Польсько-українські відносини — від історії не втечеш

Поляки і українці мають багатовікову спільну історію. Найбільш контраверсійний період в польсько-українських відносинах — це майже вся перша половина XX століття. І поляки, і українці не були готові до компромісу, бо яблуком розбрату стали одні й ті самі території — Східна Галичина, Волинь і Підляшшя. Після краху СРСР і соціалістичної системи розпочався процес переосмислення, робилися спроби досягнути примирення, створення колективної пам’яті.

Але дуже важко було домогтися принципів паритетності в діалозі, який скоріше нагадував монолог… "Націоналісти не хочуть діалогу, бо вони живляться ненавистю. Та ненависть часто є обґрунтована їхнім трагічним досвідом.

Але, однак, потрібно вміти переступити поріг власної пам’яті, треба зуміти побачити брата у вчорашньому ворогові. Тільки в такий спосіб можна будувати краще майбутнє", — писав головний редактор "Газети Виборчої" Адам Міхнік. Важко не погодитися з відомим польським інтелектуалом. Отже, представляємо на розсуд читачів нашої газети два погляди на польсько-українські відносини в контексті важких і трагічних сторінок минулого.

Діалог українців і поляків про минуле треба зміцнити. Цього вимагає важливий загальний суспільний інтерес наших держав, зокрема потреба ефективнішої боротьби проти російських історичних маніпуляцій. Драматичні події, що тривають в Україні вже два роки — революція на захист демократії та політики європейської інтеграції, а потім — агресія Росії, унаочнили потужне значення рефлексії про історію для поточної політики.

Різне бачення історії, поширюване, з одного боку, Володимиром Путіним та кремлівською пропагандою, а з другого — політичними й інтелектуальними елітами України, посилює антагонізм між українцями і росіянами, а також впливає на перебіг дискусій про минуле Європи і політику щодо Росії взагалі. До того ж російсько-українські історичні суперечки мають стосунок і до образу Польщі, поляків та польської історії, а отже, позначаються на політичному дискурсі в нашій державі. Інструменталізація історії Путін і його пропаганда маніпулюють історією, щоб виправдати агресію проти України та поганий стан відносин РФ із Заходом, а також саме існування авторитарної системи.

У Кремлі, зокрема, релятивізують комуністичний тоталітаризм, а його зовнішню політику представляють без урахування злочинного характеру совєтської держави і порівнюють із діяннями інших європейських країн, наприклад Польщі. Критичний погляд на СРСР однозначно вважається проявом русофобії чи "блюзнірством". А традицію української національної окремішності та боротьби за свою державу в Росії піддають обструкції.

Пропаганда, мета якої — втовкмачити у свідомість росіян, а певною мірою — і громадян країн ЄС, переконаність, що радикальний націоналізм, відповідальний за масові злочини, був характерний для українського національного руху загалом, — цілеспрямовано просуває дефініцію "бандерівці". Путін публічно говорить, що українці насправді є тією ж нацією, що й росіяни. У своїй політиці він спирається як на "общерусскую" ідеологію (основу політики імперської Росії), так і на совєтські гасла про "братні народи", котрі мають спільне минуле.

Пропаганда використовує навіть ідеологію "чорної сотні" — руху російських націоналістів, який був поширений в імперії перед Першою світовою війною. В інтерпретації "чорносотенців", культурні та "діалектичні" відмінності малоросів від росіян sensu stricto (у "вузькому сенсі") виникли в результаті польської політики, спрямованої на те, щоб зруйнувати національну і релігійну єдність Русі.

Екзистенційні побоювання українського суспільства, викликані діями Росії, зокрема тим, що державність і навіть тотожність — у небезпеці, сприяють консолідації українців навколо візії історії, яка вкоренилася в західній частині України. Завдяки хвацьким гаслам та антиросійській спрямованості, ця візія здається найпростішою для сприйняття і масового пропагування. Вона безоглядно критикує СРСР, не відрізняючись від візії польського суспільства.

І водночас ідеалізує Організацію українських націоналістів — радикалів, що послуговувалися тероризмом як методом політичної боротьби. І ще — однобічно героїзує націоналістичний партизанський рух — УПА, який, борючись за виправдану мету — незалежність України, вдавався до злочинних методів: етнічних чисток, що мали всі ознаки злочину геноциду, згідно з прийнятою вже після війни конвенцією ООН.

Та ж таки візія карикатурним чином зображає давнішню історію України — підкреслюючи передусім діяльність вузької групи, що мала українську національну ідентичність, та мінімізуючи або навіть засуджуючи внесок, зроблений у розвиток українських земель і нації місцевими елітами з польською або російською національною свідомістю, як і євреїв..

З іншим варіантом впливу історії на політику маємо справу в Польщі. Деякі, на щастя нечисленні, інтелектуали, що беруть участь у політичних дебатах, виправдовують окупацію Криму і частини Донбасу — чи то приймаючи кремлівську аргументацію, що ототожнює російську й українську ідентичність (руськість), чи то нехтуючи значенням міжнародного права та моральних норм у політиці. Інші, своєю чергою, проектують розуміння польськості, відоме з ХХ ст., на попередні епохи. Це заважає зрозуміти ставлення литовців, білорусів та українців, тобто націй — спадкоємиць Речі Посполитої, до польської присутності на їхніх землях. А отже, викликає напругу в наших стосунках з елітами цих націй.

Втім, найнебезпечніше — ставити в залежність політичну підтримку України, навіть під час агресії Росії, від осуду Києвом спадщини ОУН та УПА, а також від визнання вини за Волинську різанину. Учасники політичних дебатів, які висувають такі вимоги, не розуміють або не хочуть розуміти, що популярність ОУН і УПА рідко коли пов’язана зі свідомим виправдуванням злочинів, скоєних цими організаціями. У тому числі найбільшого, тобто акції організованих убивств польського населення — жителів південно-східних воєводств міжвоєнної Польщі: сучасних Волині та Галичини.

Культ ОУН і УПА виникає, радше, з того, що ці формування являють собою найбільш наближену в часі й найрадикальнішу традицію боротьби за незалежність і символізують опір совєтизації. Певною мірою культ УПА є також реакцією на путінську пропаганду, результатом прогалин в історичному знанні молодих українців та виявом їхнього екзальтованого патріотизму. Ще однією проблемою є те, що інтерес до історії та знання поляків у цій царині, і взагалі до подій на Сході, — невпинно слабшають. Більшість журналістів або не розуміють контексту українських дебатів про історію, зокрема про УПА, або ж не в змозі протистояти тискові власників ЗМІ на журналістів, які вимагають спрощення та примітивізації інформації в медіях.

А отже, на їхню думку, підписані президентом Порошенком "декомунізаційні закони" призвели до правового визнання "вбивць поляків героями України". І це насправді дезінформує громадську думку. Однак представлений таким чином образ України (з героїзацією УПА на першому плані) впливає на позицію польського суспільства щодо неї. І, своєю чергою, послаблює волю політичних еліт проводити активну політику щодо України.

Тим паче що два попередніх президенти — Лех Качинський та Броніслав Коморовський, які постійно підтримували Україну, втратили чималі політичні дивіденди в самій Польщі, коли в Києві ухвалювали правові акти, що ґлорифікують ОУН, УПА та їхніх провідників.

Діалог: можливості і рецепти

Що в цій ситуації маємо зробити? Пріоритетом повинна стати величезна симпатія українців до поляків, яка особливо проявилася протягом останніх двох років, та значна підтримка Польщею України. Польсько-українські дебати про минуле мають вийти на нові рейки. Наші дискусії слід зосередити в певних аксіологічних та методологічних рамках, а польсько-українському діалогу про минуле необхідно надати більшу матеріальну підтримку, в тому числі на рівні інституцій. Навіть часткова гармонізація поглядів польських та українських еліт щодо минулого сприятиме співпраці обох країн і водночас допоможе боротися з антиукраїнською та антипольською пропагандою Кремля в інтелектуальному середовищі Росії і Заходу.

Найгострішою є проблема Волинської різанини. Поляки мають розуміти, що найближчим часом Україна, яка бореться з російською агресією, не відступиться кардинально від героїзації УПА — підпілля, яке багато років чинило відчайдушний опір совєтам.

Ставлення iunctim між Волинню та справою допомоги Україні в 2015 р. мусить бути засуджене. Бож ніхто в Польщі не трактує Уманську різанину 1768 р. чи дії гайдамаків або козаків як те, що стає на заваді розвиткові відносин між обома націями. І не використовує ці факти для дискредитації української незалежницької ідеї. Тим часом українські політики й інтелектуали повинні перестати легковажити справою Волині, а також, врешті, побачити правові, політичні та моральні наслідки взяття відповідальності українською державою за дії ОУП та УПА. Зорганізованого знищення майже 100 тисяч польського цивільного населення Волині та Галичини не можна релятивізувати. А так, взагалі, заперечується відповідальність УПА за цей злочин або ж поширюється переконання, що хвиля жорстоких убивств розпочалася спонтанно і мала обопільний характер. Не береться до відома, що вбивства українців вчинене деякими загонами польського підпілля, здебільшого солдатами, які хотіли помститися за близьких. І були вчинені не за наказом, як у випадку з УПА, а всупереч їм, що в результаті призвело до незрівнянно менших жертв.

Врешті, релятивізацією є сама назва "Волинська трагедія", що натякає, буцім акція УПА була якимось "допуском Божим", у зв’язку з чим потребує визнання провин обома сторонами. Зокрема позиція, яку неофіційно можна почути в Україні досить часто, що "всі народи мають якісь грішки на совісті та всі стараються їх приховати", є закликом до маніпулювання історією, який концептуально не відрізняється від ставлення Кремля до злочинів Совєтів. Розв’язанню проблеми не сприяють також спроби приписати більшовикам інспірації різанини, — ця гіпотеза не має жодного підтвердження у відомих дослідникам джерелах. Не викликає сумнівів, що чим більше українські еліти відкладатимуть критичний розрахунок з УПА, тим більше російська пропаганда використовуватиме тему Волинської різанини, а польські середовища, неприхильні до ідеї співпраці Польщі та України, — невизнання злочину Україною в політичній агітації.

Вельми бажаною була б також переоцінка загального погляду на історію польсько-російських та, пізніше, польсько-українських відносин. Тут ідеться аж ніяк не про гармонізацію візії історії, — адже ми не живемо у райській, оманливій країні, — а про більш виважений її опис. Це вже відбулося в польсько-німецьких відносинах, і до цього слід прямувати полякам та українцям.

В Україні надалі домінує дрімучий образ "давньої Польщі", систематично поширюваний — із різних причин — істориками царської Росії, а потім — більшовиками та представниками українського національного руху.

Врешті, саме охоплення земель сучасної України західною цивілізацією, а отже політичною і правовою культурою, з допомогою польської культури та мови створило українську націю такою, якою вона великою мірою є сьогодні. Саме демократія давньої Польщі з її механізмами, що убезпечували від узурпації влади — конфедерацією, рокошом, правом de non praestanda oboedientia, — формували політичну культуру українців.

Без знання про минуле неможливо зрозуміти феномен Майдану та всі інші риси, які ментально відрізняють українців від росіян. Без цього знання набагато складніше протистояти тезам російської пропаганди.

Майдан із його жертвами — українцями різноманітного етнічного походження — та фактична втрата можливості реалізації суверенітету над Кримом і Донбасом можуть полегшити українцям розуміння польських почуттів щодо багатоетнічних "Кресів". (Але жоден поляк при здоровому глузді не прагне висувати територіальних претензій сусідам, а також заперечувати існування політичного консенсусу щодо необхідності повернення Криму та Донбасу під владу України).

Натомість творення на наших очах української політичної нації, яка складається з різних народів, сприятиме розумінню історії Речі Посполитої та сенсу конструювання історичного наративу, що бере за основу категорію держави і нації (не народу!). Щоб так сталося, поляки повинні рішуче уникати будь-якого зверхнього, поблажливого ставлення до українців, — воно викликає психологічно зрозумілий рефлекс заперечування польської позиції.

Контрпродуктивною для діалогу обох народів про минуле є й тенденція одностороннього привласнювання спадщини Речі Посполитої та безрефлексійного проектування категорії польськості у варіанті, відомому з періоду після Другої світової війни, на далекі епохи. Продуктивності діалогу додала б дискусія про цінності, які сповідують обидва народи і які мають лягти в основу оцінок минулого. Нам необхідні дії у сфері практичної політики — збільшення кількості стипендій та грантів на дослідження історії, видання історичних джерел чи перекладів важливих історичних праць трьома мовами регіону: польською, українською та російською. Це має сприяти популяризації історії, зокрема серед молоді, — виставки, конкурси, історичні просвітницькі проекти чи сучасні, мультимедійні музеї. Можна також підготувати допоміжні матеріали для вивчення історії в школах із текстами, написаними спільно польськими та українським вченими.

Реалізація цих планів полегшила б створення в Києві Польського історичного інституту, що діяв би на зразок варшавського Німецького історичного інституту. Нині німці розглядають можливість відкриття такої установи у Києві. Насамперед це має зробити Польща, в якої значно більші фінансові можливості. Політично було б однак дуже бажано, щоб Україна взяла значну участь у цьому проекті, після того, як вирішить свої воєнні та бюджетні проблеми.

* * *

2019 р. відзначатимемо 450-ту річницю Люблінської унії — важливої історичної події, котра сприятиме, на мою думку, політичній підтримці запропонованих дій та заходів. Ця унія — незалежно від помилок, зроблених пізніше, в рамках її імплементації, польськими та руськими (українськими) елітами, — символізувала поширення на Східну Європу, якій загрожував експансіонізм Московщини, а певною мірою — також турків і татар, зони політичної та економічної стабільності.

Зони виняткової на тлі Європи релігійної толерантності та демократичної правової культури, що спиралася на римське право. Близька річниця Унії може служити поштовхом до підготовки Польщею, Україною та іншими державами — спадкоємицями Речі Посполитої — заходів задля поширення в Росії й на Заході іншого образу історії Центральної і Східної Європи. Вона може бути використана для інтенсифікації діалогу також із російським суспільством та для боротьби з міфами і пропагандою, яка сіє брехню і б’є по інтересах поляків, українців та, опосередковано, самих росіян.