Українські новини

Хлопець у палаючих окулярах

14.04.2014
автор: Ольга Кушнерик, газета "Свобода", Тернопіль

Світанок у полум’ї шин, втома, приреченість, безнадія… Але хлопець у касці в оранжевих окулярах стоїть на барикаді, хоч за сотню метрів – кордон до спокою. Можна спуститися у метро і поїхати геть від небезпеки. Власне, після тієї пекельної ночі 19 лютого барикади дуже спорожніли. Але він стоїть. Полум’я відбивалося у його окулярах, створюючи ефект палаючих. Якась жінка, як сновида, виринає серед вогню і диму, протягує щось тому хлопцю. Він бере і їсть. Це мандаринка. Жінка із тривожним материнським поглядом відходить…

Короткий сюжет, але від нього завмирає у серці. Війна оголила людське єство, і воно виявилося прекрасним. Сюжет став промо-роликом цьогорічного правозахисного фестивалю Docudays UA, що проходив у Києві. Кожен фільм розпочинався з нього, і, дивна річ, навіть десятий перегляд не викликав звикання – щоразу споглядалося, як уперше.

У цьому і криється таїна документального кіно – не постановочного, не прикрашеного, не рафінованого, а вирваного із життя спостережливим оком режисера. Ясна річ, що цьогорічний кінофестиваль не міг бути осторонь Майдану. Більше того, українська революція стали центральним явищем, головним героєм Docudays UA - саме фільмом про Євромайдан відкрився фестиваль.

І, здається, ще ніколи Docudays UA не був таким масовим за відвідуванням. Шеренги людей сходилися на вулицю Саксаганського – у Будинок кіно, де й упродовж тижня відбувалося дійство. Пригадую, коли вперше потрапила на фестиваль у 2008 році, то це радше нагадувало закритий клуб для професіоналів у царині документального кіно, митців й диваків з особливою ментальністю. Цьогорічний фестиваль продемонстрував: сприймати непросте, потребуюче душевної роботи документальне кіно в Україні уже готова ціла армія глядачів.

Про що фільми? Про революцію у Єгипті, криваві події на Шрі-Ланці, про будні української родини, про видатного лікаря Амосова… Важко окреслити тематику, бо фільми абсолютно про різне – без жодних обмежень і табу. Але чому ж тоді вони потрапили у відбір саме правозахисного фестивалю?

Людина у вирі війни – смерть, каліцтва, біженство; драматизм буття старенької української жінки, яка щодуху хапається за життя, бо у неї сліпий син, і він пропаде без неї; взаємини молодого подружжя, у чиї стосунки увійшла зрада, і вони напружено шукають можливість продовжувати жити разом…

Правозахист у чистому його вигляді не відразу розгледиш у стрічках, однак він присутній, хоч і почасти неочевидно – крізь призму почуттів, вчинків, подій, одним словом, крізь призму правди про життя.

Переповнені зали, тривалі овації, спілкування з авторами і героями фільмів (бо ж усі герої – не актори, грали, а точніше, проживали самих себе), численні конференції, круглі столи, тренінги – це усе Docudays UA. Це особлива атмосфера, яку дуже не хотілося покидати.

Під завісу організатори зробили глядачам неабиякий сюрприз – на сцену вийшов герой промо-ролику – хлопець у палаючих окулярах. Здається, на цій сцені ще нікому так не аплодували… Молодий харків’янин Микита Михалко просто випромінював життєрадісність, у нього і дуже мирна професія – займається тайським масажем. Але там на Майдані він був мужнім незламним воїном – ось така фасмагорія… Микита став першим масажистом на Майдані – у медпункт КМДА приніс спеціальне крісло для офіс-масажу. А коли ставало гаряче – був на передовій.

… Символічно, що серед десятків фільмів з різних країн, представлених на фестивалі, найпочесніше місце посів російський фільм під назвою «Останній лімузин». Це вкотре демонструє, що є Росія і путінська Росія. Переможцям вручали призи, подарунки, та, мабуть, найціннішим серед них був полакований шмат бруківки на маленькому постаменті.

Чи матимуть можливість тернополяни подивитися фестивальні фільми? Так, бо Docudays UA в останні роки із суто столичного культурного явища виріс до всеукраїнських масштабів – завдяки мандрівним фестивалям документальне правозахисне кіно можна подивитися не лише в обласних центрах, а й в райцентрах, навіть селах.

Більше того, Docudays UA зумів пробратися навіть за грати – створено кіноклуби у місцях позбавлення волі, у тому числі у Копичинецькій колонії.