"Декомунізаційні" закони: небезпечний потенціял сіяння розбрату і ґарантований судовий розгляд у Страсбурзі

Якщо президент Порошенко підпише «декомунізаційний» пакет законів, що його ухвалив парламент 9 квітня 2015 року, судові рішення від Европейського суду з прав людини будуть лише питанням часу.

Значному відсоткові українців, особливо на Донбасі, дадуть цим зрозуміти, що їхніх поглядів не поважають і ці погляди слід змінити. У час, коли Росія веде неоголошену війну проти України і шукає будь-якої можливости розділити українців, наслідки, що їх матиме такий меседж для безпеки держави (не менше), є величезними.

У статті «Декомунізація і академічна дискусія» Володимир В’ятрович, видаючи себе за святу наївність, повідомляє, що «схожі юридичні акти ухвалювали й інші країни Східної Европи для подолання тоталітарної спадщини комунізму». Норми, подібні до тих, за які проголосували 9 квітня, справді було ухвалено, але потім їх визнали за неконституційні або такі, що порушують Европейську конвенцію.

В аналізі закону про заборону комуністичної та нацистської символіки Володимир Яворський згадує декілька країн, яких або власний конституційний суд, або Европейський суд з прав людини змусив відмовитися від аналогічних законодавчих заходів.
Серед цих країн є Угорщина, яка 2000 року запровадила кримінальну відповідальність (із санкцією у вигляді штрафів) за розповсюдження або публічне використання чи демонстрування конкретних нацистських або комуністичних символів. Конституційний суд урешті оголосив ці норми неконституційними після двох рішень ЕСПЛ. У першому із цих рішень (у справі «Вайнай проти Угорщини») Суд вирішив, що накладення штрафу на мітинґувальника за носіння червоної зірки порушувало його право на свободу вираження поглядів. Суд визнав той ступінь, до якого червону зірку дискредитували масові порушення прав людини у часи комуністичного правління, але заперечив, що її можна розуміти як щось, що представляє лише комуністичне тоталітарне правління. Він заявив, що уряд не продемонстрував, «що носіння червоної зірки означає винятково ідентифікацію з тоталітарними ідеями». Суд наголосив, що «потенційне поширення цієї ідеології, хай би якою ганебною вона була, не може бути єдиною причиною обмежувати її, вдаючись до кримінального покарання».

Описане тут є не те щоб передпереглядом імовірних рішень проти України у разі вступу в силу законів, які забороняють символіку, оскільки Суд у Страсбурзі також, імовірно, визнає Україну винною в накладенні непропорційно суворих покарань. Закон, який очікує президентового підпису, іде значно далі, ніж пішов угорський парламент і накладає серйозні строки ув’язнення (добре заховані у довгому списку запропонованих змін до кримінального законодавства, яке вже вступило в силу; далі про це докладніше).
Викликає занепокоєння те, що В’ятрович вирішив навести приклад досвіду інших країн як підставу ухвалити обговорювані закони без жодної згадки про уроки, що їх ці країни були змушені засвоїти. Буде ще бентежніше, якщо президент вирішить за можливе проіґнорувати ЕСПЛ і Венеціянську комісію Ради Европи, яка також висловила схожі застереження щодо спроб Молдови запровадити такі закони.

Перш ніж розглянути конкретні застереження щодо законів та арґументи В’ятровича, хочу коротко зупинитися на питанні прав. У своєму блозі на сайті «Критики» Аскольд Лозинський висловив заперечення до однієї з моїх попередніх статтей і хибно заявив, що до моїх тверджень не було наведено доказів. Далі він говорить, що наявність такого тексту на сайті Харківської правозахисної групи (ХПГ) недоречна, і стверджує, що він «виходить далеко за межі завдання захисту прав людини».

Лозинський помиляється. Ці закони мають виразний і дуже неґативний вплив на права людини, що є однією з головних причин, чому президент Порошенко мусить використати своє право вета і попросити парламент внести до законопроєктів значні зміни.
Далі в цьому дописі я зосереджуюся на свободі вираження думок. Однак у згаданому аналізі Яворський також вказує на загрози, що виникають для свободи об’єднань, мирних зборів і виборчих прав.

В’ятрович, звичайно, має рацію в тому, що закон «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у ХХ столітті» не містить прямої згадки про кримінальну відповідальність за «невизнання леґітимною боротьби за незалежність України у ХХ столітті». Він, однак, говорить, що

Громадяни України, іноземці, а також особи без громадянства, які публічно проявляють зневажливе ставлення до осіб, зазначених у статті 1 даного Закону, <...> несуть відповідальність відповідно до чинного законодавства України. 2. Публічне заперечення факту правомірності боротьби за незалежність України у ХХ столітті визнається наругою над пам’яттю борців за незалежність України у XX столітті, приниженням гідності Українського народу і є протиправним.

Як цей закон застосовуватимуть, поки що неясно, але наведені формулювання безсумнівно змусять принаймні українських науковців бути обережними у висловлюваннях, які можна буде розцінити як «наругу» або «зневагу». Не треба заглиблюватися у згадки про совєтські часи, аби зрозуміти, який стримувальний вплив такі нечіткі правові норми матимуть на академічні дослідження і свободу слова.

Що становить «зневагу» або «наругу», і хто це вирішуватиме? Чи ми справді маємо повірити, що такі заборони ніяк не заважатимуть будь-яким подальшим дослідженням, наприклад, Волинської різанини 1943 року? Що, як ми виразно заперечимо, що члени Української повстанської армії (УПА), які брали участь у цих етнічних чистках, прислужилися справі незалежности України? Такі ж запитання можна поставити і щодо найрізноманітніших деталей Другої світової війни, а також раніших періодів.
Схожі наслідки для академічної та загальної свободи слова містить і закон «Про засудження комуністичного та націонал-соціялістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаґанди їх символіки».

Тут є цілком реальні вироки, яких В’ятрович не згадує. До дуже серйозного обсягу списку пропонованих змін до законодавства, перерахованих наприкінці законопроєкту, входять санкції у вигляді або обмеження волі терміном до 5 років, або позбавлення волі на той самий термін за виготовлення, поширення і публічне використання комуністичної або нацистської символіки. Повторне «порушення» спричинятиметься до покарання від 5 до 10 років позбавлення волі.

Так, законопроєкт постулює, що заборона не стосується академічних або освітніх матеріялів, але лише за умови, що це не веде до заперечення злочинного характеру комуністичного тоталітарного режиму 1917–1991 років в Україні.

Потенційний вирок є драконівським, і як саме можна буде довести, що конкретна академічна праця не призвела до заперечення «злочинного характеру» цього режиму, можна лише гадати. Як згадано, в аналогічній справі було вирішено, що Угорщина порушила статтю 10 Европейської конвенції (свобода вираження поглядів) тим, що наклала штраф.

Є також інші застереження. Аж ніяк не всі українці розглядають усі аспекти режиму 1917–1991 років як злочинні.

Недавнє опитування показало, що погляди, що їх політики намагаються законодавчо нав’язати в цих «декомунізаційних» законах, не збігаються з поглядами великої кількости українців, особливо тих, хто мешкає на Півдні та Сході України. Опитування, що його провів фонд «Демократичні ініціятиви» спільно із соціологічною службою «Ukrainian Sociology Service», мало на меті визначити, що об’єднує і що роз’єднує українців. Були, наприклад, чотири області (Донецька, Харківська, Дніпропетровська і Запорізька), де більшість розглядала розпад Совєтського Союзу як щось неґативне. Були також серйозні відмінності у ставленні до УПА та Організації українських націоналістів (ОУН) із чіткою географічною лінією розділу (неґативне ставлення у Донецькій, Харківській, Дніпропетровській, Запорізькій, Миколаївській, Одеській та Херсонській областях).

Володимиру В’ятровичу відомо про цю лінію розділу. Він стверджує, що «саме на острівці “радянськости”, яких з огляду на історичні причини залишилося найбільше на Донбасі та в Криму, сперто Путінову аґресію проти України».

На жаль, він обраховує лише тих «носіїв совєтських цінностей», що, як він стверджує, є джерелом кадрів бойовиків на Донбасі, яких підтримує Кремль. Він не згадує велику кількість українців на Донбасі й загалом на Південному Сході, котрі, як показали численні опитування протягом минулого руку, ідентифікують себе з Україною. Їхні погляди парламентарі цілком зіґнорували, вважаючи, що вони законом можуть нав’язати «правильне» ставлення до історії України. Змусити більшість людей, які мають відмінні погляди, замовкнути, безумовно, можливо. Україна має гіркий досвід цього і в совєтські, і в постсовєтські часи.

Схожі тенденції можна було спостерегти під час президентства Віктора Ющенка. Коли з часом усе ясніше ставало видно, що обіцянки терміново потрібних реформ, які було роздано під час так званої «Помаранчевої революції» 2004 року, є порожніми, почалося дедалі серйозніше зосередження на історичних питаннях. Якщо у випадку поширення знань про Голодомор (штучний голод 1932–1933 років) це було виправдано, то дії на кшталт проголошення націоналістичних лідерів Степана Бандери і Романа Шухевича «героями України» спричинили неабиякий розбрат. Невипадково й те, що такі самі географічні лінії розділу і поляризація, згадані вище, виявилися і у ставленні респондентів до «Помаранчевої революції».

Так, Україні треба позбутися совєтського минулого і конвертувати перемогу Майдану в справжні реформи й европейську інтеґрацію. Цього слід досягти за допомогою діялогу та поваги до тих українців, які нині дивляться на уряд у Києві з підозрою і недовірою. А також за допомогою законів, які відповідають европейським стандартам у царині прав людини і вимогам верховенства закону.

Так звані «декомунізаційні» закони в їх поточній формі дуже нагадують совєтську практику нав’язування певної ідеології як правильної. Це крок назад, який, безумовно, призведе до того, що Україну визнають порушницею Европейської конвенції про захист прав людини.

Володимир В’ятрович має рацію в одному: питання декомунізації справді пов’язано з політикою безпеки. У час, коли Україна опинилася під атакою, ключове значення для країни становить єдність, а ці закони мають небезпечний потенціял посіяти розбрат.