Про злочини сталінізму - мовою фактів
... Темрява розродилась в нашому місті
величезним, стократним урожаєм.
Бруно Шульц
За пропозицією „Гельсінської ініціативи - ХХІ” 20 липня у Чортківській центральній бібліотеці відбувся круглий стіл “Про злочини сталінізму - мовою фактів”. Предметом обговорення були факти злочинів сталінської тиранії 1939 - 1941 років у Східній Галичині. Круглий стіл приурочено до 70-х роковин Чортківської трагедії - тортур та масових позасудових страт в’язнів тюрми НКВС у Чорткові, багатьох сотень мирних мешканців південних районів Тернопільщини.
Участь у круглому столі взяли представники організацій громадянського суспільства з Чорткова та Тернополя, органів влади, закладів освіти та бібліотек, журналісти, дослідники історії краю.
Усі вони оцінювали обсяги репресій НКВС 1939 - 1941 років у західноукраїнських областях, як великомасштабну неоголошену війну радянських каральних органів проти мирного населення краю. Адже фактично у перші ж дні „польського походу РККА” чекістські оперативні загони, що йшли слідом за армією, ув’язнювали польських військових й посадовців, здійснювали репресії стосовно цивільних мешканців.
Свого апогею арешти та депортації сягнули у 1940 році - після створення у листопаді 1939 року підрозділів НКВС у областях. Через арешти, ув’язнення в тюрмах та таборах ГУЛАГУ пройшли щонайменш 200 тисяч осіб: державі посадовці, жандарми, фінансисти, члени політичних партій, громадські та релігійні діячі. Тюрми західних областей не могли умістити такої кількості в’язнів - тому десятки тисяч арештованих відразу переводили до інших регіонів СРСР. Особливо трагічною стала доля 25 тисяч польських військових, призначених до розстрілу сумнозвісним „катинським” рішенням Політбюро від 5 березня 1940 року...
За останніми оцінками польських та російських дослідників, із Західної України та Білорусі у 39 - 41 роках було депортовано до Сибіру, Казахстану, районів Півночі 325 - 330 тисяч осіб. НКВС як істинний рабовласник сотнями ешелонів постачав робочу силу на лісорозробки та шахти. Чотири хвилі депортацій стосувалися почергово: членів сімей колишніх польських військових та державних службовців, селян (звісно ж - „кулаків” та „осадників”), біженців - переважно євреїв з окупованих німцями територій, що нелегально перейшли новий державний кордон... Більш масовими за усі часи радянської історії були лише репресії часів колективізації.
Але найбільш жорстока хвиля терору здійнялася у червні - липні 1941 року, після початку війни з Німеччиною, перед самим відступом більшовиків. Точна кількість її жертв досі не відома - адже тюремні документи на в’язнів часто не встигали оформити, або свідомо знищували. Більшість громадян, які утримувалися в тюрмах, були „осуджені” до вищої міри покарання після закінчення катівського „слідства” у їхніх справах. Так, по Львівській області підлягав розстрілу 3161 чоловік, у містах: Станіславі - біля 1000, Тернополі — 444, Чорткові — 768, Чернівцях — 222... Щодо 5147 осіб рішення про розстріл без судового вироку були прийняті наркомом держбезпеки України Мешиком на підставі директиви наркома СРСР Меркулова від 23 червня. Часто розстріли відбувалися без жодних формальних підстав - начебто в силу інерції запущеної машини терору....
За свідченнями дослідників, у другій тюрмі УНКВС у місті Чорткові у червні - липні 1941 року було закатовано та розстріляно біля 800 в’язнів. Загалом це були люди з південних районів Тернопілля. Переважну частину їх було з заарештовано у першій половині 41-го за звинуваченнями у приналежності до ОУН. Кілька сотень людей було схоплено уже наприкінці червня 1941 року, після початку військових дій - тобто це була свідома „зачистка” території від нелояльних до радянської влади осіб. Серед в’язнів було чимало молодих людей, 1921 - 23 років народження.
Трагічною була доля інших 954 в’язнів чортківської катівні, яких було відправлено пішим етапом на схід. Частину з них було розстріляно у дорозі, майже усіх, хто під конвоєм пройшов скорботним 450-кілометрівим шляхом до Умані - у тамтешній тюрмі...
Окремо заслуговує на спомин трагедія у Заліщиках на Тернопільщині, коли з тактичних міркувань відступаючими військовими було зруйновано залізничний міст через Дністер, натомість надійшли два ешелони по сім вагонів із в'язнями (14 вагонів кожен із 50- 70 арештованими). НКВС вирішив проблему швидко: вагони облили пальним, підпалили та скотили у ріку. Ніхто з в’язнів не врятувався...
Ми відійшли на 70 років від трагедії тих часів - чи цієї історичної перспективи не достатньо, аби бути спроможними охопити її поглядом і збагнути?
Світ після Катині та Аушвіца виробив універсальні принципи прав людини. Їхня сутність у тім, що ніхто заради досягнення будь-яких ідеологічних та державницьких цілей не може відбирати людське життя та гідність. Це спадок цивілізованого людства, вистражданий та неоціненний. Демократичні європейські країни давно пройшли шлях осмислення та примирення різних національних пам’ятей, полишили політичні спекуляції довкола історичних драм минулого століття.
Два роки тому ОБСЄ у резолюції „Воз’єднання розділеної Європи” назвала двох головних винуватців трагедій та страждань мільйонів людей у роки Другої світової - злочинні тоталітарні режими, нацистський та більшовицький. Це рішення зустрінуто у Європі, як давно назріле та належне. Отже тут начебто вже й нема про що сперечатися...
А от чи стали цінності прав людини нашим національним спадком? Чи навчилися ми до нашої непростої історії ставитись, як до спадку - розуміючи усю його неоціненність та вагомість? До пам’яті жертв деспотичних режимів, до їхніх могил - з належною шаною та розумінням непоправності людських втрат? Незалежно від того, чиї це імена, чиї могили, чия пам’ять, чия мова та віра ?...
Згадаймо лейтмотив „Списку Шиндлера” Спілберга, сенс якого у тому, що потрібно для тріумфу зла - лише бездіяльність доброї людини. Доброї - лише для свого ближнього оточення. Тож варто нарешті назвати одну з причин масштабності трагедії сорокових років у Східній Галичині: це було відчуження між національними групами та політичними силами, що часом виливалося у агресивну ксенофобію та взаємне поборювання. Драматична роз’єднаність суспільства, відсутність діалогу та порозуміння між його групами, штучне роздмухування історичних образ призвели до того, що хвилі розправ 39 - 41 років прокотилися почергово та безперешкодно по долях поляків, українців та євреїв, „лівих” та „правих”, селян та інтелектуалів... Більш того, трагічні події часом розвивалися за сценарієм „усі проти всіх”. Хоч звісно були й численні виключення, про які також варто знати. А окупанти часто свідомо провокували протистояння між національними групами.
Так було і у Чорткові у липневі дні 41-го, коли нацисти поклали провину у колаборантстві з більшовиками на єврейське населення міста. На щастя, у липні 41-го ще не сталося масштабних погромів...
На зібранні у бібліотеці йшлося також про те, що у незалежній Україні правда про репресії тоталітарних режимів усе ще не стала ані документованою історією, ані частиною суспільної свідомості. Натомість можна вести мову про новітні спроби переписування та приховування історичних фактів, замовчування, або й виправдання сталінських злочинів лукавою риторикою про „складність тодішнього історичного моменту”...
Дослідникам та громадськості все ще недоступна повна інформація про кількість та імена мешканців західноукраїнських областей, яких було ув’язнено за політичними мотивами, депортовано та страчено у 1939 - 1941 роках. Поволі стирається „пам’ять місць” - вулиць, будинків, підвалів, окописьк, ярів - де люди страждали, гинули, терзали, зраджували - але й рятували одні одних..
Ці імена, цю історичну правду ще належить віднайти, повернути та осмислити. А громадянському суспільству в Україні варто пройти непростий шлях: формування правдивої історичної пам’яті, усвідомлення непоправності втрат, засвоєння історичних уроків та морального осуду винуватців страждань мільйонів людей...
На круглому столі були оприлюднені документи, нещодавно отримані „Гельсінською ініціативою” з Головного державного архіву СБУ України.
Повідомлялося також про підготовку до поїздки делегації від Тернопільщини до Умані - тим мученицьким шляхом, яким у липні 41-го пройшли в’язні чортківської тюрми. Виїзд з Чорткова заплановано на 30 липня...
Олександр Степаненко
