Незручна правда від Docudays UA: 23 – 29 березня в столичному Будинку кіно проходив 9-й Міжнародний фестиваль документального кіно про права людини

Як і раніше, його головними організаторами виступають Українська Гельсінська спілка з прав людини, асоціація журналістів «Південь» та «Центр сучасних інформаційних технологій та візуальних мистецтв». Що ж до партнерів та меценатів фестивалю, котрих з року в рік усе більшає – то їх вже годі перелічити… Хоч звісно ж, Docudays UA - не «Берліналє» . У нього немає такого фантастичного бюджету – відтак існують певні складнощі із придбанням авторського права на показ фільмів, не орендуються дорогі аудиторії та не проводяться пишні фуршети.

Наш фестиваль був та залишається некомерційним проектом та перш за все здійснює свою просвітницьку та гуманізуючу  місію: в Україні та за її межами. У розвитку Docudays UA  у першу чергу зацікавлені колеги з пострадянських країн. Аджe, приміром, в Росії й Білорусі наразі немає фестивалю документального кіно про права людини.

Цьогоріч фільми змагалися в трьох конкурсах — «Docu/Життя», «Docu/Право», «Docu/Коротко». У журі «Docu/Життя» увійшли: письменник Іван Малкович, кінодокументаліст Марина Разбєжкіна (Росія), програмер документального кіно Ніколя Феодорофф (Франція); «Docu/Право»: правозахисниця Лідія Тополевська (Україна), фотограф Богдан Голомічек (Чехія), редактор сайта «Телекритика» Наталя Лігачова (Україна); «Docu/Коротко»: директор Краківського кінофестивалю Кшиштоф Гієрат (Польща), продюсер Ілона Бічевська (Латвія), режисер і cценарист Валерій Балаян (Україна).

Docudays-2012 відкрила стрічка данського режисера Мадса Брюґґера «Дипломат».  Фабула наступна: таємничий білий «дипломат» прибуває до центральної Африки, видаючи себе за успішного бізнесмена, котрий виконує дипломатичну місію. Офіційно вважається, що він приїхав інвестувати у проект будівництва великої сірникової фабрики та наймати місцевих жителів на роботу. А насправді, як зясовується, він шукає доступу до величезних діамантових запасів злиденної африканської країни.

Але головним наголосом цьогорічного фестивалю його оргкомітет свідомо визначив тему загрози авторитаризму в Україні. Як сказала PR-директор Docudays пані Дарія Аверченко: «Чимало українців ще не усвідомлюють, куди рухається країна. Точніше, куди її рухають. А коли суспільство не усвідомлює до кінця загрози, ним легко маніпулювати. Тому ми запланували круглий стіл «Чи має шанс авторитаризм в Україні?» - за участі авторитетних правозахисників, аналітиків, науковців, письменників, журналістів. У холі покажемо виставку «Прага через об'єктив таємної поліції» празького Інституту дослідження тоталітарних режимів. А головне - цикл фільмів на тему диктатури: «Україна. Точка відліку» Сергія Буковського, «Щоденник, листи, революції» Флавії Кастро, «Ходорковський» Кирила Туші.

На фестивалі не обійшлося без цензурного скандалу – за лічені години до показу українським продюсером було знято з конкурсу одну  з найпомітніших кінострічок, фільм «Шахта № 8» естонського режисера Маріанни Каат. Держкіно миттєво поквапилося заявити, що не має жодного відношення до прийняття рішення про заборону показу «Шахти № 8» на Docudays. Механізм залаштункової інтриги із зняттям фільму досі не зрозумілі ані авторці, ані оргкомітетові – але тут можна простежити виразний політичний інтерес нинішньої української влади.

Адже ця стрічка вже встигла отримати кілька міжнародних призів, у тому числі дві нагороди престижного фестивалю «Full Frame» у Штатах. Загалом її показано на фестивалях у 30 країнах світу. «Шахта № 8» вочевидь претендувала на нагороди й на Docudays. У фільмі Маріанни Каат показано не той Донбас, який «усіх годує», а той, який давно вже поставили на коліна колишні радянські номенклатурщики та кримінальні злочинці. Фільм  розповідає історію 15-річного Юрка Сіканова, хлопчини із забутого Богом та людьми шахтарського селища, котрий змушений узяти на себе роль глави сімейства. Щоб опалити хату та прогодувати хвору на алкоголізм маму й сестер - Юлю з Уляною - він опановує характерний для багатьох мешканців Донбасу «тіньовий бізнес» – самотужки видобуває у примітивній «копанці» вугілля та спродує його спритним посередникам… Життєвий шлях нашого «шахтаря мимоволі» складається доволі драматично – адже і міліція, і багато хто з оточуючих вважають його «злочинцем». Естонська документалістка, котра тривалий час практично мешкала спільно із знедоленим сімейством, туту виступає як чи не єдиний адвокат дітей, що змушені виживати у такий спосіб. Вона також – прокурор злодійської влади, котра зробила перший капітал на пограбуванні природних ресурсів донецького краю, а тепер кинула його мешканців напризволяще.

Саме тому стрічка, котра відкривала глядачеві одну з тіньових сторін життя у сучасному Донбасі та могла отримати додатковий резонанс на  Docudays-2012,  налякала українських можновладців значно більшою мірою, аніж фільм-відкриття минулорічного фестивалю з донецьким сюжетом, «Інший Челсі». Поки що не йдеться про можливість кінопрокату «Шахти № 8» в Україні, хоча його авторка активно прагне цього: «Моя мета зараз - індивідуальний показ поза фестивалем, щоб люди самі винесли свої рішення, що цей фільм собою являє».

Докладніше про події Docudays на його сайті http://www.docudays.org.ua.

Сподіваємось, що зможемо отримати «Шахту № 8» для показу на Тернопільщині у форматі Мандрівного фестивалю документального кіно про права людини.  Сподіваємось на інтерес глядачів до неї – адже проблеми наших співгромадян зі східних регіонів не байдужі нам.

Хоча – якщо вже на то пішло – хіба наш край також не є прикладом безвиході власної сировинної орієнтації? Хіба жадоба швидкого збагачення на дерибані земель та експлуатації надр не володіє можновладцями на Тернопіллі? А у наших нелегальних «копанках» (щоправда не вугільних, а піщаних) хіба не гинуть щороку люди – як то сталося минулоріч у Білій Чортківського району ?..

Олександр Степаненко