Соціально-економічні права

Ольга Кушнерик: "На руїнах колишньої величі", або "Гризоти через спадок Некрасова"

06.11.2013
автор: Ольга Кушнерик
джерело: Газета "Свобода"
«Що за фотосесія?» - по-начальницьки запитує якийсь юнак і у відповідь фотографує на мобільний редакційне авто. Ми з водієм і не зважаємо, бо панорама бережанського села Потутори настільки приголомшує, що аж щемить під серцем.

Гігантський і величний місцевий будинок народної творчості розбирають на очах – декілька постатей неквапом господарюють на верхніх поверхах. «Що ж це відбувається?» - запитую у перехожої. Селянка невесело усміхається: «А у нашому селі багато таких «чудес»», і поспішно йде геть.

Село дало «добро» знищити колишню велич – місцеві люди підписами підтвердили згоду на демонтаж. Найбільший у районі заклад культури давно не діючий, в аварійному стані. Його ввели в експлуатацію у 1985 році. Уявіть лише: на будівництво витратили мільйон сімсот тисяч карбованців! Хіба ж 28 літ – старість для такої капітальної споруди?... Але недбальство і безгосподарність – така «іржа», що не лише душі, а й камінь роз’їдає. Якби ж хтось додумався полагодити дах, коли перші руйнуючі цівки потекли по стінах красеня…

Втім, тепер винуватця не знайти – ще у 2003 році будинок народної творчості, який належав колишній селянській спілці «Відродження» (успадкувала від колгоспу, колись очолюваного Героєм Соціалістичної праці Некрасовим), вже у аварійному стані прийняли безкоштовно на баланс сільської ради.

Приреченому існуванню будівлі поклали край у цьому році, вирішивши її знищити. Власне, громада не заперечувала, бо жити по сусідству з аварійною спорудою – небезпечно. Хоча, коли цієї осені дійшло до демонтажу, в людей стискалися серця. Зрозуміло, що тисячі кам’яних квадратних метрів село не спромоглося б опалювати, утримувати у належному стані. Але у цій будівлі могло б бути якесь виробництво.

Депутат сільської ради Ігор Хичій розповів, як десь три роки тому виходець із Потуторів, а тепер громадянин Ізраїлю цікавився спорудою, маючи намір відкрити тут трикотажну фабрику. Але у сільській раді йому відповіли: нема документів на будівлю. Втім, тепер уже пізно зітхати…

Із села зателефонували в редакцію з іншого приводу - через ймовірні махінації з демонтажем. Бо спочатку один підприємець тут господарював – повивозив панелі з верхнього поверху, і більше його у селі не бачили, тепер прийшла інша бригада (вище згаданий юнак, якому не сподобався працюючий об’єктив редакційного фотоапарата, - з цієї бригади)…

Чи матиме сільська громада якийсь зиск від демонтажу чи лише один головний біль?.. Мешканці села – уже згаданий Ігор Хичій, Олег Дохват, Михайло Сеньків, Олег Дрюченко й інші, з якими я спілкувалася у Потуторах, не приховували тривоги. На їхню думку, договір демонтажу та купівлі будматеріалів аварійного будинку народної творчості був укладений між сільською радою та жителем Хмельниччини з порушеннями законодавства. Примірник цього документа люди мають на руках. Хмельничанин зобов’язувався за три місяці демонтувати споруду, повивозити будматеріали і за це заплатити сільській раді 70 тисяч гривень. Окрім того, мав зробити ямковий ремонт доріг у селі та вкласти бетонні жолоби по вулиці Некрасова. Хмельничанин вивіз 38 панелей і втік, заплативши сільській раді 10 тисяч гривень.

Сільський голова Василь Рожевич підтвердив недобросовісність покупця. Сільська рада надіслала хмельничанину рекомендованим листом претензію. Проте цей лист повернувся не врученим. Василь Рожевич вважає, що за таких обставин договір автоматично розривається. А тому він 26 жовтня уклав договір з іншим покупцем. Сільський голова переконаний, що від таких перемін сільська громада нічого не втратила. Мовляв, хмельничанин заплатив за експертну оцінку будівлі (а це, зі слів голови, 15 тисяч гривень), окрім того заплатив 10 тисяч гривень.

Складається враження, що за укладенням цього договору є закулісна гра. Договір укладено 10 вересня, термін дії – 90 днів, тобто до закінчення більше місяця (за винятком одного пункту - вкласти бетонні жолоби до першого жовтня). То чому сільська рада достроково поспішно зрікається цього договору, і діє так, начебто домовленостей і не було – укладає договір з іншим покупцем?.. З юридичного боку годі знайти логіку.

Видається, сільська рада свідомо чи несвідомо діє всупереч договору і, у принципі, наражає себе на цивільно-правову відповідальність. Між тим, згаданим договором передбачено: у разі недотримання умов «покупець» (тобто хмельничанин) зобов’язується відшкодувати «продавцю» (сільській раді) 120 тисяч гривень або сто мінімальних заробітних оплат. Але, уклавши угоду з іншим покупцем, сільська рада уже фактично втратила шанс у судовому порядку домогтися від хмельничанина цього відшкодування. А хіба 120 тисяч гривень завадили б бюджету сільської громади?

Василь Рожевич продемонстрував примірник договору із новим покупцем – підприємцем із Підволочиського району. Ціна договору значно менша – майже сорок чотири тисячі гривень. Підприємець уже перерахував сільській раді 20 тисяч гривень. Про цю нову угоду мешканці села, у тому числі і депутат, які були присутні при розмові з п. Рожевичем, нічого не знали…

Демонтаж будинку народної творчості – не єдина проблема села. У цьому році сільська рада продала водонапускну та водоспускну споруди, складське приміщення та чотири гідроспоруди-дамби місцевого ставка. Власником цього комунального майна став чоловік з іншого села. Ця оборудка була освячена рішенням сесії сільської ради. Та згодом депутати повстали, наполягаючи на тому, що сільський голова та секретар сільської ради начебто ввели їх в оману. Депутати кажуть, що голосували лише за продаж шлюзів через річку Ценівку – нібито саме так було сформульоване питання на сесії. Між тим, сільський голова та секретар категорично заперечують будь-яку нечесність.

Продаж гідроспоруд викликав у селі бурю емоцій, відтак наприкінці серпня цього року депутати проголосували: попереднє рішення про продаж скасувати. Але потяг уже пішов… Споруди були продані на аукціоні через Тернопільську агропромислову біржу за п’ятдесят з лишком тисяч гривень. У вересні цього року Бережанський райсуд остаточно визнав покупця власником (право власності визнавали у судовому порядку через те, що нотаріус відмовився посвідчити договір купівлі-продажу через відсутність у держреєстрі реєстрації права власності на зазначене майно). Депутатів обурило, що сільський голова при розгляді цієї цивільної справи у суді визнав позовні вимоги покупця, тобто зігнорував рішення сесії сільської ради про скасування рішення про продаж гідроспоруд. Дев’ятеро депутатів звернулися до прокурора області із заявою про фальсифікацію протоколу двадцять першої сесії Потуторської сільської ради шостого скликання від 14 березня 2013 року та рішення №120 від цього числа, оскільки «як у протоколі, так і в рішенні вказано нерухоме майно, за продаж якого на жодному сесійному засіданні не голосували депутати Потуторської сільської ради».

Як стало відомо, прокуратура скерувала цю заяву депутатів на розгляд та реагування у Бережанський райвідділ міліції.

Від мешканців села я чула: навіщо було продавати гідроспоруди, адже вигідніше і зручніше для сільської громади було б, якби це майно залишалося у комунальній власності, і при тому здавати його в оренду. «Колись Некрасов робив ставок, будував дамби для своїх селян, а тепер усе це віддають чужим». Людей непокоїть, що вісім гектарів водного плеса (така площа ставу) стануть недоступними для них. Втім, тут ще мають надію, що події з продажем вдасться повернути до початкового відліку. Натомість з боку керівництва сільської ради з-поміж іншого є аргумент: за виручені гроші мали намір (і це обговорювалося на сесії сільської ради) поміняти усі вікна у дитячому садку.

Чи потуторські перипетії є поодиноким явищем? Гадаю, читачі з багатьох сіл області спроектують описане на власні реалії. Сільські громади за невеликі гроші розпродують своє майно з такою завзятістю, ніби ця власність – непосильний тягар. Так, село не має грошей. Але чи надовго порятує одноразовий транш за продаж того чи іншого об’єкта інфраструктури?.. Ці гроші розійдуться, а сільська громада, втрачаючи майно, втратить і перспективу розвитку. Зважаючи на значну кількість кримінальних проваджень, заведених стосовно сільських очільників, судову практику, вимальовується неприваблива картина: сільське начальство проявляє ділову активність лише у тому керунку, звідки нюхом чує приватний інтерес.