Українські новини

«На полі чести» Євгена Сверстюка – у бібліотеці на Зеленій

01.11.2015
автор: Олександр Степаненко

Євген Сверстюк – людина-легенда, багаторічний «в’язень сумління» й моральний авторитет для кількох поколінь українців.

Представлена у бібліотеці книга вміщує автобіографічні спогади і роздуми. На їхньому тлі розгортається розлога панорама свідчень людини, якій попри зміну політичних режимів, війну й концтабори, втрату друзів, роботи, волі вдалося зберегти власну честь і вірність принципам.

Автор ділиться секретами стійкості, основу якої формують родинне виховання, утривалення національної традиції та християнські цінності, іронізує над своїм життям, обставинами і сподіваннями й водночас дає глибокі оцінки часові, людям і подіям.

Видання містить рідкісні світлини з приватних архівів – своєрідну візуальну хронологію життєвого шляху Євгена Сверстюка, а також архівні матеріали слідчої справи, завдяки яким читач зможе ознайомитися з жанром «внутрішніх рецензій».

Презентацію видання у нашому місті було приурочено до Дня політв’язня 30 жовтня.

Організатори заходу: ГО «Гельсінська ініціатива-ХХІ», ЕГО «Зелений Світ», приймальня Української Гельсінської спілки з прав людини у Тернополі, Чортківська центральна бібліотека.

 

А от так про офірну місію політичних в’язнів в Україні писав сам Євген Сверсюк:

"Цю дату стали відзначати після арештів 1972 року. Відзначали, звичайно, ув’язнені в лаґерях Мордовії і Уралу.

Справа в тому, що політичні в’язні, як вони себе називали, або особливо небезпечні державні злочинці, як їх називали офіційно, - вже від 1972 року стали численними.

(Згадаймо, що Хрущов оголосив: "у нас нема політв’язнів". Справді, він багатьох відпустив, скоротив набір, але в той час досиджували свої 25 річні терміни діти різних народів" - у тюрмі народів."Вас нєт", - казали їм)...
 

Звичайно, вождь брехав. Але він принаймні хотів покінчити з віковічною ганьбою російської воєнно-поліційної імперії.
 

Брежнєв, навпаки, почав з тихих політичних арештів 1965 року, а в 1972-му масових політичних арештів уже не могли приховати.
 

Міжнародні правозахисні організації стали пильно вивчати секретні справи СССР, і ЗМІ це висвітлювали. І тут перше місце належить радіо "Свобода".
 

Зав’язалась напружена гра і боротьба за приховану від людей правду. "Перебудова" середини 80-х була поразкою СССР у цій боротьбі.

Довелось розпустити політичні лагері, і то принизливо - під міжнароднім громадським контролем. Звичайно, це роблено брехливою мовою каґебістів - нібито звільнення "через помилування". Але помилування політичні в’язні не просять, і в цьому полягає суть опору. В принциповій боротьбі вироблялося обличчя учасників опору, готових йти на страждання і на смерть.
 

Дата 30 жовтня, а також дата 10 грудня - День Декларації людських прав, 12 січня - День українського політв’язня відзначалися у всіх політичних зонах. Відзначалися демонстративним оголошенням голодівок, про які повідомляли закордонні радіостанції.
 

Власне, відзначення цих дат було своєрідною формою ідентифікації політичного в’язня. Бо голодівка протесту є тим самим демонстрацією непримиренності.
 

У зв’язку з цим треба нагадати про одну вельми делікатну обставину, яка ставила політичного в’язня в особливе становище в імперії зігнутих спин, вірнопідданих облич і одностайно піднятих рук. Справа в тому, що той політв’язень раніше сам належав до імперії і разом з усіма проходив школу вірнопідданости. Кожен по-своєму. І в політичних лаґерях теж були різні -і за освітою, і за мораллю, і за рівнем принциповости. Але коли взяти категорію тих, хто давно обрав небезпечну громадянську позицію, давно говорив уголос правду, якої сахалися покірні люди, і довгий час до арешту був під наглядом КҐБ - то ці люди були моральною силою, якої, ризикну сказати, побоювалася влада, жорстоко їх переслідувала, і водночас навіть тихенько поважала.
 

Чи знала про це громадськість? Чи знали про це залякані знайомі? Чи говорили про це між собою?
 

Атмосфера страху спотворює обличчя і спідлює людей. Вони сахаються небезпечної правди і сахаються тих, котрі відстоюють правду. Вони ще ладні говорити про тих, кого згадують в газетах: академік Сахаров, генерал Григоренко... Але невизнаних поетів і літературознавців Івана Світличного, Василя Стуса, Миколу Руденка (визнаного, але "розжалуваного") "широка громадськість" не знала і боялася знати...
 

Відбувалася гостра поляризація передусім серед інтелігенції.

Політв’язень відвертався від органів брехні і насильства. Він утверджувався в правді, яку говорив вголос. Він жалів, і то дещо звисока, заляканих слухняних слуг влади. Він перестав рахуватися з умовами лояльності, напівправди і напівпорядності.
 

Поняття інтелектуальної мужності і незалежності, гріховне і неможливе для тих, котрі тримаються, як сліпий плота, цитат Маркса і Леніна, - це поняття культивується в зоні і в тюрмі.
 

Саме тут пролягає прірва між в’язнями сумління, тобто людьми, котрі йдуть за голосом сумління, і слугами, які постійно йдуть на компроміс із сумлінням.
 

Падіння "імперії зла" без суду і без очищення страшенно засмітило простір напівправдою, напівщирістю і "обмеженою відповідальністю". Люди, виховані у лжі, стали цитувати Василя Стуса, який їм, як хрін в носі. Бо саме Стус чи не найрішучіше засудив лож і слуг лжі. І то назавжди...
 

День політв’язня багатьма не усвідомлюється як день національної гідності, як свято в честь людей, які привернули Україні самоповагу і повагу до неї в світі.

Це не зовсім вшанування осіб і доль, а щось незрівнянно більше: це  - ВШАНУВАННЯ ТОГО ГОЛОСУ, ЯКИЙ СВІДЧИТЬ ПРО ЗДОРОВ’Я НАЦІЇ І ГОТОВНІСТЬ її ДАВАТИ ОДВАЖНИХ, КОТРІ ЗАКЛАДАЮТЬ ОФІРНИЙ ВІВТАР.