Історичні постаті

Кароліна Лянцкоронська: життя як втілення фамільного кредо - “Flammans pro Recto”

01.09.2012
автор: Олександр Степаненко, Гельсінська ініціатива-ХХІ

Рівно 10 років тому, 25 серпня 2002-го, у Римі відійшла у вічність Кароліна Лянцкоронська - жінка, котра залишила яскравий слід у історії 20-го століття: яскравий гуманіст, правозахисник, патріот, науковець та меценат, остання представниця давнього шляхетського роду Лянцкоронських.

Почну з того, що доволі незвично писати про історико-культурний спадок шляхти в Україні. А він попри усі колосальні втрати і замовчування минулого століття залишається немалим. Достатньо згадати хоч би найбільший у східній Європі природничий музей Дідушицьких у Львові та неповторний парк «Софіївка» в Умані…

Та хіба досі - в отому впертому замовчуванні внеску аристократії в національну історію, науку та культуру - не продовжуємо ми дивитися на власне минуле крізь шори та криві скла більшовицького «краткого курса истории ВКПБ»? З іншого боку - хіба думка про те, що історія та культура поляків (євреїв, вірмен, росіян, татар і т. д.) в Україні є НАШОЮ, УКРАЇНСЬКОЮ ІСТОРІЄЮ ТА КУЛЬТУРОЮ – все ще не здається багатьом надто незвичною?...

Історія графів Лянцкоронських загалом налічує біля 7 століть. За цей час серед представників роду були коронні гетьмани, старости, каштеляни, воєводи, депутати та сенатори численних сеймів та парламентів… Від 16 століття Лянцкоронські гербу «Задора» володіли маєтностями у нас на Поділлі - в Ягільниці. Дещо з їхнього спадку можна побачити у нашому краї ще й нині: Ягільницький замок, залишки фільварку-кінзаводу, Успенський костел ХІХ століття, іконостас Вознесенської церкви, ліси Білавіна та Галілея…

Ця генеалогічна гілка графського роду обірвалася на історичній постаті Кароліни Лянцкоронської. Її винятково яскраве та довге життя можна вважати якнайкращим втіленням фамільного кредо, накресленого на гербі Лянцкоронських, яке можна перекласти з латини, як «Горіння за Право».

Народилася Кароліна у Відні 1998-го, а померла у Римі 2002-го у віці 104 років. Її батько, Кароль Лянкоронський, був радником цісаря Франца Йосипа, адміністратором цісарського двору, сенатором віденського Парламенту, чи не найвідомішим у імперії мистецтвознавцем, колекціонером та меценатом. Серед його друзів були видатні майстри пера і пензля, у тому числі Райнер Марія Рільке, Огюст Роден, Яцек Мальчевський… Родина володіла кількома маєтками у Східній Галичині: у Роздолі, Комарно та Ягільниці.

1921 року Кароліна Лянцкоронська закінчила Віденський університет за спеціальністю історія мистецтв. Наразі нам невідомо, чи довелося їй бувати у Ягільниці. Знаємо лише, що Лянцкоронські чи не щороку проводили літньо-осінні вакації у роздольському палаці. Збереглася ціла колекція фамільних портретів роботи Мальчевського, написаних саме тут, у Роздолі. Можливо, оті літні враження сформували у шляхтянки, котра виросла у німецькомовному віденському оточенні, доволі таки космополітичному, любов саме до Галичини, як до малої Вітчизни - «МОГО КРАЮ».

1934 року Лянцкоронська стає першою жінкою, котра захистила докторську дисертацію в Університеті Яна Казимира у Львові та й загалом - першою жінкою у Польщі, котра отримала докторський ступінь з мистецтвознавства.

У міжвоєнні роки вона часто бувала у родовому маєтку поблизу Комарно, котрий став її родинним спадком після смерті батька.



Друга світова війна застала її у Львові. Після окупації міста Червоною Армією продовжувала читати лекції в Університеті, з дня на день чекаючи арешту органами НКВД, співробітники яких звісно ж бачили у ній «поміщицю». До слова кажучи, енкаведисти у тому таки помилялися – адже міжвоєнна Польща не визнавала шляхетських титулів та привілеїв, а маєтності великих землевласників у 30-х роках було значною мірою парцельовано...

На початку 40-го, у Львові Кароліна вступила до підпільної організації «Спілка збройної боротьби». У травні 1940-го їй вдалося перейти з підробними документами до німецької зони окупації і дістатися Кракова. Оскільки займатися науковою та викладацькою справою у генерал-губернаторстві виявилося неможливим, вона відразу з головою поринула у діяльність, котру ми нині називаємо «правозахистом». Цю сторінку її життя по праву можна вважати справді героїчною.

На початках вона працює медсестрою «Червоного Хреста» - у краківських шпиталях для польських військовополонених, щойно звільнених німцями з таборів через епідемію туберкульозу та високу смертність. Серед колишніх вояків польського війська було чимало й українців-галичан. Як стверджує Кароліна у власній книзі «Військові спомини» (“Wspomnenia wojenne”), вони отримували медичну допомогу та моральну підтримку сестер «Червоного Хреста» нарівні з поляками. До слова, у тих мемуарах Кароліна також свідчить, що усвідомлення необхідності діалогу та порозуміння між галицькими поляками та українцями було властиве цілій родині Кароля Лянцкоронського. Відтак, то прикро, що страхітливі події україно-польського протистояння 40-х років похитнули ці переконання…

Ще у 41-у Лянцкоронська стає одним з лідерів «Головної Опікунської Ради», організації, завданням якої було надання гуманітарної допомоги в’язням нацистських тюрем. Користаючи з того, що родовитий галичанин, давній друг родини Лянцкоронських, а на той час краківський єпископ Адам Стефан Сапіга домігся у німців легалізації роботи Ради, Кароліна відвідує велику кількість тюрем південної частини Генеральної губернії, намагаючись врятувати якнайбільше в’язнів. Подорожуючи, як адміністратор Ради, підтримує контакти з підпіллям. Зрештою, вона таки прагне повернутися до «родинного краю».

У Львові та Станіславі безстрашна шляхтянка працює над створенням філії Опікунської Ради і одночасно намагається самотужки розслідувати справу вбивства гестапівцями 23 своїх колишніх колег, професорів Львівського університету та їхніх родин. Згодом натикається на таємницю зникнення 250 станіславівських інтелектуалів: викладачів, правників, лікарів і також намагається встановити обставини тієї трагедії. Відтак не дивно, що вже невдовзі, у травні 42-го, небачену зухвалицю арештовує головний організатор вбивства львівських професорів, шеф гестапо Ганс Крюгер. Її страта здається неминучою. Лише завдяки клопотанню кількох впливових королівських родин Європи, адресованому до найвищих очільників Рейху, страта відкладається. Але Кароліну на три роки надійно ізолюють від світу: спочатку у тюрмах Станіславова, Львова, Берліна, а згодом - у концтаборі Равенсбрюк. У квітні 45-го її нарешті звільнено з табору внаслідок втручання Міжнародного Червоного Хреста.

Звісно, ані про повернення до Львова, ані - до комуністичної Польщі у повоєнні роки шляхтянка не могла й мріяти. Відтак вона на довгі роки поселяється у Римі і цілком присвячує себе гуманітарній місії – створює численні інституції, покликані вивчати та зберігати історико-культурну спадщину: Польський історичний інститут, Наукове товариство у екзилі… У 1967 році Кароліна нею засновано фамільний «Фонд Лянцкоронських». За тридцять з лишнім років свого існування Фонд надав стипендії багатьом тисячам науковців-гуманітаріїв для проведення студій у західній Європі.

Лише після падіння у Польщі комуністичного режиму не забарилося офіційне визнання заслуг Лянцкоронської перед національною та європейською культурою. Від президента Валенси вона отримує найвищу нагороду – орден Polonia Restituta, від президента Італії – орден “Al Merito della Repubblica Italiana”. Папа Іван Павло ІІ удостоїв її вищих нагород Ватикану. Валенса запрошував пані Лянцкоронську нарешті повернутися до Польщі…

Але приїхати до рідної країни 90-річна немічна жінка вже не могла. Натомість вона подарувала Польщі власну багату колекцію живопису, серед шедеврів якої полотна Тіціана, Тінторетто, Рембрандта, Матейки, Мальчевського та інших майстрів світової слави. Збагатилися від щедрот пані Кароліни: Королівський замок у Варшаві, Краківський Вавель, Ягеллонська бібліотека, Польська Академія мистецтв, Національний музей у Варшаві… Зберігається збірка полотен Мальчевського з роздольської колекції й у Львівській картинній галереї. Але так видається, що раритетів із мистецьких зібрань Лянцкоронських в Україні могло б бути більше, якби досі ми не послуговувалися «революційним» пафосом, висловленим у горезвісному «всіх панів до дної ями…»

Зрештою, у 2000 році Фонд Лянцкоронських виділив 14 тисяч доларів на облаштування музею Золочівського замку. А можливо, останньою доброю справою Лянцкоронських у нашому краї стала реставрація ягільницького костелу Успіння Борогодиці, завершена у рік смерті пані Кароліни при фінансовій участі фамільного фонду.

А костельний дзвін з надписом “Karolina” щороку гуде над Ягільницею у оці серпневі дні - під час святкових відправ на Вознесіння Діви Марії.

Лише наразі луна від нього ще не розноситься надто далеко...

 

*    *    *

 

Цю публікацію  підготовано у рамках програмного напрямку діяльності "Спільна спадщина", що від 2008 року реалізується ГО "Гельсінська ініціатива - ХХІ".