20 березня пішов з життя Володимир Прогорецький - поет, публіцист, видавець, просвітник, краєзнавець, громадський діяч. У кожній з цих ролей він намагався бути і був собою: яскравим, щирим, правдивим.
Сьогодні 9-й день після Його смерті, обходимо перші поминки по Ньому.
Я вперше познайомився з Володимиром як лікар – у часи, коли у Ньому особливо гостро відкривалася душевна рана пережитої війни в Афганістані. Він був ветераном, а точніше - заручником тієї імперіалістичної війни. Роками розривався між потребою висловити ту свою травму, розповісти про війну як про лихо і злочин. І між неспроможністю розповісти про неї геть усе («Афган пече, сволота…»). Втім, сподіваюсь, що Він мав таки нагоду виплеснути з себе багато душевного болю у наших з Ним розмовах при будь-якому моєму, відносно спокійному, нічному чергуванні. Дещо із сказаного у тих розмовах, не все, я прочитав пізніше в Його повісті «Афганський синдром» (2003) та в «Книзі пам’яті. Афганістан» (2004).
Ще тоді Володимир поділився зі мною задумом встановлення в Чорткові пам’ятника всім загиблим та зраненим у тій несправедливій війні – в образі Діви Марії, яка вкриває пораненого солдата рятівною хустиною. Пам'ятник стоїть нині на вулиці Копичинецькій. Стоїть перш за все завдяки Йому...
Не буду стверджувати, що Він дотримувався моїх лікарських порад після кожної виписки із стаціонару – от і з постійною сигаретою не розлучався до останніх місяців свого життя, обтяжених важкою хворобою.
Вже згодом я не раз звертався до Нього переважно з пропозиціями друку власних текстів у «Пекторалі». Жодного разу Він не відмовив.
Бачу Володимира перш за все літератором, хоча літературної освіти він не мав. Перш за все тому, що цінував літературне Слово. Вважав ознакою культурної деградації стан, коли люди спілкуються «сленгом», «суржиком», примітивною лексикою вулиці, базару. Ще й тому, що його Слово було віддзеркаленням його Особистості.
Він не був вшанований почесними титулами заслуг, звань та літературних премій. Це не видається мені дивним. Адже ніколи не служив можновладцям та професійним носіям титулів, часто був категоричним у своїх судженнях на їхню адресу. Якщо й служив комусь, то лише музам літератури. Та чи багато хто з нас сьогодні шанує отих Зевсових доньок: Калліопу, Евтерпу та сестру їхню Ерато? У Його поезіях були знаки служіння кожній з тих муз. Дехто з друзів вважав, що поезія Погорецького рясніє дисонансами. На мій, глибоко дилетантський погляд, ті дисонанси лише додавали їй справжності та індивідуальності.
У 2007 році Володимир уклав та видав ілюстрований краєзнавчий путівник «Чортківщина». При написанні текстів часом звертався до мене за порадою. Не певен, що суттєво допоміг у тій Його праці. Майже весь інформаційний матеріал було зібрано Ним самим.
Від того ж 2007 року, якщо не помиляюся, Він робив спроби прищепити у Чорткові Всеукраїнський літературний фестиваль «СлОвія» - за задумом дуже амбітний культурницький проект. У буквальному сенсі привозив до міста відомих письменників, пропагував їхні твори, ініціював низку літературних премій… Таких спроб було мабуть до десятка, але «СлОвія» врешті-решт не прийнялася на нашому провінційному тілі. Зусиллями однієї людини неможливо було втілити такий масштабний задум.
Та попри всі труднощі Йому багато вдалося в житті. Його opus magnum як автора ідеї, редактора та видавця – це безумовно журнал «Золота Пектораль», який видавався впродовж 19 років у друкованій та електронній версії. Жодне з міст у нашому краї не спромоглося на літературний та видавничий феномен такої якості, масштабу та тривалості в часі.
Останнім часом, вже знаючи про свій діагноз, працював над історією рідного села, Полівців. При одній з наших зустрічей, вже цього року сказав таке: «Олександре Михайловичу, мені вже не страшно. Хочу написати правдиву історію села». Не встиг дописати…
Попри все мріяв, якщо виживе у протистоянні з хворобою, ще й відновить власну книгарню у Чорткові – як місце зустрічей і читання. Адже оту ознаку епохи - нечитання книжок - вважав глобальним лихом, яка за наслідками співмірне із зброєю масового знищення.
Його здоров’я з року в рік підточував не лише «афганський синдром». До того синдрому багато іншого додалося. Важке повітря духовної провінції – не в останню чергу.
Як на мене, Володимир Погорецький - один з небагатьох з наших земляків, хто за життя заслужив на меморіальну таблицю на стіні своєї хати. Попри все, що Йому не вдалося і не встиглося, у царині культури Він зробив за останні десятиліття чи не найбільше . Звісно, якщо культуру сприймати широко, а не лише як соус до урочистих подій. Те, що він створював, було подвижництвом високої проби. Згаданий журнал він спочатку уявляв з назвою «Пектораль». Але з часом вона стала справді золотою.
Він залишає по собі вагомий творчий спадок. Час покаже, чи спроможні ми вповні оцінити і продовжити його справу. Наразі віртуальний хостинг HostPro, на якому була зареєстрована електронна версія «Золотої Пекторалі», повідомляє: «Роботу сайту призупинено». І це викликає сум. Нехай би я помилявся, але маю сумнів у тому, що тернопільська письменницька та журналістська організації в їхній сьогоднішній якості зможуть продовжувати справу Володимира без нього. Зберігати світлу пам’ять про нього – найменше, що можемо зробити.
Його втрата для нас вочевидь непоправна. І як втрата будь-якої людини, з якої йде в небуття цілий світ. І як втрата носія рідкісного дару творчості.
Він мав такий дар від Бога і вистраждав форми його втілення. Подібно до Дон Кіхота з Ламанчі, щодня вперто йшов у бій з вітряками невігластва і байдужості. Ті вітряки призначені вічно перемелювати людяність у нас. Але, на щастя, трапляються отакі гідальго.
Спочивай з Богом, вірний лицарю Слова.