«Сила права» все ж існувала в історії українського державотворення

Nonviolence is a weapon of the strong

Mahatma Gandhi

Чи ж то випадково, що «ПРАВО» і «ПРАВДА» - слова однокорінні ?

Начебто ні в кого не виникає заперечень принципове твердження, що в ідеалі суспільні проблеми та протиріччя повинні розв’язуватися не силовими засобами, а розумом. Розв’язуватися правильно, тобто по правилах, згідно загальноприйнятних правових норм. Що «право» і «правда» - поняття близькі, тож недаремно й ці слова виявилися однокорінними. Тож «сила права» - це апріорі добре. Це цивілізовано, «по-європейськи». Тоді як «право сили» - це пережиток східних деспотій, це зле. Що навіть якщо шляхи розв’язання проблем різним людям вбачаються по-різному, їм бажано досягати порозуміння. І якщо не співпраці між неоднодумцями, то хоча б чесної конкуренції. Але не ворожнечі…

В той же час в уяві багатьох наших сучасників історія державотворення в Україні загалом зводиться до парадигми боротьби. І переважно збройної та жорстокої. Так, в умовах бездержавності, а тим більше в добу сталінських та нацистських репресій альтернативи збройному опору деспотіям майже не існувало - хоча вияви співчуття та милосердя до жертв терору також можна тлумачити як опір. Нарешті, і зараз маємо війну, тож країна потребує героїзованих образів воїнів та борців.

Та все ж нам варто усвідомлювати, що шлях становлення держави насправді пролягає ще й через тривалу еволюцію та послідовне вибудовування її основ – а не лише через бунт, повстання, революцію, підпільну діяльність, терористичні акти, війну… Що для того, аби успішно творити власну демократичну державу, народ перш за все повинен стати нацією, самодостатньою в культурному, освітньому, економічному, правовому, політичному сенсі. Нацією, об’єднаною спільним баченням державницького проєкту та стратегії його будівництва. І розумінням того, що державницький проєкт в сучасних умовах вибудовується не на віддаленому острові, а в тісному та взаємозалежному світі.

Шляхи до державності: боротьба та вибудовування

Погляд на процес українського державотворення, як на шлях героїчної боротьби і мучеництва знайшов своє відображення у тексті прийнятого Верховною Радою в 2015 році закону «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у XX столітті».

І хоча цим Законом встановлено, що борцями за незалежність України у XX столітті визнаються особи, які брали участь у ВСІХ формах політичної, збройної та іншої колективної чи індивідуальної боротьби за незалежність України у XX столітті у складі конкретних інституцій, у тексті Закону переважно конкретизуються назви структур, які вдавалися до збройної боротьби: Українська військова організація (УВО), Організація українських націоналістів (ОУН), Народно-визвольна революційна організація (НВРО), Українська повстанська армія (УПА), Українська повстанча армія отамана Тараса Боровця (Бульби) «Поліська Січ», Українська народна революційна армія (УНРА).

Що ж стосується організацій, котрі торували легальний та ненасильницький шлях вибудовування незалежності України, то в формулюваннях цього Закону вони опинилися у дещо маргіналізованому вигляді, що зрештою відображує значно нижчий рівень зацікавленості ними істориків і поверхневий стан знань про них серед широкого загалу. Деякі ж з таких організацій згадані у Законі цілком некоректно - так пунктом 16 статті 1 Закону згадано «Українську Гельсінську спілку (група) (УГС, УГГ)», як одну організацію. Насправді йдеться про дві різні організації, які легально діяли у різні періоди і які варто розрізняти: Українську громадську групу сприяння виконанню Гельсінкських угод (Українську Гельсінкську групу, УГГ), утворену 1976 року під головуванням Миколи Руденка, усіх членів якої було жорстоко репресовано, а також Українську Гельсінську спілку (УГС) Левка Лук’яненка, утворену вже у часи радянської «перебудови та гласності», 1988 року.

В пункті 7 статті 1 Закону загалом згадано «політичні партії, інші громадські організації до утворення та під час існування Української Народної Республіки (УНР), Української Держави, Західноукраїнської Народної Республіки (Західної області Української Народної Республіки, ЗУНР), Карпатської України (Підкарпатської Русі), метою діяльності яких було здобуття (відновлення) або захист незалежності України», а також інші організації, структури або формування, що існували протягом XX століття (до 24 серпня 1991 року) і метою діяльності яких було здобуття (відновлення) або захист незалежності України.

Перелік таких організацій, структур та формувань мав би бути затверджений Кабінетом Міністрів України (п. 20. ст. 1 Закону). Від моменту прийняття Закону минуло вже майже 7 років, але досі такий перелік не затверджений Урядом. Закон не регламентує питання, які саме державні інституції або наукові установи повинні були за цей час розробити відповідний «перелік організацій, структур та формувань».

Такий стан справ із якістю та виконанням норм Закону відображує водночас: рівень компетентності наших політиків, і певні хиби нашої історичної науки та освіти, і диспропорції історичної пам’яті українського суспільства. Адже якщо країна після Революції Гідності однозначно орієнтується на цінності об’єднаної Європи: політичний плюралізм, легітимна громадська та політична діяльність, верховенство права, незалежне та справедливе судочинство, повага до прав людини, то візія нашого державницького становлення повинна була б передбачати достатню увагу до історичної ролі тих діячів та інституцій, котрі сповідували саме ці цінності та практики. Поки що ж вони перебувають на периферії уваги багатьох науковців та політиків. А в історичній пам’яті українців адвокати, вчителі, громадянські лідери та парламентарі все ж програють в популярності вождям, месникам, підпільникам та військовим. Для прикладу, якщо йдеться про історію західноукраїнського краю, то читач наразі не знайде в бібліотеці жодного грунтовного наукового видання навіть про діяльність найбільш розбудованих та впливових політичних партій Галичини: Української народно-демократичної (УНДП) часів Австро-Угорщини та Українського народно-демократичного об’єднання (УНДО) часів міжвоєнної Польщі, не кажучи вже про інші, менш популярні партії та громадські утворення.

Та все ж становлення у Східній Галичині ідеї єдиної української державності можна простежувати впродовж десятиліть - ще до утворення ЗУНР, практично від другої половини ХІХ століття. Приміром ще тоді громадсько-політична організація «Народна рада» проголошувала: «Ми, галицькі Русини, часть українсько-руського народу, що має державницькі традиції, ніколи не зрікся і не зрікаєся прав народу самостійного, заявляємо, що остаточною метою наших народних змагань є дійти до того, щоби цілий українсько-руський нарід здобув собі культурну, економічну і політичну самостійність та з’єднав ся з часом в одноцільний національний організм». А вже достатньо повний політичний спектр українських партій парламентського типу сформувався вже у 90-х роках ХІХ століття в складі: Русько-Української радикальної партії (РУРП,1890), Русько-українського християнського союзу (1896), невдовзі - Католицького руського народного союзу (КНРС, 1897), Української Соціал-Демократичної партії (СДПР,1899), Української національно-демократичної партії (УНДП, або «партії народовців», 1899).

У міжвоєнний період завданням українських легальних партій та їхніх послів у Сеймі та Сенаті Польщі також бачилося в контексті реалізації ними своєї стратегічної мети – утворення правової та соборної Української держави легальним шляхом. Політичні умови для якого тоді існували, тоді як «Умови, в яких нині перебуває Наддніпрянщина, не дозволяють на ніяке незалежне організоване тамошнє національно-політичне життя і накидають нам, галичанам, ширші й поважніші обов’язки... Тому Українська Парламентарна Репрезентація у Польщі, вибрана українським населенням наддністрянських земель, є взагалі єдиним українським … народним представництвом, а цей факт накладає на неї відповідальні перед історією обов’язки: носіїв і репрезентантів всеукраїнської ідеї».

Багатьох політичних та громадських діячів у роки сталінського терору було репресовано саме за звинуваченнями про належність до легальних партій, метою яких було становлення вільної України. Наприклад, у регіоні в якому працює «Гельсінська ініціатива-ХХІ» (Чортківський район Тернопільської області), зазнали політичних репресій адвокати, члени Українського народно-демократичного об’єднання (УНДО): Антін Горбачевський, Володимир Електорович, Іван Хічій, Остап Юрчинський, Іван Винниченко та інші. Деякі з них загинули в сталінських тюрмах, таборах та на засланні. Дехто з них досі не реабілітований, оскільки відповідні архівно-кримінальні справи були втрачені, свідомо знищені, або взагалі не існували як такі. Тобто, якщо виконувати букву згаданого Закону, то видається, що діячів УНДО, стратегічною метою діяльності якого була українська державність, формально досі неможливо ані визнати борцями за незалежність України у XX столітті, ані зняти з них кримінальне звинувачення.

Вибіркова національна пам’ять

Від 2014 року у нас діє центральний орган виконавчої влади, що зветься Український інститут національної пам’яті (УІНП), до основних завдань якого віднесено зокрема організацію всебічного вивчення історії українського державотворення. Так видається, що саме УІНП повинен був за роки, що вже спливли після ухвалення закону «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у XX столітті» організувати вивчення питання про роль легальних політичних та громадських інституцій в українському державотворенні та подати Урядові на затвердження отой Перелік організацій, структур та формувань, метою діяльності яких було здобуття, відновлення або захист незалежності України. Чомусь таки досі цього не зроблено, хоча весь цей час Інститут демонстрував бурхливу активність в інших питаннях історії.

Тож існуючі диспропорції у сфері історичної пам’яті мабуть таки треба виправляти.

Керуючись цим наміром, «Гельсінська ініціатива-ХХІ» минулого року направила до УІНП звернення, в якому констатувала, що перелік організацій, структур та формувань, які брали участь у всіх формах боротьби за незалежність України, наведений у Законі, видається неповним і потребує доопрацювання. Пропонувалося також вивчити порушену тему та подати обгрунтовані пропозиції щодо внесення змін до згаданого Закону та розроблення Переліку організацій, структур та формувань, які брали участь у всіх формах боротьби за незалежність України.

Відповідь за підписом новопризначеного Голови УІНП п. Антона Дробовича таки отримано.

У ній йдеться про те, що «Інститутом проводиться робота з розробки проєкту постанови Кабінету Міністрів України про затвердження зазначеного переліку організацій, структур та формувань. У рамках цієї роботи до Інституту надійшли пропозиції від Державної архівної служби України, громадських організацій та окремих громадян… Інститутом за участю фахівців Національної академії наук України та істориків проводиться робота щодо встановлення ролі у здобутті та захисті незалежності України організацій, структур та формувань, щодо яких надійшли відповідні пропозиції. З огляду на це, пропозиція, яка міститься у листі ГО «Гельсінська ініціатива - ХХІ» щодо включення до переліку організацій, структур та формувань, що існували протягом ХХ століття (до 24 серпня 1991 року) і метою діяльності яких було здобуття (відновлення) або захист незалежності України, Української радикальної партії (утворена 1890 р), Української Соціал-демократичної партії (1899), Української національно-демократичної партії (1899), Української народної трудової партії (1921), Українського народно-демократичного об’єднання (УНДО, 1925) та уточнення стосовно формулювання п. 16 ст. 1 Закону «Українська Гельсінська спілка (група) (УГС, УГГ)» буде опрацьована Інститутом та використана у подальшій роботі над проєктом постанови Кабінету Міністрів України».

Тож маємо надію на те, що порушене питання буде таки вирішено.

Файли з текстами звернення «Гельсінської ініціативи-ХХІ» та відповіді УІНП доступні для завантаження

До ліберального Заходу чи диктаторського Сходу – quo vadis?

Звісно ж, пам’ятати про носіїв нашої політичної та правової традиції необхідно не для того, аби зводити довкола них культ поклоніння. Тут не так йдеться про персоналії, як про принципи й цінності, актуальні як в історії, так і в сучасності. Адже без усвідомлення історичної ролі легальних та ненасильницьких дій у становленні української державності нам однаково важко: наповнювати сучасну державу правовим та демократичним змістом та бути зрозумілими в спільному європейському домі, до якого ми начебто прагнемо потрапити.

Не є новиною той факт, що практично усі головні міжнародні організації – ОБСЄ, ООН, Рада Європи, Європейський Союз, НАТО – в якості своїх головних пріоритетів визнають дотримання прав та свобод людини, принципів верховенства права та демократичних стандартів в управлінні державою. Диктаторські методи в державній політиці, що діють паралельно з дедалі активнішими спробами дискредитації ліберальної демократії наразі більш характерні для Кремля, білоруського «батьки» та автократичних режимів країн Центральної Азії. Саме у цій сфері проходить світоглядна межа між демократичним Заходом і деспотичним Сходом. Але непокоїть те, що соціологи впродовж останніх років й у нас в Україні фіксують зростання очікувань «сильної руки», вождя, «батька нації», який врешті-решт прийде і по праву сили наведе «порядок» у нашій країні. Прибічники силових, диктаторських, а то й терористичних методів вирішення проблем вибірково апелюють до історичного досвіду України, який начебто демонструє безальтернативність цього шляху.

І все ж «сила права» також була присутня в історії українського державотворення. Цю історію варто вивчати, нею можна пишатися. Саме вона поєднувала нас – і ще поєднає у майбутньому ! - з отим європейським домом.