Українські новини

Він захищав без меча - біографічний нарис про Антона Горбачевського на тлі його епохи

04.11.2021
автор: Олександр Степаненко

Щойно в рамках програми 18-го Міжнародного мандрівного фестивалю Docudays UA в Тернополі та Чорткові відбулися перші презентації книжки Олександра Степаненка «Він захищав без меча. Антін Горбачевський , біографічний нарис на тлі епохи».

3 січня 1919 року, Українська Національна Рада Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) на своїй сесії у Станіславові ратифікувала історичний документ – Ухвалу про злуку з Українською Народною Республікою, якою вперше в історії утвердила єдність усіх українських етнічних земель у соборній, демократичній і правовій державі. За Виділ, тобто президію, Української Національної Ради ухвалу підписали: доктор Горбачевський, власною рукою, і доктор Петрушевич, власною рукою. Підписи цих двох людей стоять і під усіма іншими законодавчими актами ЗУНР, ухваленими УНРадою в добу зародження української державності в Галичині. Але якщо ім’я Євгена Петрушевича, Президента УНРади та Уповноваженого Диктатора ЗОУНР періоду україно-польської війни, загалом відоме, то ім’я його колеги, доктора права Антона Горбачевського впродовж багатьох років невиправдано перебуває у тіні.

Пам’ять про нього не увічнено належним чином ані загалом в сучасній Україні, ані у місті Чорткові на Тернопільщині, якому він віддав більшу частину свого активного життя на зламі ХІХ – ХХ століть. Хоча той період в історії української громади міста цілком може вважатися «епохою Горбачевського». Адже жодна інша людина не зробила для розвитку українського Чорткова більшого внеску, ніж він.

Однак досі не маємо жодного монографічного видання про життя та діяльність Антона Горбачевського. На те є свої причини: загальні і локальні. Тут справа не лише в його дивовижній людській скромності: він не прагнув до особистого лідерства, завжди був готовий поступитися місцем товаришеві, не вважав необхідним писати мемуари про своє довге і плідне життя. Відіграла свою роль байдужість громадськості міста, яке Горбачевський щедро обдарував своїм розумом та завзяттям, та яке, на жаль, вкотре підтвердило споконвічну істину «Немає пророка у власній вітчизні».

Поза сумнівом, спричинився тому і традиційний для України спрощений погляд на власну історію, що вирізняє у ній насамперед героїчне, мученицьке та насильницьке. Нам бракує об’ємного, повнобарвного погляду на власне минуле та його діячів, зокрема на роль національної освіченої еліти у становленні української політичної нації. За великим рахунком, уся історія ненасильницької еволюційної трансформації українського суспільства на шляху до власної державності досі перебуває на маргінесі суспільної уваги. Історична наука радянського періоду грішила однобоким поглядом на неї – виключно крізь призму класової боротьби та збройних визвольних змагань.

Увага діаспорних істориків також переважно тяжіла до революційних та диктаторських форм боротьби, залишаючи на маргінесі мирні та легітимні етапи вибудовування нації, спроможної творити власну державу.

Як результат, історичні постаті, причетні до закладання основ правової та демократичної державності, в нашій історичній пам’яті беззастережно програють у популярності різного роду народним месникам, героям, борцям та мученикам. Це стосується громадських, культурницьких, наукових, релігійних діячів та підприємців. Та особливо - перших українських правників, без історичного внеску яких неможливо уявити собі ані початкових кроків зародження української правничої школи, ані процесу формування української політичної нації у Галичині ХІХ століття, ані спроб становлення правової української держави у 1918 – 1923 роках, ані легального захисту прав українського населення, його економічного та громадянського зростання у Польщі міжвоєнного періоду.

Безпрецедентним наслідком «адвокатської епохи» в новій історії Галицького краю стало те, що восьмимісячний період існування ЗУНР у 1918 – 19 роках, незважаючи на неймовірно важкі умови війни, став періодом реального державного правопорядку, який забезпечив захист життя та майна усіх громадян, без огляду на їхнє походження і політичні погляди.

Так само складно нам сьогодні без усвідомлення історичної ролі цих діячів наповнити правовим та гуманістичним змістом становлення сучасної держави та громадянського суспільства в Україні.

То була перша в Україні генерація світської еліти: громадянської, національно-свідомої та європейської водночас. Вони змінювали світ і людей навколо себе. Можливо їм не вистачило якогось десятка років мирного зростання – щоб вільна Україна змогла утвердитися ще у першій половині ХХ століття.

Антін Якович Горбачевський (1856 – 1944) був одним з тих людей, котрі на зламі століть орали і засівали довгу ниву національної та правової свідомості. Він має великі і незаперечні заслуги перед Україною, Галичиною, Подільським краєм, своїм улюбленим Чортковом. Наприкінці ХІХ століття йому судилося стати першим у Чорткові доктором права та адвокатом українського походження. Його ім’я у яскравій плеяді видатних українських правників «адвокатської епохи» ХІХ - початку ХХ століття стоїть поруч з іменами Івана Борисикевича, Юліана Лаврівського, Олександра Огоновського, Володимира Барвінського, Костя Левицького, Степана Федака, Станіслава Дністрянського, Теофіла Окуневського, Євгена Олесницького, Євгена Петрушевича, Сидора Голубовича, Степана Барана, Володимира Старосольського.

Ось оцінка історичного внеску адвокатської спільноти Галичини та Антона Горбачевського, як одного з її представників, від його колеги, доктора права Степана Барана: «Нема сьогодні майже ні одної царини, якої не зорав би плуг галицького адвоката, що дуже часто з власною особистою шкодою ставав у перші ряди до тяжкої національної праці, даючи при цьому ініціятиву і провід. До тих плугаторів-сівачів з адвокатського звання, заслужених якнайліпше для національної справи, належить сенатор доктор Антін Горбачевський, адвокат у Чорткові».

А ось яку оцінку дав діячам «адвокатської епохи» Кость Левицький у своїх спогадах: «Моїм провідним бажаннєм є те, щоби в нашій історії не лишилися самі тільки тіни забутих предків, але також діла не забутих діячів! Тоді молоде покоління відчує діячів змагань, невдач і національного терпіння… Я завсе добре розумів, що служба народна є строгим обов’язком, та що вона не приносить ні достатку ні похвали, а несе з собою звичайно недостаток і мало дійсного узнання — але проте є вона високим обов’язком, що творить вартости для сучасности і будучности нації».

Про широту професійних та громадянських зацікавлень Антона Горбачевського дає початкове уявлення вже короткий перелік його основних життєвих досягнень: доктор права (1884), відповідальний редактор газети «Діло» - першого громадсько-політичного часопису, що виходив українською мовою (1883 – 1884), засновник літературної Бібліотеки «Діла» (1883), співзасновник та член редколегії першого в історії українського професійного правничого видання «Часопись правнича», автор численних публікацій у ньому (1889 - 1910), співавтор «Німецько-руського словника правничих і адміністраційних висловів» - першого в Україні лексикографічного правничого видання (1893), член дирекції першого в Галичині українського страхового товариства «Дністер» (1892), співвидавець часопису «Правничий Вісник» (1910-1914), член-засновник «Товариства Українських Правників» у Львові (Товариство українсько-руських правників з обширом діяльності в Галичині, 1909), громадсько-політичної організації «Народна рада» (1885), Української національно-демократичної партії (1899), ініціатор та меценат створення приватної гімназії з українською мовою навчання у Чорткові (1911), посол до Галицького сейму від Чортківського повіту (1913), член Вищого державного трибуналу Австрії у Відні (1912 - 1914), повітовий комісар ЗУНР у Дрогобичі (1918), член Виділу Української національної ради ЗУНР (1918 – 1919), один із засновників новоствореної Української народно-трудової партії (1919), Голова Народного комітету партії до 1923 року, представник ЗУНР у надзвичайній дипломатичній місії Української народної республіки у Варшаві («Місія Андрія Лівицького», 1919), один із засновників Українського народно-демократичного об’єднання (УНДО, 1925), член Народного (Центрального) комітету УНДО від моменту створення партії до 1939 року, тричі був обраний як кандидат від УНДО до Сенату Польщі (1928 – 1938), обирався віце-Маршалком Сенату (1935), відкривав сесію Сенату 1935 року, як Маршалок-сеньйор, Голова Українського парламентського клубу у Сенаті (1930 – 1938).

Грунтовне вивчення життя та спадку Антона Горбачевського, належне вшанування його пам’яті – ще попереду.

Наразі в Тернополі, на вулиці Сагайдачного, колишній 3 травня (3 Maja), де колись знаходилася 1-а Тернопільська гімназія, встановлено меморіальний знак на честь видатних її випускників - у формі арки зі стосу книжок. На одній з них викарбувано ім’я Антона Горбачевського, адвоката.

У Чорткові його ім’ям названо вулицю. Тут зберігся сецесійний будинок, який досі літні люди називають «віллою Горбачевського, у якому мешкала його родина, працювала адвокатські канцелярія та у якому в кінці ХІХ – початку ХХ століття зародилися усі українські громадські організації міста. Не перший рік будинок чекає надання статусу пам’ятки архітектури. Проте ані пам’ятника творцю епохи в історії міста, ані музею, названого його ім’ям, у місті все ще не існує.

Могилу Антона Горбачевського в місті Сяноку Підкарпатського воєводства впорядковано у повоєнний період за кошти уряду Польщі. На стелі надгробку міститься напис українською: «СЕНАТОР Р. П. АНТІН ГОРБАЧЕВСЬКИЙ (27.01.1856 – 27.04.1944) ПРОСИТЬ О СВЯТІ МОЛИТВИ».

Видання книжки «Він захищав без меча» здійснено в рамках інформаційної кампанії «Двері до правосуддя». Воно є скромною спробою автора віддати шану нашому видатному краянину.

На фото - презентація книжки в Тернопільській обласній науковій універсальній бібліотеці.