Львів відзначає столітній ювілей Станіслава Лема, а Тернопілля – Іди Фінк

15 липня Верховна Рада Україна прийняла Постанову «Про внесення змін до Постанови Верховної Ради України «Про відзначення пам’ятних дат і ювілеїв у 2021 році», згідно якої перелік пам’ятних дат та ювілеїв 2021 року доповнено двома актуальними для Галичини пунктами - про відзначення 100-літніх річниць від народження донедавно майже забутих письменників: Станіслава Лема та Іди Фінк! Вперше в історії їхні ювілеї відзначатимуться в Україні на державному рівні!

Такі подібні у долях і різні у творчості

У долях Станіслава Лема та Іди Фінк-Ландау багато схожих обставин. Вони народилися в один рік в родинах асимільованих польських євреїв. Станіслав – у Львові, Іда – у Збаражі на Тернопільщині. Обоє їхніх батьків, Самуїл Лем і Людвік Ландау, після закінчення курсу медичного університету пройшли Першу світову війну лікарями фронтових шпиталів. Але якщо для родини Самуїла Лема події зародження української державності, що супроводжувалися боями за Львів у листопаді 1918 року були позбавленим сенсу продовженням жаху війни, то Людвік Ландау зробив свій вибір на користь українців - добровільно пішов служити лікарем 21 бригади Української Галицької армії.

Станіслав та Іда одночасно, перед самим початком Другої світової війни, склали випускні іспити у гімназіях. Про письменницьку творчість в юності не мріяли ані він, ані вона. Одночасно почали навчатися у Львові. Він – у новоствореному у 1939 році радянською владою медичному інституті, вона – у консерваторії імені Лисенка. Мабуть не раз стикалися на львівських вулицях. Мабуть обоє були свідками жахливого єврейського погрому у Львові, що прокотився містом у перші липневі дні 1941 року. Врешті-решт їм обом вдалося вижити у Голокості з фальшивими «арійськими» документами, але чимало їхніх родичів загинуло.

Травматичний досвід пережитого супроводжував їх обох впродовж цілого життя. Але Іда Фінк, хоч перебуваючи вже й у немолодому віку, змогла написати дві книжки про Катастрофу східноєвропейського єврейства, в яких виклала власні та батькові спогади, а ткож розповіді інших людей, яким вдалося вижити в Голокості.

Тоді як ця тема аж ніяк не домінує у творчості Лема. Згадок про Голокост львівських євреїв не так багато навіть у його автобіографічній трилогії «Незагублений час» ("Czas nieutracony"), у якій йдеться про період нацистської окупації. Хоча варто зважати на період, коли вийшла у світ трилогія, а саме межу 40 - 50-х років, позначену антисемітизмом і в Польщі, і в СРСР.

Лем відмовлявся відповідати на запитання журналістів про пережите у той час, аргументуючи відмову тим, що ці спогади коштують йому безсонних ночей. Але біограф Лема Аґнєшка Ґаєвска переконливо доводить, що у багатьох своїх творах, навіть у фантастичних та філософських романах, письменник зашифрував власні болісні спогади про Голокост, прямо не вказуючи на конкретні події, свідком яких йому довелося бути. Так у «Едемі» і «Непереможному» є жахливі епізоди винесення тіл загиблих астронавтів з космічного корабля. Вони, на думку Ґаєвської, є відображенням львівських трагічних подій початку липня 1941 року, коли євреїв примусили виносити тіла жертв НКВС з міських тюрем. У «Едемі» також зустрічається опис інопланетного табору смерті, що нагадує Янівський концтабір у Львові. У «Непереможному» фігурують жертви нападу нанороботів, які поводяться немов в’язні табору смерті перед стратою. А приховано-автобіографічний роман "Голос Господа" ("Glos Pana") містить розповідь, яку інший біограф письменника, Войчех Орлінський, вважає викладенням історії випадкового порятунку самого Станіслава Лема. Під час львівського погрому 1941 року його було також схоплено і він разом з іншими вже чекав розстрілу на подвір’ї катівні "Бригідки"...

Ось як Лем описав цей епізод, що трапився з начебто з математиком Раппапортом, персонажем "Голосу Господа":

"Його схопили на вулиці разом з іншими випадковими пере­хожими; розстрілювали їх групами, на подвір’ї щойно зруй­нованої бомбами в’язниці, одне крило якої було ще охоплене полум’ям. [...]  [Раппапорт] запам’ятав юнака, котрий, підбігши до німця-жандарма, кричав, що він не єврей, — але кричав це по-єврейськи (на жаргоні [мовою їдиш]), бо, певно, не знав ні­мецької. Раппапорт відчув божевільний комізм цієї ситуації і раптом зрозумів, що найважливіше для нього тепер — це до останньої миті зберегти ясний розум [...]. Він вирішив повіри­ти в перевтілення. Йому досить було не втратити цієї віри яки­хось п’ятнадцять-двадцять хвилин. Але, абстрагуючись від усього, він не зміг би цього досягти, тому в групі офіцерів, які стояли трохи віддалік від місця екзекуції, Раппапорт вибрав одного, що на вигляд чимось вирізнявся з-поміж інших. [...] Солодкавий трупний чад у повітрі він зауважив аж тоді, коли побачив отой носовичок у руці обраного ним офіцера. Раппа­порт сказав собі, що у ту мить, коли його застрелять, він пере­втілиться в цього німця. [...]

Аж тут раптом розчинилися брама, і на подвір’я в’їхала гру­па кінооператорів. По-німецькому було віддано якісь накази, й постріли одразу ж затихли. Раппапорт так і не дізнався, що сталося — ні тоді, ні згодом. Можливо, німці мали намір зняти гору трупів, щоб вставити ці кадри до кінохроніки, яка при­писала б цю екзекуцію ворогові [...].

Усіх, хто лишився живий, вишикували в шеренгу і зняли на плівку, а тоді офіцер з носовичком викликав одного доброволь­ця. Раппапорт одразу ж відчув, що мусить зголоситися. [...] Не треба було цілого апарату силогізмів, аби зрозуміти, — якщо ніхто не зголоситься, загинуть усі, отже, той, хто вийде зараз із шеренги, властиво, нічим не ризикує. [...] Вже смеркалося, коли розчахнулася заґратована брама і, за­точуючись у холодному вечірньому повітрі, група вцілілих ви­бігла на безлюдні вулиці. В’язні не наважувалися одразу бігти — але вони вже нікого не цікавили. Раппапорт не знав, чому так сталося, не аналізував учинки німців: то була доля, якої не слід витлумачувати..."

Пізніше дружина письменника, Барбара Лем, на запитання біографів, що з описаного в "Голосі Господа" насправді сталося з самим автором, відповадала: "ВСЕ".

Якщо творчість Лема більш-менш відома в Україні, то ім’я та твори Іди Фінк більшості з наших сучасників ще доведеться відкривати для себе. Смію стверджувати, що це відкриття нікого не залишить байдужим. А частину провини за тривале незнання її творчості мусимо узяти на себе ми, тернополяни, земляки письменниці. Ми переважно все ще не наважуємося прийняти до своєї культурної спадщини творчість представників етнічних меншин, історично пов’язаних з Україною та нашим краєм. Літературу єврейських авторів зокрема.

Хто ж така Іда Фінк?

Іда Фінк, у дівоцтві Ландау (1921 - 2011) — відома у світі польськомовна письменниця єврейського походження, яка народилася і провела свої молоді роки у Збаражі.

Вже згадано тут, що батько письменниці, Людвік Ландау (1889 - 1964 ) у 1919 році підтримував становлення української державності у Галичині. У 1920 – 1942 роках він працював лікарем у Збаражі. Рідний брат Людвіка, Саломон (Сальо) Ландау, також був свідомим учасником українського державотворення - служив у Збаразькій повітовій військовій команді ЗУНР. Тут варто зауважити, що євреї не підлягали примусовому призову до Галицької армії. Тобто служба братів Ландау в українському війську була їхнім вільним вибором.

Мати Іди, Францішка Штейн-Ландау, працювала вчителькою у збаразькій гімназії.

Після завершення гімназійної освіти Іда навчалася у Львівській консерваторії по класу фортепіано. У 1941-42 була ув’язнена нацистами у збаразькому гетто. Після втечі з гетта удвох з сестрою Ельжбетою у 1942 – 45 роках перебувала з підробними «арійськими» документами на примусових роботах у Німеччині. По війні розшукала у Польщі батька. Людвік Ландау був врятований переважно тими людьми, кого він сам перед тим рятував від хвороб і ран. Серед його рятівників був відомий на ціле Поділля пасічник, українець зі Збаража Євген Білінський. Деякий час він переховував доктора Ландау у фамільному гробівці Білінських на збаразькому цвинтарі. У1957 році Іда разом з батьком, сестрою та чоловіком, Бруно Фінком, емігрувала до Ізраїлю. Працювала там бібліотекаркою в організації Яд Вашем, записувала розповіді тих небагатьох, кому вдалося пережити Катастрофу.

Твори Іди Фінк відзначено літературними преміями багатьох країн – Премією Анни Франк (1985, Голландія), Премією меморіалу Яд Вашем (1995, Ізраїль), Премією імені Альберто Моравіа, Премією польського ПЕН клубу (2003) і Премією Пінхаса Сапіра (2007). Остання премія присуджується виключно авторам творів, написаних на івриті. Іда Фінк стала єдиним у світі лауреатом цієї премії з огляду на заслуги у описанні трагедії Голокосту. Про її долю та за мотивами її творів знято фільми у Франції, Німеччині та Ізраїлі. Вважається однією з найбільш шанованих єврейських авторок ХХ століття. Її автобіографічний роман «Подорож» та збірку оповідань перекладено з польської: на іврит, англійську, німецьку, французьку, голландську, норвезьку, данську, італійську, російську мови. У Польщі та Ізраїлі її твори включено до шкільних програм з літератури.

У 2017 році у львівському «Видавництві Старого Лева» вийшла її перша книжка українською - «Подорож» у перекладі Наталки Римської. Ближчим часом ВСЛ випустить у світ другу книжку письменниці – збірку оповідань «Сад, що відпливає» - також у перекладі Наталки. За її оцінкою «Досвід, описаний Ідою Фінк, — досвід екзистенційний, тобто життя на межі. І такий досвід, на жаль, універсальний — досвід межових ситуацій — досвід виживання. І тому її тексти це не історична література, а надзвичайно живі документи про людину — наші вибори та слабкості, про все те, що є нами».

Тривалий вже час життя та творчість письменниці разом з історією єврейського Збаража вивчає молода дослідниця Тетяна Федорів. Її пасіонарне ставлення до цієї теми не може не захоплювати. Тетяна: "Вона почала писати лише коли "біль зумів говорити". Носила усі ті страшні події у пам’яті та вичікувала на дистанцію, з якої побачити пережите можна буде не спокійно, але значно виразніше."

Повернення Іди Фінк-Ландау до рідного міста й України

Цього року з нагоди сторічного ювілею авторки у краї сформувалася громадська ініціатива «Рік Іди Фінк на Тернопільщині». Створено відкриту групу саме під такою назвою у мережі Facebook. Учасниками цієї спільноти планується проведення у Збаражі 22 – 23 жовтня літературно-мистецького фестивалю «Повернення Іди Фінк». У програмі фестивалю: розповідь про життя та творчість Іди Фінк, тему Голокосту у світовій літературі, відкриття меморіальної таблиці на будинку, який належав родині Ландау, оголошення першого лауреата Літературної премії імені Іди Фінк «Творчість заради діалогу та порозуміння між людьми та народами», представлення фотовиставки «Наші Інші», концерт класичної музики тощо. У дні фестивалю очікуємо на приїзд іноземних гостей: доньки письменниці Мірі Наґлєр та польських дослідників її творчості Бартоломея Крупи та Яна Ґросфельда.

Наразі видано друком буклет «Місто та люди Іди Фінк» з текстами Тетяни Федорів. Вже проведено декілька інформаційно-просвітницьких заходів у закладах освіти та бібліотеках області з представленням книжки «Подорож» і декілька ще планується. Маємо надію на вихід до жовтневих урочистостей другого видання творів письменниці.

Звісно, висловлюємо вдячність Збаразькій міській раді, міському Голові панові Роману Полікровському, консульству Республіки Польща у Луцьку за підтримку ініціативи «Рік Іди Фінк на Тернопіллі». Вважаємо, що її творча спадщина могла б з часом стати літературною візитівкою Збаража та сприяти таким чином популяризації міста та загалом нашого краю у сфері культури та туризму. Адже досвід тих українських міст, які активно популяризують мультикультурну спадщину, зокрема літературну творчість іншомовних авторів (Кременець – Юліуш Словацький, Бучач – Аґнон, Дрогобич – Бруно Шульц, Чернівці – Пауль Целан, Броди – Йозеф Рот, Бердичів - Джозеф Конрад, Верховина – Станіслав Вінценз тощо), свідчить про позитивний вплив такої діяльності на культурний та соціально-економічний розвиток.

Сподіваємось на підтримку ініціативи «Року Іди Фінк на Тернопільщині» Тернопільською обласною державною адміністрацією. Звісно ж, дякуємо народним депутатам України за підтримку постанови про відзначення ювілею письменниці на державному рівні. Що ж до Тернопільської обласної ради, то від самого початку року все ще чекаємо на її рішення.

Свою мету бачимо у тому, щоб твори нашої славетної землячки були прочитані. У першу чергу - молодим поколінням. Іда Фінк залишила нам дуже глибоке за своїм психологізмом бачення трагедії Голокосту, яке пробуджує до роздумів і співчуття.

Сформовану культуру пам’яті про трагедію Голокосту можна вважати одним із чинників єдності сучасної Європи. Людська спроможність пройти через спільний біль та співпереживання є й свого роду імунітетом до «бацили тоталітаризму», до повторення епідемій самознищення, які у минулому столітті принесли з собою сталінізм і фашизм. Ті люди, котрі свідомо, або мимоволі намагаються відсторонитися від цього знання та співпереживання, виявляються сторонніми, чужими, незрозумілими у світі, який прагне встояти на засадах права й гуманістичної моралі. Вони опиняються поза цією глобальною  гуманістичною єдністю. А тому є більш загроженими до повторення катастроф.

Тож читаймо !