Події організації

До 70-х роковин трагедії у Старій Ягільниці: події та рефлексії

13.03.2014
автор: Олександр Степаненко

Цієї весни обходимо скорботні роковини одного з найбільших злочинів нацистських окупантів на Поділлі – спалення ними 12 березня 1944 року села Стара Ягільниця на Чортківщині.

На жаль, трагедія Старої Ягільниці впродовж багатьох десятиліть замовчувалася. Та й нині пам’ять про неї живе лише у самому селі, хоч вона поза усяким сумнівом стоїть у одному ряді із найтяжчими злочинами проти людяності, що було скоєно нацистами у роки Другої світової. Але про знищене французьке селище Орадур-сюр-Глан, білоруську Хатинь та українську Корюківку відомо чи не цілому світові – тоді як назва Стара Ягільниця донині мало про що говорить навіть дослідникові історії. Причини цього багаторічного забуття нинішній сільський голова Петро Ревуцький вбачає у тому, що розправа над мирним селом була помстою нацистів саме за дії загонів УПА, котрі підтримувалися місцевими мешканцями. Звісно ж – у роки комуністичного режиму правда про факти націоналістичного опору німецькій окупаційній владі була надто незручною.

Мученицька доля Старої Ягільниці є не єдиним у історії нашого краю прикладом, коли нацисти керувалися злочинним принципом колективної відповідальності цивільного населення за дії партизанів. За вбивство німця, або «фольксдойче», які працювали у окупаційних установах, передбачався розстріл 15 заручників, зазвичай абсолютно не причетних до цього людей. Так за вбивство боївкою ОУН кількох гестапівців у Львові 27 листопада 1942 року було розстріляно  на ягільницькому полі 52 в’язні чортківської тюрми, підозрюваних у приналежності до націоналістичного підпілля. Наслідком збройної сутички загону УПА з німецькими мародерами у селі Малі Чорнокінці Чортківського округу, яка сталася 17 березня 1944-го, і в ході якої було вбито вісьмох окупантів, також було покарання мирного населення. За кілька днів німецьким каральним загоном та поліцією «Зондердінст» у трьох сусідніх селах (Кривеньке, Малі Чорнокінці та Товстеньке) було вбито близько 100 мешканців та спалено 60 господарств.

Каральній акції нацистів та їхніх колаборантів у Старій Ягільниці передував підпал німецького фільварку в Шульганівці. Напередодні на північній околиці села сталася перестрілка між малочисельною партизанською боївкою та загоном окупантів, у ході якої загинув німецький солдат та усі вісім упівців. Помста не забарилась – наступного дня село було атаковано німецьким загоном та допоміжною поліцією з Ягільниці. За свідченнями живих ще очевидців, жертвами злочину стали більше 80 мирних селян (за архівними даними – більше 100), серед яких було чимало дітей, жінок, літніх людей. Нацистами та їхніми поплічниками було спалено біля 120 селянських господарств – мало не половина села перетворилася на попелище…

12 березня, у день скорботних роковин староягільницької трагедії, поминальну панахиду за її жертвами відправив єпископ Бучацький Димитрій Григорак. Із словом до учасників мітингу-реквієму, що зібрався у центрі села, звернулися сільський голова Петро Ревуцький, заступник голови Чортківської районної ради Любомир Хруставка, очевидці трагедії Максим Король та Степан Грицьків…

У своїх виступах ветерани кілька разів настійливо висловлювали думку про причетність польського націоналістичного підпілля до розправи над Старою Ягільницею. Справді, на початку 44 року до наших країв з Волині докотилося криваве протистояння між УПА та Армією Крайовою, жертвами якого стали багато тисяч мирних людей з обох сторін. Нацисти цілеспрямовано сприяли ескалації цього жорстокого братовбивчого конфлікту. Наприкінці окупації вони свідомо вербували до допоміжної поліції польських чоловіків – аби протиставити їх українським партизанам.

Зі свого боку сторони конфлікту також свідомо провокували каральні акції окупантів проти своїх політичних супротивників. Малочисельні групи польського націоналістичного підпілля існували на той час у Чорткові, Ягільниці, Джурині, Полівцях, Язлівці… У січні 44-го двоє польських підпільників організували у центрі Чорткова теракт проти начальника кримінальної поліції Ізельта, зумисне вбравшись в український національний одяг. Смертельно поранений шеф Кріпо перед смертю у шпиталі засвідчив, що «загинув від вишиваних сорочок». Організаторів замаху не знайшли.Тож невдовзі окупанти в знак помсти розстріляли групу абсолютно непричетних до теракту заручників: 27 українців та двох поляків…

Що ж до УПА, то на початку 44-го її  загони розпочали у наших краях терор проти сіл, у яких діяло польське підпілля, або загони самооборони. Так 17 січня під час нападу української боївки на село Полівці Чортківського округу було викрадено та жорстоко вбито 27 поляків. Лише впродовж січня – березня 44-го загинуло біля 80 цивільних мешканців села Бичківці, населеного переважно поляками...

Можна лише припускати, що розправа нацистів над Старою Ягільницею до певної міри була зведенням порахунків за антипольські акції УПА в інших подільських селах. Але НЕ СТВЕРДЖУВАТИ ЦЕ БЕЗАПЕЛЯЦІЙНО - адже документальних доказів цього бракує.

Натомість нам варто наголошувати на тому, що нині вести мову про ті драматичні події варто не за звичною логікою «око за око», але з позиції історичної перспективи, з усвідомленням необхідності порозуміння та примирення між українцями та поляками. Примирення ж можливе лише на ґрунті пошуку та встановлення історичної правди: жертви конфлікту, їхні кати та рятівники повинні бути названі, могили загиблих віднайдені та вшановані – незалежно від того, «свої» це, чи «чужі» могили. Належить визнати, що як українські, так і польські націоналісти у тих обставинах виступали і жертвами, і катами. А для того, аби щиро простити, слід бути спроможним пережити «власну» провину та оцінити масштаби «чужої» людської трагедії з принципово інакших, справді загальнолюдських, гуманістичних позицій.

Для нас сьогодні повинно нарешті стати очевидним, що заслуговують на моральний осуд будь-які злочини проти людяності – і не має значення, наскільки високою патріотичною метою їх було продиктовано та хто їх вчинив. Втрата у 40-і роки багатьох десятків тисяч життів мирних мешканців: жінок, дітей, літніх людей однаково трагічна – незалежно від того, вважали себе ці люди українцями чи поляками.



Що ж до стражденної долі Старої Ягільниці – вона вочевидь повинна ближчим часом втілитися у сторінках писаної історії та стати доступною широкому загалу. Як і висновок з цієї історії - головний, як на мене. Він - про історичну безперспективність насильства у вирішенні будь-яких протиріч.

Олександр Степаненко,
«Гельсінська ініціатива – ХХІ»