Санавіація уже не допомогла б – Владислав відлітав у інший світ…

Владислав Чалий помирав довго і у страшних муках. «Хлопці, я не витримую – поріжу собі вени». В’язні вмовляли: «Не роби цього!». І самі плакали, бо дивитися на чужі муки, мабуть, так само нестерпно, як мучитися самому. У проблисках свідомості Владислав вимовив: «Я нічого собі не заподію, а сконаю тут, нехай уся Україна дізнається, як обійшлися зі мною».
22-річного тернополянина у понеділок відправили в останню дорогу. Що його смерть змінила і про що має дізнатися Україна?

Мученицька смерть цього в’язня – це оцінка і новому Кримінально-процесуальному кодексу, і медичній реформі. А ще – моралі, людяності й іншим нетілесним речам, які мали б у принципі бути і під чиновницьким костюмом, і мундиром, і білим халатом.

Про Влада я довідалася, коли той перебував уже у глибокій комі у Чортківській райлікарні. Третього жовтня увечері його привезла швидка із Чортківського слідчого ізолятора. Пацієнт був без свідомості. Як розповів лікар-анестезіолог Олександр Степаненко, медики тут же приступили до реанімаційних заходів. Попередній діагноз: гнійний менінгіт; набряк головного мозку; глибока церебральна кома; інфекційно-токсичний шок ІІІ ступеня; гостра серцево-судинна недостатність ІІІ ступеня. Але вивести Владислава із смертельно небезпечного стану не вдавалося – просто кажучи, було надто пізно, незворотні процеси не давали шансів на життя.

Втім, Владислава потужно лікували, проблеми з медикаментами вирішувалися: наявними у лікарні ресурсами, із СІЗО приносили якісь ліки, родичка Владислава дещо необхідне придбала, мама приятеля Владислава приїхала із Тернополя і теж оплачувала ліки. Не було лиш матері Владислава – вона так і не приїхала до ще живого, хоч і без свідомості сина… Згодом я довідалася, що мати таки вчиняла активні дії, зокрема вона звернулася до народного депутата України Івана Стойка із листом стосовно лікування Владислава, попросила посприяти, аби його перевезли в обласну лікарню. Депутат надіслав запити у відповідні органи, і до Чортківської лікарні скерували двох фахівців із обласної лікарні – оцінити стан хворого і можливість транспортування до Тернополя. Йшлося про залучення санавіації. Але відряджені медики розвели руками – стан хворого настільки важкий, що транспортування неможливе. Власне, Владислав був приречений, уже ніщо не могло його порятувати.

Коли Владислав перебував у реанімації, до редакції прийшла Наталія – так звати уже згадану матір Владиславого приятеля. Жінка просто таки захлиналася від обурення і жалю. Вона не дуже добре знала Владислава, з її слів, він приходив у їхній двір, спілкувався з її сином. «Він був такий красивий голубоокий хлопець… Бачили б ви, який він зараз у лікарні». І відвідувачка не втримувала сліз. Я подумки дякувала цій жінці за її чутливість, доброту, за те, що до малознайомого хлопця їздила до лікарні в Чортків, що за власний кошт купувала ліки. Саме від неї я дізналася, за що Владислава притягнули до криміналу. Начебто на дискотеці побили і відібрали телефон в одного нетверезого юнака. Той пішов шукати захисту у компанії, у якій був Владислав. Разом шукали кривдника, та не знайшли. Пішли випивати у бар. Далі виникла сварка з якоїсь причини, сутичка між Владиславом і тим юнаком. Врешті юнак звернувся в опорний пункт, який був зовсім поряд, із заявою про те, що Владислав забрав у нього гаманець, де було двадцять гривень. Владислава тут же затримали, незабаром взяли під варту. З грудня минулого року він перебував за гратами.

Наталія не могла відповісти на ряд запитань, скажімо, чому стосовно Владислава застосували найсуворіший запобіжний захід, чому його дії кваліфікували за частиною 2 статті 186 (грабіж при обтяжуючих обставинах), чому так довго триває кримінальне провадження . Власне, Наталія була принаймні на одному судовому засіданні, і їй відомо, що дуже довго не з’являвся до суду потерпілий, і через те відкладали засідання.

Наталія приносила Владиславу передачі – коли його привозили з Чортківського СІЗО у Тернопіль на суд, з ІТТ (ізолятор тимчасового тримання) їй телефонували з одного мобільного номера і повідомляли: може принести передачу. «Працівникам ІТТ Влад дав мій номер мобільного», - пояснює жінка. Десь місяць тому з цього ж номера повідомили: Владислав хворий, йому потрібні ліки. Цей момент Наталія добре пам’ятає, бо саме тоді від застуди зліг її син. Тож передала Владові такі ж ліки (протигрипозні засоби, краплі до носа), які давала синові. Каже, що незабаром побачила, як син для передачі в ІТТ складає кросівки, спортивні штани і шапку. «У Влада болить голова, йому холодно», пояснив він. Але ніхто й уявити не міг, що станеться згодом…

Власне, про перебіг подальших подій мені відомо з анонімного джерела. У редакцію зателефонували - чоловічий голос розповів, що коїлося з Владиславом в останні дні перебування в ІТТ. Повідомлене я згодом звіряла із журналом обстежень і реєстрації медичної допомоги особам, які утримуються в ІТТ, копії якого продемонстрував старший помічник прокурора області Сергій Мельник. Так от, те, що я почула від невідомого, за хронологією збігається із відомостями журналу, а тому я схильна вірити тому чоловічому голосу.

Отже, з почутого вимальовується така картина. Починаючи з 25 вересня, відколи Владислава етапували у тернопільський ІТТ, йому було дуже погано. З 26 вересня до третього жовтня, йому майже щодня викликали швидку, бували дні, що по три рази. Востаннє він їв у неділю, 29 вересня – співкамернику мама передала піцу. З’їв і тут же вирвав. З того часу не їв, тільки виривав. Був увесь жовтий, дуже боліла голова. Його двічі – 30 вересня та 1 жовтня - возили на обстеження до терапевта і лора в поліклініку на Острозького. Робили рентгентний знімок. Лор поставий діагноз: гострий двобічний верхньощелепний синусит. Начебто від пункції верхньощелепної пазухи пацієнт відмовився. Телефонний інкогніто розповів: медики швидкої вколювали Владиславу анальгін та димедрол. Температура із 40-41 градусів спадала до 35-ти, і він на годину-дві засинав. Прокидався і знову кричав від болю, пив німесил, який передавали йому знайомі (зі слів Наталії, вона передала п’ять пакетиків німесилу) та купували навіть працівники ІТТ. Знову викликали швидку, лікарі робили ін’єкції знеболювального і жаропонижуючого та їхали. Дійшло до того, що Владислава уже приносили з камери у медичний кабінет, куди прибували лікарі із швидкої, бо сам іти не міг. Так тривало з дня у день. Владислав кричав від болю. Казав, що спинить ті страшні муки, перерізавши собі вени. Лікарів просив забрати його в лікарню. Але його не забирали… Третього жовтня разом з одним хлопцем його етапували назад – у Чортківський СІЗО. Вийти з машини він уже не міг. Його помістили, зі слів інкогніто, «на больнічку» (так в’язні називають медчастину) – в ізолятор. Звідти увечері цієї ж доби Владислава у глибокій комі доставили швидкою у райлікарню.

У згаданому журналі обстежень зафіксовано моменти надання Владиславу медичної допомоги. 26 вересня швидка приїжджала тричі : тричі вколола знеболююче та жаропонижуюче і тричі рекомендувала огляд у лора. Також тричі була швидка 27 вересня, 28-го - двічі; 29-го – один раз і так далі – по третє жовтня. Очевидно, що на виклики прибували різні карети, різні бригади, але жоден лікар не зазначив у журналі обстежень «потребує госпіталізації» чи «потребує лікування у стаціонарі». Хворому збивали високу температуру, знеболювали і їхали геть. Невже ніхто з цих лікарів не бачив, що юнак на межі життя і смерті?.. Він же волав, щоб його не залишали.

У першій міській лікарні є спеціально обладнані палати для пацієнтів, які перебувають під вартою. До речі, у Чортківській райлікарні Владислава, який перебував у глибокій комі, постійно охороняли три працівники СІЗО. Хоч виглядало це абсурдно, але так передбачено законом. Аж дев’ятого жовтня Тернопільський міськрайонний суд скасував утримання під вартою, і люди у формі покинули лікарню. Для самого ж Владислава видали стандартну довідку про те, що він звільнений з-під варти та «прямує до місця проживання: м. Тернопіль»… Через три дні – 12 жовтня він вирушив до Тернополя – у гробу…

Сергій Мельник повідомив: Чортківський райвідділ внутрішніх справ розпочав кримінальне провадження за частиною 1 статті 140 Кримінального кодексу (невиконання чи неналежне виконання медичним або фармацевтичним працівником своїх професійних обов’язків внаслідок недбалого чи несумлінного до них ставлення, якщо це спричинило тяжкі наслідки для хворого). У ході кримінального провадження дадуть оцінку усім фактам та обставинам стосовно смерті Владислава.

У рамках надання державою безкоштовної вторинної правової допомоги захисником Владислава Чалого була Олена Біляєва. Від неї я довідалася, що 27 вересня суд виніс ухвалу про медичне обстеження Владислава. Адвокат не була присутня на засіданні, коли виносили цю ухвалу, але, запевняє, що такий документ є. Втім, у тернопільському ІТТ про таку ухвалу не чули, а те, що Владислава відвозили до лора та терапевта у поліклініку на Острозького, то це з ініціативи начальника ІТТ.

Я розпитувала в Олени Біляєвої про Владислава. З її слів, Владислав не був затятим злочинцем. Його взяли під варту через те, що скоїв правопорушення під час іспитового терміну за попередньою судимістю – у 2012 році його засудили за грабіж до чотирьох років позбавлення волі з відстроченням виконання вироку та із встановленням іспитового терміну на рік. Мені вдалося ознайомитися з цим вироком. У 2010 році Владислав відібрав у нетверезого перехожого мобільний телефон. При цьому вдарив потерпілого. На суді він повністю визнав вину, потерпілий не заявляв до нього жодних претензій. Доволі суворе покарання Владислав не оскаржував, бо ж умовне.

В епізоді, за який його судили вдруге, йшлося, як уже згадувалося, про двадцять гривень – мізерну суму. Та при кваліфікації грабежу (відкрите викрадення майна) відповідальність настає незалежно від суми викраденого. Зі слів адвоката, Владислав не визнавав вини, але якщо об’єктивно оцінювати усі матеріали кримінального провадження, то навряд чи можна було сподіватися на виправдовувальний вирок.

Винен чи не винен Владислав у тому, у чому його звинувачували, аж ніяк не зміщує акценти. Хоча, від декого, з ким спілкувалася, почула: не те що злочинці, а нормальні люди часто не отримують належної медичної допомоги…

Так, але вільні люди мають право вибору лікаря (хоча, у наших реаліях, коли конституційна гарантія про безкоштовну медичну допомогу як ніколи ілюзорна, доволі відносне), та все ж мають більше шансів одужати, вижити. А за здоров’я і життя людини, яку помістили за грати, несе відповідальність держава. І у тому, що у центрі Тернополя (ІТТ – у приміщенні міської міліції) у нелюдських муках конав юнак (19 жовтня йому виповнилося б 22 роки), безумовно, винна держава. Чи знайде вона і покарає тих, хто бездіяльністю, недбалістю чи непрофесіоналізмом безпосередньо спричинив цю вину? Побачимо…