У лютому пішов з життя Семен Глузман – український лікар-психіатр, дисидент, гуманіст, політичний в'язень тоталітарного комуністичного режиму. Низький Йому уклін і світла пам'ять!
Владні медіа в Україні обійшли мовчанням цю смерть. На церемонії прощання з покійним не було представників чинної влади. Медичну громадськість України представляла лише пані Ольга Богомолець. Що на перший погляд дещо дивно, адже Семен Глузман був одним з найбільш відомих українців в Європі та США. Зокрема, в 1977 р. його ім'ям названа французька клініка Сен-Дені (CAC Saint-Denis "Sémion Gluzman"), а А правозахисна організація «Amnesty International» оголосила 1978 рік роком Семена Глузмана. Але для людини, котра усвідомлює реальний стан нинішньої української влади, моральний та інтелектуальний, факт її мовчання про заслуги покійного перед Україною не видається дивним.
Один з некрологів пам'яті Семена Глузмана опублікував Роберт ван Ворен — нідерландський правозахисник і вчений, дослідник і багаторічний друг, з яким його пов’язували десятиліття спільної боротьби за права людини та реформу психіатрії. З кінця 1970-х ван Ворен був активним учасником міжнародного руху на підтримку радянських дисидентів і боротьби проти політичного зловживання психіатрією, зокрема доставляв допомогу та збирав інформацію про репресії. Він є професором радянських і пострадянських студій у декількох європейських університетах (зокрема, Royal College of Psychiatrists, London, Britain та Vytautas Magnus University, Kaunas, Lithuania) і керує міжнародною організацією Global Initiative on Psychiatry, що підтримує реформи систем психічного здоров’я, зокрема в Україні. Як автор численних книжок і публікацій, ван Ворен вважається одним із провідних міжнародних експертів у сфері прав людини та психіатрії.
Подаємо переклад цього некрологу на українську.
* * *
НЕЗРУЧНА ПРАВДА ПРО СЕМЕНА ГЛУЗМАНА
Похорон Семена — Слави — Глузмана був саме таким, як я сподівався. Прийшло багато друзів, зокрема й кілька останніх політичних в’язнів радянських часів, які знали Славу або сиділи з ним у таборах ГУЛАГу. Після цього ми організували зустріч у ресторані в центрі Києва, де часто сиділи — разом чи з друзями — працювали або просто розмовляли. На похороні були тільки друзі, жодних політиків, які хотіли б створити враження, що Слава належав до їхнього кола, жодних людей, які роками його ігнорували, а тепер прийшли зробити вигляд, ніби були поруч увесь час. Тож усе було саме так, як Слава хотів би, і весь час у мене було відчуття, що він сидить за одним зі столів зі своїм особливим іронічним поглядом і келихом білого вина, спостерігаючи, як ми його згадуємо.
Слава був відомий тим, що говорив прямо і не боявся озвучувати незручні або політично недоцільні речі. Він міг бути різким і безкомпромісним, і за майже сорок років нашої спільної роботи не раз виникали ситуації, коли я хотів, щоб він просто промовчав. Іноді він обіцяв, але потім переформульовував і казав те саме — лише інакше.
Так, він був дисидентом (хоч сам волів називати себе «отсидентом», тобто тим, хто «відсидів») і впертим, як віл. Але саме це допомогло йому пережити сім років таборів і три роки заслання, а також страшні 1980-ті, коли навколо знову арештовували дисидентів, як-от його близького друга Валерія Марченка, засудженого на п’ятнадцять років, який помер у 1984-му, навіть не встигнувши дістатися таборів у Пермі.
У своїх мемуарах Слава детально й дуже відверто описав табірний досвід. Він один із небагатьох, хто багато писав про власні страхи — адже був заарештований у 24 роки. Його щирість і скромність робили його близьким людям, особливо молодим, які тільки починали свій шлях і потребували живого людського прикладу — не сталевого героя, а справжню людину з почуттями.
Те, що на його похорон не прийшов ніхто з уряду, говорить саме за себе. Для багатьох урядів і міністрів він був незручним, можливо навіть дратівливим. Але ми завжди казали один одному: міністр приходить і йде, а ми залишаємося. З кимось йому вдавалося вибудувати стосунки, з кимось усе не складалося від самого початку. Найгірші відносини були з Уляною Супрун, яка прийшла в Міністерство охорони здоров’я впроваджувати американську модель і з першого дня ігнорувала Славу, навіть не віддала належного людині, що присвятила життя правам людини та реформі психіатрії і фактично була батьком цієї реформи в Україні. Навіть коли литовський посол організував офіційну зустріч, вона порушила протокол і не прийшла. Слава, без сумніву, почувався ображеним і довго різко критикував її в пресі та текстах, приділяючи їй більше уваги, ніж вона заслуговувала.
Більшість її команди ніколи не працювала в українських психіатричних установах і не стояла «ногами в багнюці». Їхні знання були книжковими, теоретичними, здобутими на конференціях за кордоном. Вони не намагалися налагодити співпрацю з психіатричною спільнотою, а радше обходили її, вважаючи, що це просто погано підготовлені радянські психіатри. Чи можна уявити країну, де реформу психічного здоров’я проводять без участі психіатрів? Урешті психіатри вийшли на вулиці, протестуючи проти провальних реформ, які призвели до катастрофи в службах психічного здоров’я. Ми мовчки пишалися — це, мабуть, була перша демонстрація психіатрів у пострадянській країні, і ми раділи, що вони знайшли свій голос і що наша робота була недаремною.
В останні роки здоров’я Слави погіршувалося. Він поступово відійшов від нашого спільного «поля бою». Став ще більш філософським, дивився на все з дедалі більшою іронією, і вечорами за кухонним столом ми довго говорили про природу людини та про тих, кого втратили — тих, хто вже помер і кого здебільшого забули. Він продовжував писати й публікуватися, поки й це не почало згасати й майже не припинилося. Але інколи в ньому знову прокидалася колишня енергія, і він давав інтерв’ю, які мали великий резонанс. Влада й надалі переважно його ігнорувала, тоді як його велика аудиторія чекала нових думок.
Слава знайшов свій останній спочинок, але справа не завершена. Я впевнений, настане час, коли в Україні йому віддадуть належне — те місце, яке він уже має за кордоном, де його шанують як одного з найбільших гуманістів у сфері психічного здоров’я, символ рішучості й людяності. Бо саме таким він і був, попри свою часом нестерпну впертість: він був справжнім mensch — Людиною з великої літери, співчутливою, без марнославства й без прагнення до статусу. Слава залишився собою до самого кінця.
* * *
Ось же біографічна довідка про Семена Глузмана, яку подає «Міжнародний біографічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР», видання Харківської правозахисної групи.
Глузман Семен Фішельович (нар. 30.09.1946, Київ — 16 лютого 2026, Київ))
Психіатр, відомий правозахисник, автор заочної психіатричної експертизи ґенерала Петра Григоренка, директор Українсько-Американського бюро захисту прав людини, відповідальний секретар Асоціації психіатрів України.
Г. народився в родині медиків, його батько — професор медицини, брат — теж лікар, сам Г. в 1962 закінчив Київський медичний інститут. Спеціалізувався в психіатрії. Два роки Г. працював в обласній лікарні.
У 1971 Г. запропонували роботу в Дніпропетровській спецпсихлікарні. Знаючи, що психіатрія використовується в політичних цілях, Г. відмовився працювати в спецпсихлікарні. Тільки через півроку після цього Г. вдалося влаштуватися психіатром на "швидкій допомозі".
У тому ж 1971 в самвидаві з’явилась анонімна "Заочна експертиза П.ГРИГОРЕНКА", у якій на основі дослідження звітів двох комісій, які його обстежували в 1968, зроблений висновок, що в лікарів не було підстав вважати П.ГРИГОРЕНКА психічно хворим. Автором роботи був Г., в її написанні також брав участь його друг, киїівський психіатр Юхим Вайнман, який невдовзі після цього емігрував. Експертизу інституту ім. Сербского, переписану адвокатом С.КАЛІСТРАТОВОЮ, Г. одержав від О.БОННЕР через Л.ПЛЮЩА.
15.03.72 в Г. провели ошук, але нічого недозволеного не знайшли.
11.05.72 Г. заарештований. Інкримінуали самвидав. Звинувачення опиралося тільки на свідченнях. Справжня причина арешту —; "Заочна експертиза у справі П.ГРИГОРЕНКА", авторство якої не без підстав приписувалося Г.
12-19 жовтня 1972 Київський облсуд розглянув справу Г. і Л.Середняк (18-річної друкарки, заарештованої в січні 1972), обвинувачених за ст. 62, ч. 1 КК УРСР. Г. дістав 7 р. таборів суворого режиму і 3 р. заслання. Після винесення вироку 20 діб сидів у камері з В. СТУСОМ. Після суду стало відомо, що автором анонімної "Заочної експертизи..." справді є Г.
Карався Г. в Пермських таборах, де він невтомно бореться за права політв’язнів, проти жорстокого режиму, передає на волю інформацію про ситуацію в таборах, тримає разом з іншими в’язнями голодівки протесту. 1973-74 Г. написав "Посібник з психіатрії для інакодумців", присвячений Л.ПЛЮЩУ. Він потрапив на Захід і в самвидав.
У листопаді 1974 Г. мав перший серцевий напад.
З 1974 на захист Г. неодноразово виступали А.САХАРОВ, П.ГРИГОРЕНКО, В.БУКОВСЬКИЙ.
Наслідком звернень Г. і А.САХАРОВА до психіатрів багатьох країн, 19.04.75 в Женеві був створений Міжнародний комітет боротьби зі зловживаннями в психіатрії.
12.09.75 Г. оголошено, що проти нього порушують нову справу за ст. 62, ч. 2 КК УРСР. Інкримінують збирання і передачу інформації на волю.
У грудні 1975 Г. спрямував до ООН заяву про відмову від радянського громадянства.
У березні 1976 Г. посилають на "перевиховання" в Пермську тюрму, де повторюють, що порушують проти нього нову справу.
Г. багато разів запроторювали до ШІЗО (штрафний ізолятор) і ПКТ (приміщення камерного типу).
1977-78 в самвидаві з’явилися оповідання і есе Г.
08.01.79 Г. ув’язнений в ПКТ табору ВС-389/37 Пермської обл. до кінця табірного терміну, тобто до 11 травня. Прибувши на заслання с. Нижня Тавда Тюменської області, одразу потрапив до лікарні. Працював у колгоспі диспетчером.
У липні 1980 співробітник місцевого КДБ завимагав від Г. написати, що твердження про поганий стан його здоров’я і тяжкі умови життя —; наклеп (про це зокрема писав А.САХАРОВ у зверненні на захист Г.). Г. відмовився, за що йому пригрозили „наслідками“;. І справді, режим заслання тут же посилився: тепер Г. повинен був заяз’являтися до міліції 4 рази на місяць замість одного, як було досі. У результаті погроз і посилення режиму Г. вимушений був написати заяву, що він не потребує медичної допомоги.
1980 Г. обраний почесним членом американської Національної психіатричної асоціації.
З 1985 Г. почав публікувати свої праці, професійно працює як відповідальний секретар Асоціації психіатрів України. Г. обирають членом Королівського коледжу психіатрів Великобританії, Товариства психіатрів і невропатологів Німеччини.
Г. — директор Українсько-Американського бюро захисту прав людини, створеного ним 1992.
Зусиллями Г. створена широка спеціальна бібліотека Асоціаціїї психіатрів України. Г. створив у Києві єдиний на всьому пострадянському просторі Центр реабілітації і вивчення жертв війни і тоталітарних режимів з поліклінікою при ньому, Міжнародний добродійний фонд "Видавництво „Сфера"" з метою видання і безкоштовного поширення медичної та гуманітарної літератури. З допомогою Г. Україна одержала суттєву допомогу медикаментами й медичним обладнанням. Організовуючи переклад спеціальної психіатричної літератури, її видання та розповсюдження, а також стажування українських психіатрів на заході, Г. сприяв ознайомленню українських психіатрів з досягненнями сучасної психіатрії.
1994 вийшла книга віршів Г. "Псалмы и скорби", написаних у таборі й засланні.
Автор - Ірина Рапп, Харківська правозахисна група. Переклав на українську Василь Овсієнко.