Робота з пам’яттю як необхідна умова для національного примирення

Для початку особиста історія. На поминках мого батька за одним столом вперше і востаннє зустрілися дві гілки моєї сім’ї – дід по матері, уродженець півдня України і випускник технікуму, сталініст, ветеран Фінської та Великої Вітчизняної, і двоюрідна бабуся по батькові, яскрава представниця московської єврейської інтелігенції, доктор наук, чоловік якої дивом не потрапив у табір. У якийсь момент мова зайшла про репресії – сім’я батька була репресована, його батько загинув у таборі, а сам він провів кілька років на засланні.

І сталася дивна річ. Виявилося, що ці дві людини прожили свої життя в різних країнах, які ніяк не перетинаються одна з одною. Дід, за його словами, не знав про репресії, їх, ймовірно, і не було. А в тій країні, де жила бабуся, всі все знали – з 20-х років, і арешти, і табори були, основною реальністю, в якій існували вона і її коло. Та розмова за столом з усією очевидністю продемонструвала те, що абстрактно здається неймовірним. Об’єктивної реальності минулого не існує. Її формує пам’ять, а пам’ять необ’єктивна. Але набагато важливіше, що таке невизначене минуле, в свою чергу, формує справжнє. Заморожена і «непередбачувана» історія країни з роздвоєною пам’яттю провокує роздвоєну реальність сьогодення. Така роздвоєність загрожує, в кращому випадку, «просто» неможливістю рухатися вперед, в гіршому – громадянською війною.

Це відображують дані опитувань. 66% росіян, опитаних ФОМ в жовтні 2014 року, вважають, що репресії були, 16% – що їх не було, а ще 18% важко відповісти. Важко повірити, але це так: думки опитаних розходяться не в відповіді на питання про ставлення до подій минулого, а про сам факт їхнього існування. Мова йде не стільки про відмінність оцінок того, що сталося, скільки про відмінність у сприйнятті реальності. По суті, по-різному відповіли на ці питання люди, що живуть в країнах з різною історією, обриси яких на карті якось дивно збігаються.

Це ситуація характерна не тільки для Росії, а, по суті, для всього постсовєтського простору – не виключаючи і України.

Неминувше минуле: шизофренія як проблема, а не як оцінка

На все, що відбувається існує цілком стандартна реакція – ми вигукуємо: «шизофренія!» Ця реакція дуже приваблива – тут і досить точний опис ситуації, і красива психологічна метафора, і суттєва оцінка. Але, на жаль, якраз оцінка перебиває все инше. Тим часом, як нам здається, набагато корисніше відволіктися від емоцій і придивитися до цієї характеристики як до дійсного діагнозу, що змушує задуматися про природу захворювання.

Найважливіша проблема країн колишнього СССР, які не пройшли десовєтизацію, в тому, що совєтське (точніше, сталінське) минуле для них – не зовсім минуле. Матеріальна культура, система державних і суспільних інститутів, соціальні механізми здебільшого є спадщиною сталінізму, а тому їх не можна просто взяти і відкинути. Спроба їх переосмислити обертається серйозними труднощами, цілком природними і закономірними. Дамо короткий огляд цих факторів «неминувшого минулого».

1. Саме в сталінські роки відбулася індустріалізація, з аграрної країни Росія стала індустріальною, будували і бурхливо розвивалися міста, змінилися способи виробництва і уклад життя всіх верств суспільства. Ми й не уявляємо собі, наскільки оточуюча нас матеріальна дійсність – спадщина тієї епохи. Це стосується як явищ загальних – кордону Росії з країнами колишнього СССР і кордону регіонів, сама їх структура, так і речей індивідуальних – традиційне для нас планування квартир. Самі совєтські міста в більшості випадків, розташування їхніх вулиць і центральних площ, в основному сплановані в сталінський час. Мономіста – джерело постійної соціальної напруги для більшості країн колишнього СССР (де до них відноситься до 40% всіх населених пунктів міського типу) – з’явилися в результаті з’єднання чинників, характерних саме для сталінської економіки. Це надможливості індустріалізації, планова економіка, гіпертрофований ВПК. Про те, якими соціальними проблемами загрожують такі території, свідчить, між иншим, приклад Донбасу.

2. Родом зі «сталінського проекту» майже всі сучасні російські державні інститути. Насамперед йдеться про вертикальну систему управління, при якій уряд – скоріше набір функціонерів, що виконують послані згори директиви. Саме Сталін став першим главою Політбюро і відточив систему особистої влади в оточенні вторинних інститутів. Система партійного будівництва, при якій партія – не представницький інститут, а ідеологічний і імітаційний конструкт, відточений десятиліттями верховенства КПРС. Те ж стосується інституту виборів, які мають лише створювати видимість народовладдя або легітимізувати існування партій, при яких наявність альтернативи сприймають за джерело небезпеки. Підлеглий виконавчій владі суд, верховенство уявлень про «соціалістичну законність» (примат «державної доцільності» над правами громадян) у сфері права, переважно каральна судова система, яку хронічно не виходить реформувати, – все це спадщина сталінської моделі. Це безпосередньо стосується роботи силових структур і судів: надцентралізація і надроздуті штати, при вкрай низькому ККД, найширші повноваження прокуратури, яка не тільки виступає від імені держави на кримінальному процесі, а й здійснює «загальний нагляд», що полегшує її вплив на процес (в тому числі у політичних та економічних справах), але не захист прав громадян і боротьбу зі злочинністю. ФСБ, прямий спадкоємець КДБ, – абсолютно закрите відомство, держава в державі, непідконтрольна ні суспільству, ні властям, зараз фактично захопила владу в Російській Федерації.

На шляху від осуду до обговорення. Раціональне формування і дослідження проблем посттравматичної російської свідомості

3. Третя і остання група – соціальна спадщина сталінізму. Головний пережиток совєтської моделі – державна монополія на колективність. Саме звідти родом такий панічний страх виникнення горизонтальних зв’язків і громадянської взаємодії (хвороблива реакція на несистемну опозицію і будь-яку несистемну активність взагалі, боротьба з НКО і партійним будівництвом «знизу», спроби контролювати націоналістів та футбольних фанатів) і прагнення за будь-яку ціну відповісти на «Болотну» «Поклонною», на ході проти війни в Україні концертом на честь приєднання Криму і т.д.

У такому середовищі державі не потрібно будувати нічого нового – достатньо підтримувати звичну соціальну дезінтеграцію, випалюючи паростки чогось нового як тільки вони з’являться, і в разі небезпеки провокувати поділ, налаштовуючи різні частини суспільства одну проти одної. Саме наявністю цього середовища пояснюється успіх методу маніпулятивного згуртування суспільства проти зовнішніх і внутрішніх ворогів, основи ідеології Великого терору. Суспільство не вміє солідаризуватися навколо цінностей, а тільки проти спільного ворога, причому список ворогів також успадкований безпосередньо зі сталінського минулого. Крім Заходу, це будь-які инші всередині суспільства – від «інородців» (ненависть до яких нагнітали і експлуатували в ході «національних» спецоперацій 1937-38 років та депортацій воєнного часу) до «п’ятої колони» інакомислячих.

Саме в результаті поколіннями веденої цілеспрямованої роботи з дезінтеграції більшість суспільства не вміє керуватися цінностями у соціальному житті. Цінності занадто часто дискредитувалися, їх носіїв або вбивали, або змушували від них відректися – а тому уявлення про цінності як константу в суспільстві відсутні. Самі цінності не забули, їх вигнали з соціально-політичної реальності в інтимну сферу особистих відносин (про це нагадують не стільки «кухні», скільки лікарні – будь-який досвід взаємодії в екстремальній ситуації). У результаті більшість нездатна до підтримки когось на рівні переконань, а в ситуації відсутності переконань і цінностей залишається тільки одне – підтримувати силу, байдуже, «світлу» чи «темну».

Прямий наслідок такого стану речей – перевага, на рівні масової свідомості, ідеї сильної держави над ідеєю цінності кожної окремої людини. Вибір з цієї пари – необхідна умова визначення пріоритетів розвитку держави і суспільства. І зробити його впевнено заважає зовсім не приналежність до «ліберальної» чи «державницької» моделі, а психологічні механізми, які набагато важче піддаються раціоналізації.

Висловимо тут загальне міркування. Коли протягом життя декількох поколінь виправдовуються не просто порочні громадські державні моделі, але злочини, масові вбивства мільйонів людей, результатом виявляються спотворення не тільки на раціональному або етичному рівні, але на інтегральному, виявляється вражений весь «людський склад», розрізнення між добром і злом втрачається на всіх рівнях, не тільки на раціональному. Чи не правда, якщо задуматися про все це, вже не хочеться кидатися такими словами, як шизофренія?

Зрозумівши, хоча б у найзагальніших рисах, наскільки глибока і комплексна проблема, з якою ми маємо справу, ми побачимо, що захисні реакції цього величезного хворого організму і хворої свідомості, які при побіжному і поверхневому огляді змушують нас емоційно сплескує руками, насправді дуже природні. Впертість у прагненні виправдати Сталіна ефективністю управління та економічними успіхами; заклики «не чіпати минуле», щоб не зруйнувати так важко здобуту «стабільність»; відмова визнавати справжню кількість жертв, хоча ці цифри вже давно встановлені, взагалі наполегливе переважання міфів над реальністю – все це захисна реакція, яка тільки частково раціональна.

Щоб захиститися від тягаря сталінської спадщини, індивідуальне і суспільне несвідоме шукає заслони, схрони, лазівки, вибудовує складні механізми дистанціювання і відгородження, відбиває звернені до нього питання і звинувачення, дорікаючи у внутрішніх проблемах придуманим ворогам, Заходу, «бандерівцям» або «націонал-зрадникам». Але, як кажуть психологи, важливо ставити такого хворого перед фактами – змушувати дивитися, привчати до усвідомлення того, що він хворий і потребує лікування.

І тут я наважуся сказати два слова про Росію і Україну, усвідомлюючи, як ризиковано звучать такі міркування з вуст громадянина держави-агресора. Адже війна на південному сході України – це теж один з механізмів відсування внутрішніх проблем, причому з обох сторін. У цій війні з особливим моторошним драматизмом виявляється справжня близькість Росії та України, єдність їхньої історичної долі. Труп сталінізму не поховали, і виділена ним отрута мучить обидві країни, провокуючи взаємну агресію замість внутрішньої роботи над переосмисленням себе, адже із зовнішнім ворогом боротися набагато легше. (Так взагалі працюють механізми національних травм: як відомо, нацизм з його зверненою на инших зовнішньою агресією став результатом «веймарського синдрому». Ось і сьогодні ми бачимо, як без належної роботи з минулим енергія «національного приниження» виривається на волю, прагнучи вибудувати «проекції» і привернути увагу до зовнішнього, відволікаючи від внутрішнього [2]). У Росії це більш помітно і більш карикатурно, в Україні – більш драматично, але проблема ця, я переконаний, однаково серйозна і болюча для обох наших країн.


Усвідомлення необхідності роботи з власними травмами – обов’язкова умова для будь-якої позитивної зміни в майбутньому. І хоча зовнішня агресія почасти допомагає «порозумітися з минулим» (так, Крим і Донбас запустили процеси десовєтизації в Україні), таке невільне переосмислення минулого згодом потребуватиме окремої, можливо, не менш важкою терапії.

На підступах до примирення

Як хворому потрібно терпляче і технічно пояснювати, що він хворий, витримувати істерики і ломки, часом, можливо, прив’язувати до ліжка, так в ситуації переосмислення минулого нікуди не дітися від терплячого багаторазового повторення фактів і розвінчання мітів – роботи, яка, щоб бути ефективною, повинна набути інституціональних рис.

Скажімо, неминуче конспективно, про кілька принципово важливих речей, що стосуються цього зв’язку зовнішнього і внутрішнього при переосмисленні минулого.

Покаяння як соціальний інститут

Енн Епплбаум, автор однієї з перших книг про ГУЛАГ, яку критикують за журналістський підхід до історії, належить карбована формула: «покаяння як соціальний інститут» – лекцію з такою назвою вона читала колись у московському «Меморіалі». Покаяння – річ дуже внутрішня, але, тим не менше її можна цілком інституалізувати, і, більше того, виявляється, що без інституалізації не можна говорити про жодні серйозні, глибокі процеси, як не можна «просто» розкаятися, не примирившись з ворогом і не повернувши забраного.

Християнство говорить про те, що дух діє в людській реальності як дух втілений. І будь-які найглибші і найскладніші ідеї й процеси ведуть до зміни реальності, тільки якщо знаходять зовнішнє висловлення. У суспільстві це виражається в тому, що вони набувають форми інститутів.

Саме як про соціальний інститут про покаяння і переосмислення минулого говорить західна і, насамперед, німецька наука, яка знає на практиці те, про що вона каже. Vergangenheitsbewältigung – не просто добре розроблене поняття, але досить докладно регламентований соціальний і політичний механізм. Його описує Андреас Майслінгер в роботі Coming to Terms with the Past: An International Comparison [3]. За Майслінгером, про переосмислення минулого серйозно можна говорити при дотриманні чотирьох умов:
1) наявності фактів масових вбивств або геноциду;
2) припинення подібної практики;
3) демократизації держави і суспільства;
4) репарації, тобто відшкодування провини жертвам – це теж вже цілком сформоване і розроблене поняття зцілення-загоєння – Wiedergutmachung.

Це «відшкодування», у свою чергу, є «соціальним інститутом», що передбачає:
1) юридичне, тобто публічне і об’єктивне встановлення вини і покарання;
2) фінансове відшкодування жертвам (а не ефемерна реабілітація);
3) Trauerarbeit – діяльне зберігання пам’яті (також інституалізоване) в школах, меморіалах-святах, в медіа.

Некласична модель переосмислення минулого

Цю модель переосмислення минулого можна назвати класичною. Як показує історія, такі приклади – швидше виняток, і вони пов’язані навіть не стільки з жорстокою поразкою «авторів» цього минулого, скільки з короткочасністю «полону» – 12 років нацизму в Німеччині, сім років диктатури чорних полковників у Греції. Приклад Росії (і України) відрізняється, по-перше, безпрецедентною тривалістю «полону» (70 років – життя кількох поколінь) і відсутністю зовнішньої сили, яка здійснювала б терор (СССР для прибалтійських держав і країн Східної Европи чи Німеччина для єврейської колективної пам’яті). У нашому випадку відокремити овець від кіз неможливо, все занадто перемішано. Соціологи говорять про те, що інструментарію для опису такого тривалого експерименту над суспільством нема, – це безпрецедентна ситуація, і моделі, розроблені в Німеччині, тут не допомагають. Але ми знаємо, що розробка формули згоди в некласичних моделях (ПАР, Аргентина, Чилі, Іспанія) передбачає, як найважливішу умову, компроміс.

І ось, ми маємо справу з такими ситуаціями, в яких виявляються важливі речі, що у класичних моделях часто зовсім неактуальні. Від «минулого» терміном 7 чи 13 років можна відмовитися, як від мороку або страшного сну, переключивши роботу з цим минулим виключно в регістр покаяння. Відмовитися від шматка історії тривалістю 70 років, що включав в себе поряд зі злочинами дуже світлі, героїчні і добрі сторінки, не можна. Цього не тільки не прийме суспільство, а й здорова пам’ять опиратиметься цьому, як живе пручається будь-якій ідеології. Тут працюють якісь складніші механізми, наприклад механізми прийняття.

Прийняття і подяка

Особлива складність переосмислення такого комплексного минулого, як совєтське, полягає в тому, що це не відмова від нього, а, в певному сенсі, його прийняття. Прийняття, що передбачає не лише визнання відповідальності за злочини, але і вдячність за добро, і друге не менш важливе, ніж перше. Акт подяки є актом проведення зв’язку з минулим, заяви і визнання прав на нього. Без цього ми знову і знову рвемо з минулим, відмовляючись вирішувати проблеми, ми воліємо зробити минуле неіснуючим, тим самим тягнемо важкість цих проблем за собою в майбутнє – але в невидимому, непропрацьованому і прихованому вигляді, в якому вони ведуть свою підводну роботу. Досвіду прийняття, досвіду вдячного сприйняття і продовження минулого, з якого складається традиція, в Росії взагалі досить мало. (Мистецтвознавці, що займаються історією давньоруського мистецтва, розповідають, що його специфіка, на відміну від західноевропейського, ще й у тому, що на кожному новому етапі розвитку, наприклад, фрескового мистецтва, старі фрески замазували і записували новими.) Але тим важливіше пам’ятати про це і намагатися його здійснювати тут – це необхідна умова для того, щоб щось вийшло.

Саме з цього (духовного) зусилля прийняття минулого, зусилля вдячного зв’язування, народжується реальна готовність до компромісу. Причому в таких тонких матеріях завжди великий ризик підміни. Під виглядом дійсно необхідного «прийняття-зв’язування» можна протягнути в майбутнє речі, які варто лише засуджувати, і розмова про компроміс, також неминучий і хворобливий, може спотворитися спробами компромісного рішення там, де можливий тільки осуд. Очевидно, це ще й постійне зусилля розрізнення.

Колективна пам’ять – робота з теперішнім

Робота з пам’яттю – не робота з минулим, а робота з сьогоденням і в сьогоденні. Це дуже схоже на те, як йде справа, наприклад, з демократією. Не буває однократного зусилля по демократизації – це постійне і неослабне зусилля боротьби за права свої та инших. І тут ми повертаємося до того, з чого почали: як неосмислене минуле – не «академічний хвіст», а реальне сьогодення, що розділяє державу, так робота з минулим – це реальне сьогодення.

Формула примирення не народжується як плід академічних штудій або як одноразове зусилля: ось ми зараз витягнемо всі історичні провини на світ Божий, розробимо програму компенсацій жертвам, знімемо фільм, випустимо лінію підручників – і заживемо. Ні, це примирення, як і демократія, – постійне зусилля, це поле доведеться активно обробляти завжди. Переосмислення минулого, порозуміння з минулим можливе тільки як щоденна і актуальна реальність.

І варто розпочати цю роботу, з’ясовується дивовижна річ – і на цій оптимістичній ноті я закінчу. Поки ми розмірковуємо про переосмислення минулого абстрактно-теоретично (випускаючи з уваги, з одного боку, силу зв’язків з минулим, з іншого – інституціональний аспект покаяння і зусилля прийняття), здається, що відмова від «оборонної пам’яті» призводить лише до остаточної національної нікчемності. Але коли ми стикаємося з досвідом справжнього переосмислення минулого, стає зрозуміло, що це процес неймовірно цілющий, який веде не до втрати, а до віднайдення себе [4]. Беручись серйозно за зцілення пам’яті, замість виснажливої підтримки і подолання комплексів нація знаходить цілющий потенціал, перетворюється на кузню цінностей та солідарності (День Перемоги перетворюється з мілітаристського шабашу на день пам’яті, 23 лютого і 8 березня – з днів армії і цукерок-квітів на день батька і матері і т. д.). Це дуже повільний процес: у Німеччині, незважаючи на денацифікацію, штутгартських сповідання і т.д. навіть у 70-х багато речей були ще далеко не осмислені, а послідовне «оброблення пам’яті» про голокост як інститут сформувалося тільки в 90-х [5]. Але те, що ми бачимо зараз – Німеччина як кузня цінностей для всієї Европи (чого вартий лише недавній приклад прийому біженців), – безпосередній результат цієї роботи і доказ її живильної сили.

Примітки

1. Тут я опираюся на статті Максима Трудолюбова зі «сталінської серії», опубліковані в різний час в газеті «Ведомости». Насамперед «Наша спадщина: Фундамент Росії» у № 2515 від 25.12.2009; «Республіка: Поховати ґебістське минуле» в № 2 999 від 09.12.2011; «Республіка: Акціонерне товариство «Сталінізм» у № 3218 від 26.10.2012; «Зміна програмного забезпечення» від 12.10.2012.
2. Посилання на відповідні роботи див. у нашій статті «Національне приниження як фактор зовнішньої політики» (Ведомости. № 3790. 2015. 16 березня).
3. Maislinger A. Coming to Terms with the Past: An International Comparison // Nationalism, Ethnicity, and Identity. Cross National and Comparative Perspectives / Ed. R.F. Farnen. New Brunswick and L.: Transaction Publishers, +2004.
4. Onal E.S. Collective Memory and National Identification. Working paper.
5. Dressler-Hawke. Reconstructing the Past and Attributing the Responsibility for the Holocaust. 2005.