Сьогодні, 27 січня, в Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту, в численних публікаціях з нагоди йдеться переважно про трагедії великих нацистських таборів смерті: Аушвиця-Біркенау, Дахау, Майданека… Дехто згадує також про червоноармійців 1-го Українського фронту, які звільнили Аушвіц. Так, ще згадується Бабин Яр. Але не варто забувати, що Голокост також зібрав свої страхітливі жнива чи не в кожному українському містечку та селі. Що нацистські концтабори діяли і в нашому краї. Що могили жертв Голокосту часто знаходяться не десь у абстрактній далині - вони поруч з нами, інколи в найближчому яру, лісі, на зарослому пустищі... Але ці могили переважно нам не відомі, а ті, що відомі – ніяк не позначені. Що імена тих людей, чиї життя обірвалися 80 років тому – забуті. Так само як забуті імена багатьох їхніх рятівників та їхніх катів.
У цей день хочу згадати про одного із загиблих у Голокості наших земляків – доктора Германа Брандмана, який віддав лікарському служінню людям майже 46 років свого життя. Керуюсь тим, що ще давні латиняни, які заклали підвалини європейської цивілізації, вчили нас: «Memoria bene redditae vitae sempterna» - «Пам’ять про добре прожите життя має тривати вічно». Прислухаймось до їхньої поради, якщо цінуємо свою приналежність до тієї цивілізації.
Герман Брандман народився 10 серпня 1873 року в селі Онут, що над Дністром, на правому, буковинському березі. Його батько звався Саломон Брандман. Герман закінчив курс Чернівецької державної гімназії та медичного факультету Університету у Відні. Диплом лікаря отримав у травні 1898 року. Після випуску проходив дворічну лікарську практику у Віденській університетській клініці.
Подальша доля Доктора Брандмана пов’язана вже з Поділлям. Впродовж 2-х років він працював лікарем у Копичинцях. У березні 1901 року отримав посаду окружного лікаря у містечку Пробіжна тодішнього Гусятинського повіту. Видається, що Доктор швидко здобув високий авторитет у тамтешніх мешканців – уже у 1905 році його обирають війтом гміни Пробіжна. Обов’язки війта він виконував до початку Першої світової війти, не полишаючи при цьому лікарської практики.
У Пробіжній Герман Брандман одружився, від цього шлюбу мав двох синів …
У серпні 1914 року був мобілізований до австро-угорського війська в чині поручника медичної служби. Працював лікарем безпосередньо на фронті та в польових армійських шпиталях до 1916 року. За цю службу в роки війни був удостоєний нагород від імперської держави та організації Червоного Хреста.
У січні 1916 року в зв’язку з наростанням у прифронтових районах епідемії тифу, наказом Крайового намісництва у Львові був направлений працювати лікарем в Ярославський повіт Перемиського округу, де перебував до листопада 1917 року.
Після звільнення прикордонних повітів Австро-Угорщини з-під російської окупації Доктор Брандман повернувся до рідної вже йому Пробіжної. Відновив тут одночасно і лікарську практику - на посаді окружного лікаря та в місцевому відділку страхової медицини – і виконання обов’язків війта гміни, і головування у Пробіжнянській шкільній раді. Лише влітку 1920 року через окупацію східних повітів Червоною армією та встановленням влади так званої «Галицької радянської соціалістичної республіки» змушений був на деякий час переселитися до Львова, де також не полишав лікарської праці.
У перші повоєнні роки доктор Брандман надавав лікарську допомогу й за межами Пробіжнянської гміни та відновленого в Тарнопільському воєводстві Копичинецького повіту - у віддалених гмінах та селах інших повітів краю, де на той час взагалі не було лікарів, і не в кожному селі працював фельдшер, або медсестра-акушерка. Далеко не всім селам пощастило так, як, наприклад, Великим Чорнокінцям, де допомогу при пологах надавала Гафія Ляхович з роду Сторонських, яка здобула фахову підготовку на курсах у Львові і мала багаторічну акушерську практику. За свідченням односельців, у складних випадках і вона завжди кликала на консультацію та допомогу Доктора Брандмана з Пробіжної. [2]
І він ніколи не відмовляв у допомозі, ані вдень, ані серед ночі, ані в негоду, ані в роки, коли вже був досить немолодим. А в той час долати відстані між селами доводилося на селянському возі, взимку - на санях, а часто – просто таки пішки, польовими шляхами…
Мешканці краю шанували його за високу кваліфікацію, постійну готовність прийти на допомогу, професійну етику, відкритість і тактовність у спілкуванні з пацієнтами.
Але не довелося Герману Брандману у старості тішитися заслуженими плодами своєї багаторічної подвижницької праці. У роки нацистської окупації Доктор змушений був переховуватися в різних селах краю.
Приміром, господар Мартин Винниченко з села Гадинківці (брат адвоката Івана Винниченка, про якого маємо розповідь на цьому сайті) 2 тижні переховував Брандмана на горищі власної стодоли, яка стояла неподалік залізничної станції. Коли хтось з односельців це помітив, Мартин вночі переправив Доктора в супроводі довіреної людини до села Великі Чорнокінці.
Влітку 1943 року на тому самому горищі у стодолі Мартин Винниченко вже на прохання самого Брандмана переховував молоду панну на ім’я Рута. Діти Мартина, Ольга та Ірка, вважали її донькою Доктора. Та з документальних джерел сьогодні довідуємось, що у нього насправді не було доньки!
Тож досі невідоме справжнє прізвище тієї Рути і ким доводилася вона Брандману. Онукою? Невісткою? Дружиною котогось з синів? Донькою когось з родичів, або друзів? Рута переховувалася у Винниченків впродовж тривалого часу, вона заприятелювала з дітьми Мартина і на знак взаємної приязні подарувала їм свої сережки. Дівчата повелися нерозважливо - відразу одягнули прикраси на себе і вийшли похизуватися перед сусідами, чим викликали підозри та зайві запитання… Після чого Мартин та Брандман вирішили далі не випробовувати долю. Тож Доктор знайшов для Рути новий сховок у тих самих Чорнокінцях... Нам невідомо, наскільки надійним і тривалим було переховування у цьому селі, та як склалася подальша доля Рути.
Ось він, український праведник Мартин Винниченко зі своїми донечками. Фото 20-х років.
Місцеві мешканці переховували свого Доктора впродовж усієї нацистської окупації, з 1941 по 1944 рік. А слід його (?) трагічної загибелі, ймовірно, віднайшовся через роки в одній з публікацій у Вроцлавському історико-публіцистичному часописі «На Рубежі» («Na Rubieży»). У списку жертв Голокосту, котрі загинули у містечку Пробіжна згадано: «Лютий 1944 року, застрелені українським поліцаєм: Брандман, сорока дев’яти років, єврейської національності, лікар. Брандман, сорока шести років, дружина вищезгаданого лікаря».
Якщо у вроцлавському часописі йдеться саме про Германа Брандмана, то видається, що він загинув за лічені дні до приходу Червоної армії. Але ж, даруйте, насправді йому на той час сповнилося не 49, а 70 років! Якщо ж тут згадано котрогось із двох синів Доктора, то наразі ми мусимо з’ясувати, чи не був хтось з них лікарем?
Історія Доктора Брандмана досить типова для багатьох галицьких міст та сіл. Досі пам'ять про Голокост, про жертв, злочинців та рятівників – через більш ніж 80 років після припинення тієї трагедії – залишається уривчастою, місцями майже зовсім втраченою. Подекуди – свідомо поруйнованою. Її символічним образом у згаданому містечку Пробіжна може слугувати стан «збереження» тамтешньої історичної синагоги.
Чи не означає це, що Голокост не завершився у 40-х роках минулого століття, що він триває й зараз – у нинішньому забутті?
Джерела інформації:
1. Державний архів Тернопільської області, фонд 231, опис 6, справа 3134. Особова справа лікаря Брандмана Германа, 1933 – 1934. Архівне фото Германа Брандмана також зберігається у цій справі.
2. Петро Довгошия «Магія Чорних Кінців: Історико-публіцистичний нарис», 2006
3. Jaroslaw Abramow-Newerly “Nawiano nam burzę”, Warszawa 2000