міжнародного кримінального суду (МКС). Того самого, який в народі найчастіше називають "Гаазьким трибуналом", хоч це й не зовсім точно.

Так, ще 16 років назад ми зобов’язались ратифікувати цей документ.

За 16 років наша держава так і не спромоглася стати учасницею першого постійно діючого міжнародного суду, який розглядає найсерйозніші злочини – геноцид, злочини проти людяності і воєнні злочини.

Та Києву цих 16 років мало.

Петро Порошенко в проекті змін до Конституції в частині правосуддя запропонував відкласти ратифікацію ще на три роки. Щонайменше.

Довгий час не було офіційних пояснень, чому Україна так уперто не хоче ратифікувати Римський статут Міжнародного кримінального суду.

Не хоче, незважаючи на те, що зобов’язана це зробити за Угодою про асоціацію з Європейським Союзом. Угода давно підписана і вже набрала чинності, а своє "домашнє завдання" і обіцянку перед ЄС Україна так і не виконала.

Не хоче, незважаючи на публічні обіцянки зі сцени Майдану зробити це після перемоги революції. Та прийшовши до влади, нинішні керманичі про все "забули".

Не хоче, ігноруючи громадську думку і прагнення самих українців: за даними соціологічного опитування, проведеного на замовлення Amnesty International в Україні, 73% виступають за залучення Міжнародного кримінального суду для розслідування воєнних злочинів.

Більш того, з вуст очільників РНБО та парламентської більшості тепер лунають заяви про небажаність ратифікації Римського статуту.

Причини такої "страусиної пози" називалися найбільш неймовірні.

Починаючи від версії про те, що після визнання Україною юрисдикції Міжнародного кримінального суду Росія скористається "дипломатичною вразливістю" України і "затролить" нас тисячами позовів до Гааги (мовляв, росіяни уже написали так звану "білу книгу" про злочини українських військових), і аж до того, що Петро Порошенко як головнокомандувач української армії боїться, що його в Гаазі судитимуть за некомпетентні накази, що призвели до загибелі сотень людей під час військових дій в Іловайську і Дебальцевому.

Та будь-яка людина, яка бодай раз у житті відкривала Римський статут, зрозуміє абсурдність таких страхів. Адже воєнні злочини, які розглядатиме суд у Гаазі, не мають нічого спільного з "некомпетентними наказами" військових. Це – масові та системні вбивства, тортури, взяття заручників, незаконна депортація, позасудові страти, зґвалтування, пограбування, знищення чи "віджим" майна, використання людей як "живих щитів", цілеспрямовані напади на мирне населення і на цивільні об’єкти, які не є військовими цілями, тощо.

Причому не йдеться про окремі злочини з цього переліку, а лише про випадки, що ці злочини "систематичні та широкомасштабні", коли вони є "частиною плану або політики".

Невже у президента вважають, що Україна може бути причетна до таких дій?

Так само смішними є побоювання, що Росія завалить Міжнародний кримінальний суд тоннами матеріалів про "злочини хунти" і "звірства карателів" і переконає всіх у міфах, які поширює російська пропаганда.

В Офісі прокурора МКС сидять не довірливі глядачі Russia Today, а фахівці, які здатні відрізнити факти від фейків, які проведуть власне розслідування та зроблять власні висновки.

Інший аргумент, який звучав, – що Римський статут ратифікувати не вигідно, бо його не ратифікувала сама Російська Федерація, а отже, нібито не можна буде притягувати до відповідальності росіян за вчинені злочини в Україні. Він теж не витримує критики. Притягати до відповідальності можна будь-кого. Єдина проблема, яка може виникнути, – це видача підозрюваних до Гааги, якщо вони перебувають на території країни, яка не підпадає під юрисдикцію Міжнародного кримінального суду (тобто, зокрема, Росії).

Але разом з тим, якщо такі особи колись потраплять на територію країни, що ратифікувала Римський статут (а таких країн у світі 123), вони повинні бути затримані і постати перед судом.

Втім, усі ці домисли про причини дивовижного небажання України визнати юрисдикцію МКС довгий час існували на рівні чуток. Офіційно ж Петро Порошенко заявляв, що Україна хоч зараз готова співпрацювати з Міжнародним кримінальним судом, але ратифікація Римського статуту впирається в зміни до Конституції.

І от, наприкінці 2015 року, у президентському конституційному законопроекті це "хоч зараз" перетворилося на "колись; можливо, за три роки".

Спробу пояснити, звідки з’явилася норма про відтермінування ще на три роки, спершу зробила віце-спікер парламенту Оксана Сироїд. За її словами, стільки знадобиться Україні, щоб гармонізувати законодавство і ввести до українського Кримінального кодексу поняття воєнних злочинів і злочинів проти людяності.

Втім, лишилося не зрозуміло, чому саме три роки?

І як це взагалі узгоджується із прийнятим урядом Планом дій з реалізації Національної стратегії у сфері прав людини, де чорним по білому написано, що урядовий законопроект про внесення змін до Кримінального кодексу (зокрема, щодо визначення воєнних злочинів) буде готовий до кінця 2016 року?

Крапки над "і" розставив заступник голови адміністрації президента, секретар Конституційної комісії Олексій Філатов. На засіданні Конституційного суду, який розглядав президентський варіант поправок до Конституції, він офіційно визнав: Україна боїться визнати юрисдикцію Міжнародного кримінального суду "через військових".

Тобто, за планами АП, через три роки війна закінчиться, і тоді, напевно, можна буде не боятися "за військових". Дуже дивна логіка, особливо з огляду на те, що у вересні Україна сама звернулася до гаазького суду про визнання його юрисдикції щодо злочинів проти людяності і воєнних злочинів.

А перед тим, у 2014-му, наша країна спрямувала до Гааги ще одне таке звернення щодо злочинів під час Євромайдану. Таке "разове" звернення передбачене для країн, що не ратифікували Римський статут, проте бажають, аби МКС розслідував злочини, скоєні на їхній території протягом певного часу.

По-перше, не зрозуміло, чому АП так боїться ратифікації, якщо МКС уже й так може хоч зараз – якщо вважатиме за потрібне – перейти до розслідування воєнних злочинів на Донбасі, в тому числі – скоєних українцями. Адже український уряд у своєму зверненні сам попросив суд про це, визнавши юрисдикцію МКС.

По-друге, не зрозуміло, чому Україна вже вдруге просить МКС розслідувати події на своїй території, але вперто не бажає ратифікувати Римський статут. Бо це нагадує хворого у критичному стані, який постійно викликає швидку, але категорично відмовляється від госпіталізації і терапії.

По-третє, Міжнародний кримінальний суд має правило компліментарності, тобто покликаний доповнювати національне правосуддя. Це означає, що суд у Гаазі приступає до розслідування і переслідування підозрюваних у воєнних злочинах, лише коли сама держава не хоче (або не може) провести ефективне розслідування та поставити винних перед обличчям Феміди. Що відповідає саме випадкам з Безлером, Гіві та Моторолою.

Треба зазначити, що у своєму небажанні ратифікувати Римський статут Петро Порошенко не є унікальним. У цьому питанні він мало відрізняється від своїх попередників.

Адже історія недовіри керівництва України до МКС почалася ще у 2000 році, коли після підписання Римського статуту Леонід Кучма не подав його на ратифікацію до Верховної ради, а відправив до Конституційного суду, а той у 2001 році визнав ратифікацію неконституційною.

Таким чином, у фундамент української держави була закладена міна уповільненої дії: найтяжчі злочини в історії людства, такі як геноцид, злочини проти людяності чи воєнні злочини – в Україні мали залишатися безкарними доти, доки влада сама не захотіла б їх розслідувати.

Серед європейських країн до Римського статуту не приєдналися лише Туреччина та пострадянські країни — Азербайджан, Російська Федерація, Вірменія та Молдова. І Україна вперто продовжує триматися цієї компанії замість того, щоб стати учасницею "джентльменського клубу" держав, які поважають міжнародне право та "не словом, а ділом" хочуть подолати безкарність за найтяжчі міжнародні злочини.

До того ж, визнавши юрисдикцію МКС, але не бажаючи ратифікувати Римський статут, Україна позбавляється низки прав, які мають країни-учасниці суду.

Наприклад, без ратифікації Україна не зможе брати участь в Асамблеї держав-учасниць МКС, що вирішують стратегічні питання роботи суду – наприклад, питання про те, як юрисдикція МКС має поширюватися на злочини агресії (і, зокрема, притягнути до відповідальності винних в анексії Криму). Без ратифікації українці не працюватимуть у канцелярії прокурора суду, а наша держава не зможе претендувати на обрання судді МКС від України.

Все це поки не для нас.

Україна продовжує демонструвати подвійні стандарти на очах усієї світової спільноти. Більше того, вустами одного із очільників президентської адміністрації було сказано, що Україна і далі залишається територією безкарності і вибіркового правосуддя. На тлі відсутності реформи прокуратури, судів та неефективного розслідування злочинів під час Євромайдану ця теза стає ще красномовнішою.