Ярослав Гулько: «Таке не забувається»

Газета "Місто" (Тернопіль)

09 травня 2012 року

Достовірні і легендарні міські історії

Жахливими були наслідки Другої світової війни для Тернополя як міста і для його довоєнного населення. Тому й перемога над лютим нашим ворогом - німецьким фашизмом - мала би бути однаковою для всіх українців. Але чомусь так не є. Декому не смакує слово "Перемога". Дивно, звичайно. Однак весь світ святкує Перемогу над фашизмом, і цього не заборониш. Від правди не втечеш.

У роки війни в Тернополі сталися дві великі трагедії. Перша - фактично щезло з лиця землі старовинне місто, а те, що народжувалося після війни, було іншим, більш сучасним, індустріальним, новітнім, але без історичного шарму. І друга трагедія: знищено найбільшу громаду міста - єврейську, а їх, євреїв, з давніх часів жило тут значно більше, ніж українців або поляків.

Приречені гітлеризмом

В історії Тернополя ніколи не було фактів ворогування між євреями і християнами-слов’янами. Століттями спокійно співіснували. Три церкви, три костели і три синагоги ніколи не конфліктували. Аж поки не з’явився у світі фашизм і не розпочав свою агресію. Спочатку - проти єврейства, а далі приреченість і знищення чекали на слов’ян.

Трагедія євреїв Тернополя почалася 3 липня 1941 р. з приходом гітлерівців, котрі влаштували пекельний погром - за 6 днів було замордовано майже п’ять тисяч невинних людей. Через два місяці тут створили перше в Східній Галичині гетто, яке стало місцем концентрації та знищення євреїв не лише міста, а й навколишніх сіл та містечок. За даними Державної слідчої комісії, у Тернополі та на його околицях (біля янівського і драганівського лісів) нацисти замордували понад 28 тисяч євреїв.

їх періодично, роздягнувши до натільної білизни, виводили колонами з гетто і вели вулицею Шептицьких, через петриківський міст, до ям під лісом. Дорослим наказували роздягнутися догола, сідати на краю ями і стріляли кожному в потилицю. Дітей у ями кидали живими. Ніби передчуваючи це, наближаючись до річки і мосту, єврейські матері кидали дітей у рови, де росли лопухи, у прибережні бур’яни і навіть у річку, сподіваючись, що ті якось врятуються. І такі випадки були. Останню півтисячну колону гітлерівці розстріляли 20 червня 1943 р. Навіть убивці були вражені тим, з якою гідністю та спокоєм нещасні жертви йшли на смерть.

"Нічого не бійся, іди з Богом!"

Лиш декому з багатьох тисяч євреїв Тернополя, що знаходилися в гетто, пощастило врятуватися. Про один випадок варто окремо розповісти, адже довелось мені бути його очевидцем. Десь у половині червня 1943 р., пізно увечері, хтось тихо постукав у двері нашої хати. Цим пізнім гостем виявився єврейський юнак на ім’я Ізьо, колишній наш сусід. Перед війною, вже будучи гімназистом, приходив до нас з горнятком купувати козяче молоко, яке дуже любив. Займався спортом, був ввічливий, гарно говорив українською. Батьки його тримали крамничку, де завжди нам давали в борг.

Спросоння чув його розповідь, як утік з гетто, хоче пробиратися на схід, до фронту. Але як іти? - прийшов порадитися і просив якихось харчів на дорогу. Бабуся з матір’ю щось довго йому пояснювали. Удосвіта його сяк-так спорядили в дорогу, дали стару куфайку, в торбинці кілька варених яєць і ЯЧМІННИХ плЯЦКІВ, ПОПИВ КОЗЯЧОГО молока, а головне - бабуся повісила Ізьові на шию хрестик на шнурочку, примовляючи: "Якщо зупинять поліцаї, не признавайся, що ти жид, показуй хрестик на грудях, хрестися, як я тебе вчила, і кажи, що ти Іван і йдеш до родини в Проскурові... Не проговорися, що маєш 18 років, а лише 16... Нічого не бійся, іди з Богом!.. Бог - один на світі - і ваш, і наш".

Коли рушив дорогою на Смиківці, бабуся перехрестила його і тихо сказала: "Може, Бог поможе йому, інакше тут загине... Такий файний хлопчина..." І заплакала. Час минав, іноді згадували Ізя, особливо взимку 1944-го, коли фронт наблизився до Тернополя. А потім війна, місто в руїнах, забули про Ізя.

Але він не загинув. У серпні 1945-го, якраз вибирали на городі огірки на соління, а тут з’явився на подвір’ї стрункий парубок у солдатській формі, демобілізований сержант, медалі на грудях. "Це я, Ізьо", - сказав, усміхаючись, і кинувся обіймати маму та бабусю. Потім, ласуючи за столом огірковим салатом, вручив усім подарунки і довго розпитував, як там у гетто, хто вижив. Почувши, що всіх у гетто знищено, зблід, сумно схилив голову і надовго замовк.

Кілька днів Ізьо пожив у нас, ходив руїнами гетто, розпитував старожилів міста, навіть побував біля ям, де лежали останки замордованих. Потім попрощався, подякував за поміч і поїхав у Польщу, де жила до війни його тітка. І лише через десять років прийшла від нього звістка з Америки, подав свою адресу і просив відгукнутися, бо влаштувався добре і хотів віддячити. Але, порадившись, мати не від писала до Чикаго, бо такі були тоді часи.

Розстріляні черешні

Багато незабутніх сцен залишила в пам’яті війна, але ця якось особливо врізалася у свідомість і часто згадується, як тільки надходить сезон ягід або як бачу, коли хтось плюндрує дерева. Мимоволі виникають асоціації з тим, що бачив і пережив улітку 1943 р. В умовах гітлерівської окупації літо не дарувало "дітям війни" якихось радощів, найчастіше тернопільські підлітки мали на вибір тільки дві можливості: або на Білу гору купатися в річці, або до лісу на черешні, суниці, малину.

Липень 43-го року був сонячний і спекотний, але, водночас, і тривожний, неспокійний, бо війна, хоч і далеко від нас, але вже крокувала зі сходу на захід У лісах ховалися повстанці, з Волині підійшли партизани-ковпаківці. Тому в петриківський, великогаївський та інші ліси, що навколо Тернополя і де вже достигли черешні, хлопці поспішали з обережністю, бо так наказували до дорослі. Адже лісами шастала німецька жандармерія, що вистежувала партизанів, і легко можна було нарватися на кулі лякливих гітлерівських вояків.

Минувши Микулинецький цвинтар, ми польовими дорогами, навпростець, попри віддалені великогаївські хутори, швидко добралися до лісу і знайшли просіку, де росли молоді крислаті черешні, гілки яких були густо всіяні великими чорними ягодами. Вже кожен з нас приглядався, на яке дерево лізти, як раптом почули шварґотіння кількох німців, що вийшли з гущавини і, позадиравши голови, оглядали верхів’я дерев, що аж вгиналися від безлічі черешень. Щось по-своєму розмовляли, ніби радилися, і, нарешті, зупинилися біля високого дерева.

Невже полізуть? Але як - у чоботях? - перешіптувалися ми, сховавшись за кущами і спостерігаючи за жандармами. Ой, не вилізти їм на ту високу черешню, не ласувати солодкими ягодами - думали ми. Стовбури молодих черешень були гладенькі, і лише на висоті п’яти-шести метрів починалося гілля.

Тільки босими ногами, обхопивши гладкий стовбур, вдавалося долізти до верхів’я, де ягід було більше, ніж листя. Поцмокають язиками, пошварготять і підуть собі геть - сподівалися ми, троє тернопільських хлопців, чекаючи, поки непрохані гості заберуться з черешневої алеї.

Але помилилися, нас чекало гірке розчарування. Несподівано один з німців відійшов від черешні на кілька кроків і довгими чергами з автомата почав розстрілювати дерево. Випустив, мабуть, кількадесят куль, а далі солдати спробували звалити прострелену черешню. Але марно. Ще постріляли, однак дерево не піддалося їм. Відійшли, обговорюючи ситуацію, і один з них подався кудись. Інші сіли під деревом і запалили цигарки. Через деякий час повернувся той, що пішов, але вже з довгим телефонним дротом. Прив’язали до дерева дві гранати з короткими держаками, відійшли метрів на двадцять, тягнучи за собою дріт, полягали на землю - і раптом вибух, аж луна лісом покотилася. Черешня заскрипіла і поволі впала.

Ґелґотячи весело, гітлерівці оточили повалене дерево і почали солодку трапезу, скубаючи великі чорні ягоди з гілок. Почувши вибух, надійшло ще з десяток солдатів, повалили гранатами ще дві черешні, жменями хапали ягоди і запихали в роти. У нас стискалися серця - і не від страху, що поблизу такі безжалісні, жорстокі чужинці, а віл болю за втраченими розкішними деревами, які ще багато років дарували б людям і птахам свої чудові плоди. Мабуть, більше години бенкетували фріци. А нам уже не хотілося після такого видовища ласувати черешнями. Поверталися додому пригнічені, похнюплені, ніби з похорону йшли. Щемний біль на все життя.

Чотириногі смертники

Жахливо обезціненим було в дні війни людське життя - цей безцінний дар Божий. Підтвердженням цього є і те, як у Тернополі без потреби влаштували малий Сталінград. У цьому пеклі, в дні боїв, цивільні люди страждали не менше воїнів. І гинули так само часто, бо ж бомби і снаряди не вибирали, в кого влучати. Нерідко цивільним було навіть важче і складніше, адже поряд були малі діти і немічні старенькі.

Страждали в цьому апокаліпсисі і тварини, бо і їх втягували у вир шалених подій, знущаючись над ними і використовуючи їх. Мушу розповісти про дивовижний випадок, якому важко дати однозначну оцінку. Після війни старожили Тернополя, котрі мешкали в районі Оболоні та Білогірської вулиці, а також селяни приміського Петрикова, довго згадували уні-кальну історію, як собаки вивели з ладу німецький бронепоїзд, що наприкінці березня 1944 р. прибув колією з Березовиці і курсував понад річкою, вздовж Білої гори, завдаючи зі своїх потужних гармат і крупнокаліберних кулеметів нищівних ударів по радянських військах, які з півдня намагалися оточити місто.

Бронепоїзд дуже заважав наступаючій Червоній армії. Але йому нічого не могли заподіяти, бо не підпускав до себе жодних підривників, вдало маневрував і був захищений товстою бронею. Навіть дивізіон протитанкових гармат, що з петриківського берега річки Серет атакував бронепоїзд, був розтрощений. І тут сталося несподіване. Але спочатку треба пояснити, що колія, по якій маневрував бронепоїзд, проходила тоді високим східним берегом старого русла ріки. Серет був у ті часи неглибоким, чистеньким, у ньому росло повно жовтих та білих лілій, вздовж берега тіснилися осока та верби, коси яких мокли у воді.

Власне, над цією місциною туди-сюди курсував бронепоїзд, коли у Петриків прибула крита вантажівка, а з неї висадили з півтора десятка великих, гарних собак на повод ках. їх господарі, переважно сержанти радянської армії, щось тихо говорячи псам, наказали лягти. Тим часом з автомашини винесли великі дерев’яні скрині, з яких вивантажили подовгасті рожеві "баняки" з ременями по обидва боки. Ті "баняки" старанно прилаштували на спини собак, вивели їх на луг за селом, якраз навпроти колії, де маневрував бронепоїзд, щось крикнули псам і всі вони одночасно помчали до поїзда.

Петриківські селяни, особливо підлітки, що бачили цю військову операцію, часто потім згадували, як стрілами долали собаки отих два смертельні кілометри до поїзда, як по них шалено стріляли з кулеметів, однак на вигоні ні в кого не поцілили. І лише, коли вони перепливали річку перед самим поїздом, кількох псів вдалося їм підстрелити. Та інші все-таки успішно форсували річку і один за одним кинулися уверх до бронепоїзда, магнітні міни тут же буквально притягнули собачі тіла до металевих стін і пролунала серія страшенних вибухів. Таких потужних, що броньовані вагони поїзда аж перекинуло на протилежний бік колії. Так вони й лежали до кінця війни.

Багато тернопільських хлопців, дітей війни, моїх ровесників, котрі влітку 1944-го ходили на Білу гору купатися чи вудити рибу, бачили, як серед густих водоростей, жовтих і білих лілій, довгих вербових кіс, заплутавшись серед них, лежали три собачих тіла з рожевими магнітними мінами на спинах. До них не сміли наближатися, хоч і знали, що цей жахливий вантаж реагує лише на велику металеву масу. Іноді обговорювали цей фантастичний випадок, жаліли собак, однак розуміли, що це була воєнна потреба. Ці вишколені пси були воїнами, хоча й приреченими на смерть. їх подвиг мав врятувати багато людських життів.

Сьогодні, в час масової пропаганди гуманного ставлення до тварин, особливо наших братів менших - собак і котів, можна по-різному оцінювати таке жорстоке використання псів, але тоді була війна, смертельна битва двох світів, і люди мали право брати на допомогу цих прекрасних наших друзів.

Хай пробачать нам цей вимушений вчинок.