Про точки дотику і суперечності між цінностями прав людини та екологічної етики - на Docudays UA
автор: Олександр Степаненко
Першим загальнодоступним для онлайн-перегляду в програмі Мандрівного кінофестивалю Docudays UA - 2021 на Тернопіллі був фільм «Тваринне чуття» режисерів Емми Дейві і Пітера Меттлера, знятий за участі екофілософа Девіда Абрама.
Спікерами в дискусії після його перегляду виступали: Ігор Сіренко (екс-голова Ради Національного екологічного центру України), Ольга Лящук (волонтерка ММГО «Екоклуб»), Андрій Мельничук (мандрівник, музикант, магістр екології), Наталія Пасічник (письменниця, філологиня, модераторка кіноклубу Docudays UA при Тернопільському національному педагогічному університеті імені В. Гнатюка), Олександр Степаненко (лідер ЕГО «Зелений Світ», модератор «Кіноклубу на вулиці Зеленій»).
Олександр Степаненко: «Фільм можна вважати художнім виразом деяких принципів екологічної етики. Її батьківщиною за великим рахунком є Сполучені Штати. Саме тут знайшли найбільш повне втілення розуміння важливості збереження "дикої Природи" та прагнення до "абсолютної заповідності" - у формі створення великих природоохоронних територій. Тому не дивно, що й цей фільм зроблено саме в Америці.
Та якщо вже ця стрічка з’явилася на фестивалі документального кіно з прав людини, то є сенс сказати кілька слів про взаємозв’язки цих двох ідей: прав людини та екологічної етики.
Уся етика ґрунтується на одній тезі: індивід є членом спільноти. У цьому полягає подібність етики та екології, яка наголошує на існуванні численних зв’язків живих істот між собою та світом Природи. Різниця полягає в тому, що у випадку класичної етики мова йде лише про спільноту людей, а у випадку екологічної етики межі спільноти та коло її суб’єктів розширюються. Вони включа.ть тепер і рослини, і тварин, і екосистеми, і неживу Природу.
З точки зору прав людини етика життя у гармонії з Природою є надто радикальною, оскільки передбачає визнання суб’єктності Природи, її прав. Сама ідея прав Природи для багатьох правозахисників видається абсурдною, оскільки у цьому випадку немає суб’єкта права, здатного захистити свої права. Таке несприйняття ідеї прав Природи пояснюється тим, що ідея прав людини базується передусім на праві суб’єкта захищати ВЛАСНІ права. Боротьба за свої права завжди вважалася священною. Так склалося, що справедливість можлива тільки для тих, хто має змогу її відстояти. Отже ні на майбутні покоління, ні на Природу вона не поширюється. Ні рослини, ні тварини, ні тим більше екосистеми не можуть самі захищати свої права. Тому багатьом видається безглуздою розмова про права Природи.
Утім, сама ідея прав людини ширша, ніж просто надання людині можливості захистити СВОЇ права. Варто наголошувати й на тому, що говорячи про права людини, не варто забувати і про права ІНШИХ. Для захисту прав людини створюються відповідні інституції – насамперед для тих, хто зазвичай немає змоги сам належно захистити свої права: дітей, осіб з інвалідністю, незаможних людей, біженців, представників національних та релігійнмих меншин. Захист прав людини – це головна мета діяльності багатьох міжнародних інституцій. З цієї точки зору, для забезпечення прав Природи теж необхідно створювати відповідні інституції. До того ж правозахисники захищають не лише свої права, а права інших людей. Що заважає захисникам Природи так само захищати її права?
Визнаючи права лише людей, ми залишаємося у сфері дії антропоцентричної етики. Відсутність прав Природи поряд з наявністю прав людини означає, що люди легітимізують своє право домінувати над Природою. У цьому випадку зберігається антропоцентрична модель світу та її дітище - суспільство максимального споживання, що неминуче призводитиме до жорсткого дефіциту ресурсів, зростання екологічних проблем і ставитиме під загрозу існування самого людства.
Невключення екологічної етики у політичний дискурс шляхом визнання прав Природи залишає її осторонь від політичних процесів, прирікає її бути сферою інтелектуальних вправ нечисленних її прихильників.
В американців, які ще застали у своїй країні широкі незаймані території прерій та лісів, екологічна етика краще прижилася. В Україні, звісно ж, немає настільки великих територій, збережених в природному стані. Ми є нащадками давньої хліборобської цивілізації. Наше бачення світу сформувалося на ланах і пасторальних ландшафтах. Воно грунтується на потребі обробляти землю, засівати її, збирати з неї врожай. Нам мабуть важче дається розуміння того, що Природу варто сприймати не лише як джерело ресурсів. Землю - не лише як НАШУ годувальницю. Що слід вчитися зберігати її заради наступних поколінь людей і заради неї самої...»
Ольга Лящук: «І все ж мене тішить те, що навіть у підприємницькому середовищі можна вже простежити паростки розуміння - бізнес не може бути успішним та сталим, якщо він не враховує важливості збереження Природи.
Радію, коли зустрічаю підприємців – чи то на Волині, чи на Поліссі, чи у Карпатах – котрі підтримують ініціативи екологістів або реалізують дружні для довкілля проекти. Чи то просто налагоджують роздільне збирання побутових відходів, чи встановлюють сонячні колектори або автономні системи очистки стоків у своїх рестораціях та міні-готелях… Чи ж долучаються до громадянських кампаній протидії «проектам-монстрам». Як то плани будівництва каскаду ГЕС на Дністрі, створення мега-курорту на гірському пасмі Свидовця, або ж спорудження вітропарку на полонинах Боржави. Це дає нам надію…»
Андрій Мельничук: «Схоже, що сучасні американські екофілософи, той же Девід Абрам з нашого фільму, не кажучи вже про пересічних американців, не відмовляють собі у благах цивілізації. Їздять собі на дорогих автомобілях, зупиняються мабуть у комфортабельних готелях. Такі люди не здаються мені близькими до Природи. Щоб її відчувати, по землі треба ходити легко і тихо, босоніж. А так їхня філософія виглядає не надто щирою. Вона не визначає їхній стиль життя».
Ігор Сіренко: "З екофілософами не все так однозначно погано...) От Генрі Торо — один із тих американських мислителів, чиє філософування відповідало аскетичним життєвим практикам. В основі його вчення - мінімізація власних потреб і людського втручання в Природу. Всі знають, що він свідомо зрікався благ цивілізації, два роки провів у власноруч збудованій хижі серед лісу, де живився виключно працею власних рук. Торо, на мою думку, є одним з батьків сучасної американської національної ідеї. Це феноменально, що Америці вдалося поєднати здавалося б непоєднувані речі: ліберальну модель суспільства та економіки – з повагою до дикої Природи. Для мене це видається світоглядним феноменом. Мабуть таки властивий американцям культ незайманої Природи є одним з джерел формування їхньої культури".
Отой Національний парк Ґранд-Тітон, який ми побачили в фільмі, входить до складу парку «Великий Йєллоустон», площею більше 7 мільйонів гектарів заповідних територій. Таких масштабів заповідання не знає жодна інша країна світу. В американців їхні національні парки цілком відповідають своїй назві. Вони – такий саме національний символ, як гімн та прапор, як релігійні святині. Там ніхто не може собі уявити, щоб якась сільська рада скасувала на своїй території статус національного природного парку, як то у нас було в парку «Гуцульщина». Для американця то все одно, що спалити національний прапор. Витоки цієї ідеї, поваги до»дикої природи», мають вже більш ніж 150-літню історію, від часів Генрі Торо, Джона Мюіра, а пізніше Олдо Леопольда. І нам тут справді є чого вчитися. До речі, найбільш відому книжку Торо, «Волден, або Життя в лісах», цього року вперше видано українською. Ось вона, її наразі можна купити у видавництві «Темпора». Є вона і в книгарнях "Є"… ) У ній ви знайдете силу-силенну дуже глибоких думок. Наприклад: "Багатство людини пропорційне тим речам, від яких вона може відмовитися".
Наталія Пасічник: "Фільм магічно красивий і поетичний. Дивлячись, розумієш, що це правда: людині для гармонійного життя необхідне бачення краси в усьому. В грі кольорів, звуків, слів. Це не менш необхідне, ніж хліб наш щоденний. Без цього наше життя надто багато втрачає, набуває якогось … чисто механічного і безсенсовного вигляду. Зрештою, Йосиф Бродський, здається, стверджував, що естетична реальність впливає на реальність етичну, тож естетика на його думку є матір’ю етики..."
Андрій Мельничук: "Про спроможність слухати і розрізняти мову Природи у фільмі гарно сказано. Первісні музичні інструменти людей - спів і ритм. Перший етап їхнього ускладнення - вібрація варґанів, подих найпростіших духових: сопілки та флояри. Які ще дуже близькі до звуків Природи. У процесі розвитку людства музичні інструменти ускладнювались, набуваючи спочатку досконаліших, згодом все химерніших форм, все далі віддаляючись від природного. Тим не менше, чим ближче звук інструменту до вібрацій людського голосу, тим він вважається - в академічній традиції - досконалішим. Те, що у наш час називається «музичним мистецтвом» – це вміння давати собі раду із технологічними винаходами. Йому немає місця в майбутньому. «Дух музики» нібито є, але на нього впливає вже не дух людини, а технологія. Вихід – повернутися до природної простоти. Звуки Природи (в т.ч. людський голос, який є витвором природи) – найдосконаліші з інструментів. Нам треба наново навчитися слухати Природу. Її дихання, вібрації і ритми..."