Про світла й тіні УПА: післяювілейні роздуми

Є кілька моментів, над якими варто застановитися, коли мова йде про місце УПА в нашій історичній пам’яті. Перший з них полягає в тому, що різні політичні сили, взаємно поборюючи одна одну, часто використовують історичні міфи, які роз’єднують Україну. Слід здавати собі справу, що боротьба, яка точиться навколо української історії, здебільшого не є науковою дискусією – це боротьба історичних міфів.

Хочу застерегти, що коли говорю «міф», то не маю на увазі фантазію, спотворення чи фальсифікацію історії. Міф – це певний наратив, функція якого – не пояснити факти і реконструювати дійсність, а сформувати ідеалізований образ певної спільноти (наприклад, нації), забезпечити її єдність і спонукати до подальших дій у певному напрямі.

Якщо ми кажемо, що незалежна Україна – це для нас неперехідна цінність, то нація і держава повинні шанувати людей, які боролися із зброєю в руках задля досягнення Україною цієї незалежності

Історик Владислав Гриневич написав колись статтю під назавою «Міф війни і війна міфів», в якій розглянув боротьбу довкола історичної пам’яті про Другу світову війну. Це дуже точна назва. В Україні точиться війна між двома міфологіями. Для однієї частини суспільства міфологізований образ минулого формується навколо УПА, ОУН і таких постатей як Степан Бандера і Роман Шухевич. Для іншої частини суспільства основою історичної пам’яті є міф Великої Вітчизняної війни і багато того, що пов’язане із радянським минулим України.

Якщо відійти від «чистої» історичної науки, а говорити про політичне застосування історії для націотворення, то мусимо визнати, що в Україні існує серйозна проблема з пошуком спільного для всієї нації розуміння свого історичного минулого.

Чи можна вважати сформованою нацією спільноту, в якій побутують настільки взаємовиключні історичні міфи?

Мова йде не про уникання дискусій, а про необхідність консенсусу навколо ключових питань. І якщо ми кажемо, що незалежна Україна – це для нас неперехідна цінність, то очевидно, що нація і держава повинні шанувати людей, які боролися із зброєю в руках задля досягнення Україною цієї незалежності. Гадаю, що рано чи пізно УПА таки буде гідно вшанована, і вона цього заслуговує хоча б тому, що у світовій історії це один із наймасштабніших і найтриваліших прикладів збройного опору тоталітарному комуністичному режимові.

Тут ми підходимо до другого важливого питання. Чи значить це, що спорудивши пам’ятники героям УПА, ми маємо ставитися до її історії, як до священної спадщини, що перебуває поза всякою критикою? В жодному разі, бо це б означало повернення у наше тоталітарне минуле. Таке ставлення до героїв може бути лише в тоталітарних або деспотичних державах. Приміром, у Радянському Союзі поза всякою критикою була Комуністична партія, яка завжди мала рацію, чи Червона армія, яка могла чинити тільки героїчні подвиги, але в жодному разі не могла чинити злочинів.

Вшановуючи УПА, яка вела справедливу боротьбу за волю і незалежність України, і її вояків, що виявляли героїзм та жертовність у цій боротьбі, ми повинні бачити не лише світла, а й тіні. Такою тіньовою стороною діяльності УПА є, наприклад, Волинська трагедія 1943 року.

Усяка війна, зокрема й визвольна, є річчю жорстокою, і в ній є не лише герої, а й військові злочинці. Ба більше, нерідко ті самі люди в різних ситуаціях виявляють себе як герої і як злочинці.

Нам взагалі варто переглянути звичне ставлення до поняття «героїзму». На Заході тепер часто говорять про постгероїчну епоху і вважають, що в історичній освіті слід уникати культу героїзму. Для нас, можливо, рано про це говорити, бо ми і героїчної епохи до пуття не пройшли, оскільки в українців уявлення про героїв і антигероїв національної історії кардинально відмінні в різних регіонах України.

Але що ми маємо на увазі, проголошуючи тих чи тих історичних діячів героями? Якщо герой це той, кому ми ставимо пам’ятник, а далі лише поклоняємось йому і розцінюємо всяке дослідження тіньових сторін його діяльності як блюзнірство чи посягання на святощі, то з таким розумінням героїзму важко погодитися.

А саме так розуміє історію УПА, наприклад, відомий діяч ВО «Свобода» Юрій Михальчишин, для якого історія – це ділянка ідеологічного фронту. «Тому, – заявив він на «Марші УПА» в Києві, – коли ми з вами підемо до перемоги, у нас в тилу не повинно бути ліберастів, толерастів, ідеологічної агентури ворога. Коли ми підемо у свій ідеологічний похід, в нашому тилу не повинно бути грицаків, андруховичів, мариновичів та іншої клістирної інтелігенції…».

Таке ставлення до історії (і до інтелігенції) типове для тоталітарного націоналізму, але в демократично-плюралістичному суспільстві воно, м’яко кажучи, недоречне.

Якщо йдеться про героїзм, я б радше говорив не стільки про героїчні постаті, скільки про героїчні вчинки. Людина надзвичайно складна істота. В одній ситуації вона – герой, що виявляє жертовність, готовність віддати життя за ідею. А в іншій – та сама людина виявляє невиправдану жорстокість, убиває мирних людей в ім’я цієї ж ідеї. Досліджуючи історію, ми не повинні забувати про цю складність.

Третє важливе питання, яке часто лунає в дискусіях про УПА: варто чи не варто було розпочинати збройну боротьбу?

Віддаючи належне УПА, підкреслюючи важливість її боротьби, ми не можемо уникнути питання про її ціну. Це питання ставить, зокрема, історик Ярослав Грицак, якого так не люблять самопроголошені «продовжувачі справи» ОУН і УПА на кшталт Михальчишина. Він нагадує, що боротьба УПА коштувала українцям майже пів мільйона жертв, що «переважно загиблi повстанці належали до найдинамiчнiшого, часто найосвiченiшого i напевно нацiонально найсвiдомiшого прошарку українського суспiльства.

Зрештою, не йдеться лише про поколiння повстанцiв: забороною на будь-яку колаборацiю, зокрема на вступ сiльської молодi в комсомол, керiвництво УПА заблокувало рух догори тим хлопцям i дiвчатам, котрі народилися в 1930-х роках, а на момент проголошення української незалежности в 1991 роцi мали по 50–60 рокiв – тобто були тим поколiнням, на яке лягає вага та вiдповiдальнiсть за управлiння суспiльством».

Чи не був би баланс сил в радянській українській еліті вигіднішим для патріотичних сил, якби в 1940-х роках їхні керівники обрали інший, мирний шлях? – запитує Я.Грицак. Це не означає, що він не цінує подвигу УПА, але жоден серйозний історик не може обійти питання про ціну і можливі альтернативи.

Особисто я, зважуючи різні можливості, все ж таки схильний вважати, що збройна боротьба УПА мала велике історичне значення. Згадаймо події поворотного періоду нашої історії – 1989-91 років. Тоді виникла й деякий час існувала патова ситуація, рівновага сил між тими, хто прагнув повалення Радянського Союзу і тими, хто хотів його зберегти. І, можливо, західний регіон України, з його високою національною свідомістю і високою політичною активністю був тим чинником, який сприяв тому, що на шальках історичних терезів все ж таки переважило прагнення до незалежності. А тепер задамо питання: чому в західному регіоні була така висока національна свідомість, політична активність і таке прагнення до незалежності тоді, коли східні регіони країни ще вагалися? А саме тому, що тут жила пам’ять про УПА.

Я не схильний перебільшувати роль заходу України у здобутті незалежності – у тих подіях відіграли роль різні чинники, зокрема й кон’юнктурні. Але в подібних патових ситуаціях, коли історія опиняється на роздоріжжі, кожен чинник може стати вирішальним. Хто зна, може сьогодні і не існувала б незалежна українська держава, якби не було Української Повстанської Армії й не збереглася пам’ять про неї.

Можливо трохи зблякне для когось героїчний образ УПА, а для когось – героїчний образ Червоної Армії. Але ми зрозуміємо, що історія не була чорно-білою

І останнє: питання колективної вини і колективної відповідальності. Хто винен у Волинській трагедії? Очевидно, винні обидві сторони конфлікту: і польська сторона, яку уособлювала Армія Крайова і емігрантський уряд у Лондоні, і українська сторона, яку уособлювали провід ОУН Степана Бандери (хоч сам Бандера у цей час сидів у німецькому концтаборі) і командування УПА.

Проте, якщо взяти до уваги, що протягом 2-3 днів липня 1943 р. було здійснено напад на декілька десятків чи навіть понад сотню польських сіл, то це не можна пояснити стихійним селянським рухом чи ініціативою окремих командирів. Очевидно існувала директива щодо очищення терену від польського елементу. А це значить, що відповідальність за цю трагедію, в якій загинули десятки тисяч мирних жителів, у тому числі жінок і дітей, лежить насамперед на тих, хто прийняв таке рішення. Історики сперечаються, хто саме його прийняв: чи провід ОУН-Б, чи лише частина проводу, чи особисто тодішній командувач УПА Дмитро Клячківський (Клим Савур). У кожному разі ми не можемо зняти відповідальності з УПА.

Деякі історики і публіцисти вважають, що якщо ми визнаємо убивство мирних жителів злочином і визнаємо, що частина УПА брала участь у цьому злочині, ми як українці повинні принести вибачення, і це потрібно не стільки для поляків, скільки для нас самих, для примирення українців з українцями. Однак задамося питанням: чи, приймаючи на себе відповідальність за вчинки всіх наших справжніх і уявних предків, ми тим самим не визнаємо рацію тих, хто, застосовуючи принцип збірної національної відповідальності, вимагав покарання для цілих народів. Концепція національної вини і колективного вибачення ґрунтується на тих самих засадах, що й інтегральний націоналізм. Це уявлення про те, що нація є колективною особистістю, і всі її члени як клітини єдиного організму – спільноти всіх «мертвих, живих і ненарожденних» – відповідальні за всі вчинки своїх справжніх і уявних предків у минулому.

Виходить, по своєму мали рацію ті, які, виходячи з тієї ж концепції колективної відповідальності, говорили про те, що всі українці винні за погроми євреїв, всі поляки – за пацифікації українців, всі євреї – за злочини євреїв-енкаведистів тощо, і на цій підставі виправдовували депортації та масові вбивства за національною ознакою? Ясна річ, з цим не погодяться ті, хто закликає до колективного каяття. На мій погляд відповідальність, як і відчуття провини, як і вибачення, повинні бути тільки індивідуальними.

Однак є й інша позиція, до якої я ставлюся з повагою. Той-таки Ярослав Грицак пише: «Якщо я вiдчуваю гордiсть за найкращi злети спiльноти, до якої емоцiйно прив’язаний, то не маю права вiдмовлятися вiд сорому за негiднi її вчинки. Інакше моя позицiя вибiркова та неправдива. Таке саме правило має дiяти щодо оцiнки дiяльности УПА: якщо я подiляю захоплення нею та виводжу себе – принаймнi почасти – з її традицiї, то мушу визнавати її окремi прорахунки й навiть злочинний характер рішень її певної частини, як-от увипадку з антипольською акцiєю на Волинi».

Я поважаю таку позицію і вважаю її глибоко моральною, але чи випливає з неї необхідність визнання національної провини, а відтак колективного вибачення? Для моєї національної ідентичності теж важлива УПА, як і багато інших українських військових формацій, політичних організацій, громадських і культурних діячів минулого. Але так само, як я не вимагаю пошани особисто до себе за їхні звершення лише на тій підставі, що я теж українець, так само я не мушу просити вибачення за їхні провини.

Проте я мушу вміти дивитися правді в очі і визнавати злочин злочином, незалежно від того, скоїли його «наші» чи «чужі».

Насамкінець повернімося до теми війни історичних міфологій. Багато хто бачить такий вихід із ситуації: нам треба сформувати спільний історичний міф, який згуртує українську націю і відкриє для неї перспективи руху в майбутнє. Але як можна погодити радянський міф Великої Вітчизняної війни і націоналістичний міф УПА? Я такої можливості не бачу, хоч саме на такому підході ґрунтувалася політика історичної пам’яті за президентства Ющенка.

Вважаю, що, особливо для української ситуації, потрібна радикальна деміфологізація і десакралізація історії. Ми лише тоді почнемо розуміти і чути один одного, коли перестанемо ставитися до історії як до святощів, коли навчимося бачити складність історії, її суперечливість. Можливо тоді трохи зблякне для когось героїчний образ УПА, а для когось – героїчний образ Червоної Армії. Але ми зрозуміємо, що історія не була чорно-білою. Вона мала чимало різних кольорів і відтінків, які треба вміти бачити, якщо ми хочемо мати реалістичне уявлення, звідки ми вийшли і яких зусиль доведеться докласти, щоб прийти туди, куди ми прагнемо.