Ярослав Грицак: "9 травня небезпечне тим, що несе міф красивої війни"

Deutsche Welle: Чи потребує, на Вашу думку, Україна двох днів відзначення кінця Другої світової війни у Європі (День пам’яті і примирення 8 травня і День перемоги 9 травня)?

Ярослав Грицак: Потребує, і це є визнанням потреби певного історичного компромісу. 9 травня діє в Україні та Росії як сильний історичний міф, що має вплив на велику частину населення України. Тож потрібне ще 8 травня. Україна потребує примирення з тієї простої причини, що вона мала цілком інший досвід війни, аніж Росія. Україна була розділена як перед війною, так і під час війни. Українці воювали по різні сторони і дуже часто це не було їхнім особистим вибором. За таких умов повинно бути щось, щоб ми могли примиритися навколо цієї пам’яті. 8 травня і є таким днем. Це важливий європейський символ, бо повоєнна Європа побудована на системі примирень.

Що є небезпечного в міфі 9 травня? Воно святкується як перемога історичної справедливості, що неминуче провокує на агресію. Коли Росія оголошує, що вона має право на історичну справедливість, то усі інші не є справедливими і їх можна атакувати чи приєднувати. 9 травня несе міф красивої війни. Тоді як 8 травня - це протилежний символ: "ніколи більше війни". Війна не має людського обличчя. Відзначаючи 8 травня, Україна переходить в інший простір - європейський. Хоча я розумію, що з радянським простором так швидко не можна розстатися. Тому я розумію важливість такого компромісу і відзначання двох дат.

Чи допомагають, на Вашу думку, так звані "закони щодо декомунізації" завершити для українського суспільства процес "подолання минулого" у контексті досвіду Другої світової війни?

Ці закони, крім боротьби з комуністичною спадщиною, мають певні формулювання, які відкривають нові лінії конфлікту в Україні. Зокрема, критика колабораціонізму прирівнюється до злочину. Як історик, можу сказати, що колаборація була майже універсальною в Європі. Під ознаку колабораціонізму підпадають майже всі режими, включно зі сталінським у 1939-41 роках. Крім того, подекуди важко провести лінію між колаборацією і спротивом. Ті, що могли колабораціонувати з певних причин, могли потім переходити в стан війни. Що, зрештою, і сталося в стосунках між ОУН і німецьким урядом. Недаремно Бандера і його побратими були в’язнями німецьких концтаборів. І коли вводиться такий закон, що не можна дискутувати про колаборацію, то це, по-перше, ускладнює наукову дискусію, по-друге, утверджує дуже спрощену і героїчну історію, яка є дуже небезпечною. Адже війна має трактуватися як катастрофа. Відверта розмова про колаборацію є важливим елементом примирення та подолання минулого.

Чи правильним, на Вашу думку, є визнання воїнів УПА борцями за незалежність України?

Так, вони воювали за незалежність України. Проте я вважаю, що ці закони не на часі, тому що в країні важливішим є проведення політичних і економічних реформ. Для мене, скажімо, створення інституту незалежних судів чи дерегуляція економіки є більш важливими для подолання минулого, ніж дискусії навколо історичної пам’яті. В більшості посткомуністичних країн, яким вдалося провести реформи, історичні дискусії були після реформ. Головні закони про декомунізацію у Балтійський країнах і Польщі були прийняті вже у нульових роках, після понад десяти років політичних і економічних перетворень. Я дуже боюся, що ми повторимо ефект 2005-го і подальших років, коли замість політичних реформ нам запропонували дискусію навколо історичної політики.

Чи змінила війна на Донбасі сприйняття українським суспільством Другої світової війни? Якщо так, то яким чином?

На жаль, ні, тому що і далі домінує версія героїчної історії. Причому домінує з обох сторін. Є, скажімо, історик Олена Стяжкіна, яка сама з Донбасу і пробує на прикладі Донбасу показати, як виглядала реальна війна тоді. Вона підкреслює, що часто не можна провести чітких ліній між колаборацією і спротивом. Вона це говорить, пише, але у мене враження, що вона б’ється як риба об лід. Бо суспільна думка цього ще не приймає.