Історичні постаті

Довге повернення Блондера

22.06.2010
автор: Олександр Степаненко
джерело: Гельсінська ініціатива ХХІ - Спільна спадщина

Мусимо визнати, що ім‘я Саші Блондера в Україні мало що скаже навіть знавцеві мистецтва. І то прикро: й тому, що у Європі цей художник здобув свого часу неабияке визнання, і тому, що він народився та провів свої юнацькі роки не де-інде, а у нашому з вами Чорткові.

Чортків перед Першою світовою війною, як і більшість інших міст та містечок галіційської провінції, був поліетнічним. Більшу частину його мешканців складали євреї. Середовище єврейського штетла було доволі замкненим. Традиційно визначальним впродовж багатьох років тут був вплив хасидизму. Як відомо, Чортків на той час був резиденцією відомих на цілу Східну Європу хасидських рабинів. Ситуація почала змінюватися на початку ХХ століття, коли серед євреїв виокремився прошарок інтелігенції та прихильників руху „Гаскали” (інтеграції у загальноєвропейський культурний простір та просвітництва). У колі цих людей найпрестижнішим стало отримання якісної світської освіти. Можна припускати, що такою була й родина Блондерів, в якій 1909 року народився молодший син Шайє, а по-галицькому - Шайко.

Про дитинство та юнацькі роки майбутнього художника відомо небагато. Знаємо, що Шайє з'явився на світ у сім‘ї небагатого чортківського купця та ремісника Маркуса Ісака Блондера 27 травня 1909-го. Мама дитини звалася Двора Естер. Батько тримав невеликий магазин дешевого взуття з майстернею. Родина вочевидь була не надто заможною. Одноповерховий будиночок, в якому та той час  мешали Блондери, під міським номером 115 (на той час у Чорткові ще не було назв вулиць) стояв неподалік історичної Головної Синагоги. Нині це територія медичного коледжу. Ясна річ, будинок той до наших часів не зберігся.

Шайє Блондер (на передньому плані) у колі рідні та сусідської дітвори, яка звісно ж, називала його на слов'янський манер - Шайко. Фото з родинного архіву Марка Блонделя, сина хужожника. Публікується вперше.

Скоріш за все, початкам систематичного навчання Шайє Блондера перешкодила безперервна смуга воєн. У 1920 – 1929 роках хлопець навчався у Чортківсьській гімназії імені Юліуша Словацького. Ми не знаємо, під чиєю опікою він зробив власні перші кроки у малярстві. Ймовірно, певний вплив на нього мали художні вправи іншого нашого земляка, Леопольда Левицького - старшого товариша Блондера по гімназії і пізнішому навчанню за кордоном. Чи може Шайко Блондер виявився талановитим самоуком? Втім відомо, що зацікавлення малюванням прийшло ще у рідному місті, де Блондер був лідером місцевого мистецького гуртка. Малювання було його найбільшим захопленням, майже шалом: він малював швидко, нервово, за будь-якої нагоди, переносив на папір і картон усе, що з'являлося перед його поглядом. Збереглося фото на пленері – він та компанія панянок з картонами та блокнотами в руках на мить завмерли на тлі гір на в долині Серету... Ймовірно, одна з них - Сабіна Адлєр, його наречена.

Талант та завзяття юнака були помічені. Ще до здачі екзаменів у гімназії, у 1926 році, родина Адлєрів профінансувала його мрію - в часі вакацій побувати в Парижі, тодішній світовій столиці мистецтв. Враження від побаченого у паризьких музеях та художніх салонах остаточно визначили покликання Блондера.

У 1930 році родичі спромоглпся направити його до Парижу вже на навчання - він мав би опановувати архітектуру в Національній вищій школі мистецтв. Але престижний та перспективний фах архітектора вочевидь не привабив юнака. Натомість виразний вплив на його мистецькі вподобання, справила творчість Шагала, Сутіна, Модільяні, Боннара та інших майстрів художнього анангарду тих років. Тож кар‘єру архітектора було полишено.

У 1932 – 1934 роках Шайко Блондер вже навчається живопису в краківській Академії мистецтв під керівництвом професорів Теодора Аксентовича, Владислава Яроцького та Фридеріка Павтша. У Кракові, разом із товаришем та однодумцем Леопольдом Левицьким, Шайко став одним із засновників мистецьких об‘єднань «Живі» та «Краківська група», учасником гучних виставок цих спілок. У тридцяті роки він спільно групою виставляється у Львові та Кракові, а також організовує першу персональну виставку у варшавському салоні Генріка Котерби.

У цей період свого життя наш земляк симпатизував лівим політичним рухам, які поділяли чи не усі учасники спілки «Живі» та «Краківської групи». Пересторогою для нього не стала й доля Левицького, який лише через свою участь у художніх виставках із яскраво соціальною тематикою був на чотири місяці ув’язнений, а згодом виключений з краківської Академії. Влада міжвоєнної Польщі за будь-яку ціну прагнула не допустити у країні комуністичного реваншу, розуміючи, яка загрозу становить сусідство із сталінською деспотією, відтак також не цуралася політичних репресій стосовно інакодумців. Антикомунізм охопив і польські артистичні кола – через оті симпатії до «червоних» Блондера у 1937 році було виключено із Спілки польських артистів-пластиків (ZZPAP), більшість учасників якої дотримувалися націоналістичних поглядів. Тож перебування у Польщі ставало для нього дедалі менш комфортним.

Можливо, востаннє Шайко відвідав у родинному місті батьків та брата в 1935 році. Тут ним був написаний портрет двоюрідної сестри Флоренс Лібліх (Florence Mayer Lieblich), про що та згодом згадала у книзі своїх мемуарів «Хтось спостерігає за мною» (Someone is Watching Over Me). Згодом повертатися до рідного Чорткова Блондер вже не став, адже на той час він мав певне визнання, власну майстерню у Парижі та був учасником кількох престижних міжнародних виставок.

У 1937 році він отримує стипендію на продовження студій у Франції, остаточно переїздить до Парижу, зветься вже Саша Блондер та оселяється там разом зі своєю нерозлучною подругою по Краківській групі, а згодом першою дружино, художницею Бертою Грюнберг (Berta Grünberg), у малярському товаристві званою просто Бліма (Blima), або ж Грюнбежанка (Grünberżanka). Блондер на той час ще не мав визнання та бодай скромних прибутків від своєї творчості. Коштів не вистачало на найнеобхідніше: фарби і обігрів кімнати.

Та все ж рішення оселитися у Франції врешті-решт дозволило йому уникнути трагічної долі власної родини та усіх 13 тисяч євреїв, котрі у 1941 – 1943 роках пройшли крізь жахіття чортківського гетто та вивезення до табору смерті Белжець. У роки нацистської окупації загинула уся його рідня. Маємо документальне свідчення про загибель старшого брата, Фішеля, який на той час успадкував у Чорткові батьків магазинчик та шевську майстерню. Зрештою, згадана тут двоюрідна сестра художника Флоренс Лібліх все життя вважала і його самого загиблим у Катастрофі. Мільйони людей у ті роки втрачали назавжди дім, Вітчизну, своїх рідних, коханих…

Цей час позначився також його розривом із Бертою Грюнберг. Вона залишилася в Парижі і з власнивим їй ідеалізмом намагалася зупинити злочини нацистів під час окупації Франції... До честі нашого земляка варто зауважити, що у роки війни та окупації і він не був пасивним спостерігачем тих трагічних подій. У 1939 році вступив до добровольчих загонів польської армії у Франції, під час наступу німців 1940 року потрапив до полону. Невдовзі був звільнений у Тулузі та згодом оселився у місті Каркасон на південному заході Франції. З мотивів конспірації в 1942 році був змушений змінити прізвище на французький лад, виробити фіктивні "арійські" документи на ім’я Андре Блондель. З того часу цим псевдо підписуються і його художні роботи. Під цим ім'ям був у Каркасоні активним учасником місцевої групи французького руху Опору, не раз наражаючись на небезпеку.

Втім вимушене намагання Блондера – Блонделя приховати своє єврейське походження не означало й зречення власного роду. Він болісно переживає Катастрофу єврейства у роки війни, перебуває у тривозі за власне життя, за рідних, за долю свого народу. Немовби відчуває, що ніколи вже не зустріне близьких людей: ані у Чорткові, ані у Кракові... У його записнику від 1943 року знаходимо такі рядки: «Коли думаю, що смерть може раптом наздогнати мене тут, де мене вважають кимось іншим, ніж я є, я не хотів би бути похованим на іншому цвинтарі і серед інших віруючих: але серед тих, звідки я родом. Не знаю, чи десь тут перебувають євреї, поховані або живі. Хотів би заявити, що я з ними, що я - від них!»

Не полишають його і ностальгічні спогади про рідний Чортків. У тому ж записнику знаходимо тому підтвердження: "Думаю про пейзаж нашого краю та інше світло..."

У 1943 році Блондер-Блондель одружується з Луізою Бонфис (Louise Bonfils), вчителькою фізики та хімії в лицеї Каркасону. Луіза (Lisou) відтоді з'являється на багатьох його портретах. У 1943 -1948 роках молода пара мешкала переважно на півдні Франції: у Каркасоні та Сеті. У цей час у них народилося двоє дітей: донька Гелена та син Марк.

1945 - 48 роки були позначені найбільшою творчою активністю майстра. Він зав'язує творчі стосунки з багатьма художниками, активно виставляє свої роботи на вернісажах у Тулузі, Монпельє, Сеті, Каркасоні, Безьє та у паризькому "Осінньому салоні". Деякі його роботи придбали галерея Vernière-Decabezon у Монпельє та музей Поля Валері у Сеті.

У 1948 році родина Блонделів перебирається до Парижу, знову реалізувавши мрію Александра-Андре про постійне помешкання у цьому культовому для багатьох митців місті.

Але сповнене світлих надій життя у повоєнному світі виявилося недовгим. Життя художника у 1949 році перервала несподівана та випадкова загибель. Він загинув як істинний митець - за роботою над розписом стіни, з пензлем у руці.

Поховано Блондера-Блонделя у Парижі.

Більшу частину ранніх робіт нашого земляка скоріш за все втрачено в роки війни. Але незважаючи на втрати, у Франції та Польщі збереглося донині більше 700 полотен його живопису і стільки ж малюнків. Картини краківського та французького періодів його творчості не раз виставлялися у Франції, зокрема у престижних паризьких "Салоні незалежних" та  «Осінньому салоні». Колекція його живопису та графіки 30-40-х років знаходиться у Музеї Поля Валері, що у місті Сет, у Краківському та Вроцлавському національних музеях, музеї міста Каркасон. Чималий архів Блондера – малюнки, графіка, рукописи - зберігається у спеціальних фондах Інституту мистецтва Польської Академії наук.

Їх вдалося зберегти у роки нацистської окупації завдяки самопожертві Марії Яреми (Maria Jaremianka), приятельки художника з років навчання та спільної творчості у «Краківській групі». Марія переховувала роботи єврейського художника у власному помешканні у Волі Юстовській під Краковом, що було пов’язано із чималим ризиком для неї самої. Виставити творчий доробок авангардного майстра єврейського походження було неможливо і у повоєнній Польщі, де у мистецтві безроздільно панував художній метод «соціалістичного реалізму», а суспільство було просякнуто духом антисемітизму. Тому перша виставка Блондера у Польщі стала можливою лише у 1970 році. Її було відкрито у Державному музеї у Варшаві.

У Франції до 100-річного ювілею з дня народження художника у містах Гавр, Сет та Каркасон пройшли великі ретроспективні виставки під назвою «Андре Блондель – від Чорткова до Парижа».

Музеєм Поля Валері видано велику ілюстровану монографію. Активну діяльність із пошуків творів художника по цілій Європі з року в рік провадить його син, Марк Блондель. Чимало робіт йому вдалося віднайти в Польщі, у тому числі малюнків та акварелей чортківського періоду.

А от на першій батьківщині художника ім‘я та творчість Блондера–Блонделя не надто відомі. Скоріш за все жодної роботи майстра в Україні не збереглося. Наразі з’явилося кілька наукових публікацій про Блондера, зокрема Дани Пінчевської - дослідниці єврейського мистецтва Східної Галичини…

Дуже поволі, через десятиліття, але Блондер таки повертається до аудиторії шанувальників мистецтва - наразі лише в спогадах про нього. Втім з цього приводу можна повторити колись сказане Стусом: «Ти повернувся, але край не верне»

Проглядаючи інформацію про Блондера, котру нині можна віднайти у всезнаючому "світовому павутинні», можна скласти деяку уяву про його світогляд, про теми та образи, що хвилювати художника у період його самостійної творчості.

На життєвому шляху Блондера-Блонделя чи не постійно простежується його нонконформізм, спроможність протидіяти обставинам, його пошук новизни, намагання вийти за рамки звичного, а часом безпечного: будь то хасидизм, традиційні уявлення про життєвий успіх, пануючі ідеології або режими. Очевидна легкість, з якою юнак з подільського штетла входив до нового середовища, чимдалі, тим більше усвідомлюючи себе громадянином Європи – чи то у великому місті, чи то у іншомовному світі – свідчила водночас і про природні риси характеру, і про органічну приналежність тодішьої Галичини до європейського культурного грона. Попри всю окремішність та провінційність цього світу, нині втраченого...

Та хоча чортківський штетл залишився у далекому незворотньому минулому – чортківський штетл не полишав душі художника.

Звісно, Блондер не міг фізично розшукати сліди своїх близьких у тій «рідній чужині», що на той час існувала вже по інший бік залізної завіси. Та все ж його пошук здається тривав – іншими шляхами - якими не ходять поїзди, не котять авта, про які жоден листоноша не знає.

На перший погляд, майстер у своїй творчості не торкався трагедії війни, Голокосту, повоєнного поділу Європи. Натомість у зламі рук, і у зморшках облич, і у неспокої поглядів його сучасників і його самого чи не з кожного полотна дивиться на нас доля людей, що шукають сил, аби якось жити у цьому світі: після Освенціма і Белжеця. Жити і дивитися у вічі своїм сучасникам, намагатися говорити з ними – аби те, що сталося у роки війни, не повторилося більше ніколи…

Живемо й ми, нинішні - на отій землі, де ще й досі мовчать сотні забутих гетто, і тисячі отих зарослих будяками "окописьк" та ям у "чорних лісах"..

А на полотнах і картонах Блондера-Блонделя – снується плетиво вуличок Кракова та Закопаня, бринить тремтливе світло Парижу та спекотне - французького півдня... Найбільше таки портретів його сучасників. І на отих портретах – тривоги очей і рук…

Зрідка промайне спогад про родинне місто. Але ви не побачите на тих картинах ані величної вежі Домініканського костелу, що увінчує Чортків, ані пишноти декору синагоги Раббі Фрідмана, ані мальовничих подільських крайобразів... Переважно то тихі дворики та вулички на Старому Чорткові та Вигнанці. Лаконізм тих полотен лише підкреслює шляхетну убогість стін та дахів, на які лягло тепле прощення світла і тіней. От поблизу прогляне стомлена травневим сонцем гілка бузку, а подалі – верби над Серетом і сива спина вигнанецьких пагорбів, що тихо охороняють цей примарний спокій, це паралельне життя – у якому досі шукають одне одного людські душі, що загубилися колись...