Українська ідентичність

Я є фаном BBC radio, особливо тих передач, які стосуються історії. Одна з них дає добрий початок для моєї розповіді. Мова йде про серію, присвячену історії різним країн, котру проводить колишній кореспондент BBC у Центральній Європі Misha Glenny. На початку передачі про Німеччину він просить декількох істориків та політиків описати, що таке німецька ідентичність - і кожна чи кожен з них не може або відмовляється відповісти на це питання. По-просту на це питання не має відповіді.

Цей приклад дозволяє мені врятувати себе і моїх читачів від довгоі дискусіі, що не існує чогось такого як чітко означувана національна ідетичність. Ідентичність існує не сама по собі - як вікно, навпроти якого я зараз сиджу, чи стіл, за яким я зараз пишу. Вона є ситуативною й дискурсивною - тобто твориться обставинами щоденного життя ("нація - це щоденний реферндум", згідно слів Ернеста Ренана), й у першу чергу чергу текстами. І то не тільки чи стільки державними законами чи розпорядженнями, але творами літераторів, істориків й митців (якщо виходимо зі засновку, що кожний твір мистецтва є текстом - тобто містить мессиджі, які можна відчитати).

Це не означає, звичайно, що українська ідентичність постала винятково з буйної уяви цих самих мистців. Насправді, українська ідетничність, як і будь які інші ідентичності, постали з певних реальних історичних блоків. Скажімо, перша згадка про Україну як окрему територію згадується у 1187 р. У ранньомодерні часи Україною називають "дикі землі". які замешкують запорізькі козаки. У такому вигляді вона фігурує на карті французього інженера Боплана, одної з найперших карт Східної Європи. Рік появи цієї карти - 1648 р. - є водночас роком початку великого козацького повстання під проводом Богдана Хмельницького проти польських королів. Повстання привело до появи автономної козацької держави, яка у ХУІІІ столітті у місцевих козацьких літописах фігурує як Україна у значенні patria -- тобто символу найвищої лояльності місцевих еліт. До кінця ХУІІІ століття ця держава зникає. Вона, однак, залишила козацьку знать і їх потомків, які плекають память про неї задовго по тому, як українські землі, після поділів Польщі у 1772-1795 й аж по першу світову війну, були розділені між Австрійською (пізнішою - Австро-Угорською) та Російськими імперіями.

Творення української нації відбувається головним чином у модерну добу, але з цих старих, історичних блоків. У тому відношенні, українська нація є молодою нацією зі старою історією. Зрештою, як і нація німецька. Роль державних чи мистецьких текстів полягала в тому, щоб ці будівельні блоки відібрати серед інших можливих й склеїти їх в єдиний панівний дискурс.

Різниця між німецьким та українським випадками полягає у тому, що в українському ці останні, мистецькі тексти відіграли значну більшу роль аніж тексти державні чи політичні. Не тому, що українські тексти були кращими чи сильнішими, а тому що до 1991 р. українці практично не мали досвіду власної національної держави - зокрема, армії і школи, найефективніших інструментів масової націоналізації посполитого неселення, у першу чергу - селянства.

Цю відмінність підсумував один з істориків-теоретиків: "У Західній Європи нації творять політики, у Східній - поети". Зрозуміло, що кожне порівняння кульгає, і що завжди є приклади, які свідчать про протилежне. До того ж терміни "Західна" та "Східна Європа" є проблематичними. Але навіть якщо прийняти до уваги усі ці застереження, вони не підважать тези що у творенні національної ідентичності на Сході Європи взагалі а України зокрема митці відігравали надзвичайну велику роль.

В українському випадку ця роль підтверджується фактом, що центральне місце в українському національному пантеоні займають три поети - Тарас Шевченко, Іван Франко та Леся Українка. Цей ряд можна продовжити у коротке (1914-1989) ХХ століття - від письменика Володимира Винниченка та журналіста Симона Петлюри, лідерів короткривалої Української Народної Республіки (1917-1920), знищеної більшовиками, аж до поетів Івана Драча та Дмитра Павличка, які у 1989 р. очолили "Рух" - український відповідник польської "Солідарності" чи литовського "Саюдісу".

Різниця між ХІХ і ХХ ст. полягала у тому, що ХХ ст., "століття екстрем", породило дві екстремістські ідеології, які не мали своїх аналогій у ХІХ століттті - фашизм і комунізм. Але й тут українські митці вели перед в артикуляції національних версій цих ідеологій. Головним іделогом українського комунізму був поет Микола Хвильовий, головним ідеологом українського екстремного націоналізму, близьким до фашизму, був літературний критик Дмитро Донцов. Після падіння Радянського Союзу, у незалежній Україні найкактивніше артикулюють нову українську ідентичність провідні українські літератори Юрій Андрухович й Оксана Забужко та літературний критик Микола Рябчук. Вони є першим поколінням українських мистців, які більш-менш спокійно наближується до віку 60 років. Як на українські умови це є неабияким досягненням. Багато якщо не більшість мистців перед 1991 р. або помирали замолоду -- або ж мусіли вмовкати, щоб жити довго.

Ця особливість їхньої колективної біографії багато говорить про історичний контекст, в якому виникали і функціонувалиа їхні тексти. Мабуть жодна інша національна культура у Східній Україні не зазнала таких сисетматичних і масових репресій як українська. Досить сказати, що українська мова була єдиною, яка двічі заборонялася у Російській імперії. Це зумовлювалося у першу чергу особливо геополітичним статусом української ідентичності. Влада і контроль над українськими землями, з її багатими ресурсами та населенням, яке культурно і мовно було дуже близьким до росіян - а, отже могло бути молодшим партнером в управлінні імперії -- для Петербургу було питанням життя і смерті. За таких умов на розвиток окремої української ідентичності для Російської імперії було рівозначно самовбивству. Тому не дивно, що українські мистці ставали постійними жертвами репресій: словами Лєшека Колаковського, у такій державі, як Російській імперії, не існувало чіткої роздільної лінії між літературою і вбивством -- обидва трактувалося як тяжкі злочини.

Радянський Союз змодифікував цю ситуацію. З одного боку, він був нагато більш репресивним, з іншого боку - він ніколи не забороняв українську ідентичність, а, навпаки, він промотував її. Але були чіткі межі промотування: українська ідентичність розумілася як ідентичність етнічна. Якщо ж хтось піднімав голос, що українська ідетничність може мати ще й політичний вимір, того оголошували українським націоналістом і заставляли замовчати. Політичні права належали винятково радянському народу - новій історичній спільноті, яка мала постати внаслідок соціальної інжинерії радянського режиму. Що, однак, важливо: ця нова спільнота мала бути російськомовною. Російська мова мала стати мовою комунізму подібно до того - як французька мовою була мовою феодалізму, а англійська - капіталізму. Перспективи української мови були досить сумними: вона мала відмерти як мова публічного вжитку, разом з мовами інших націй.

Одним словом, українці були такими собі щасливими але безголосими тубільцями, яким дозволено співати й танцювати у межах власного етнічного скансену - але не скаржитися, коли розміри цього скансену зменшуються, як шагренева шкіра. У цьому була своя "логіка історії", над якою даремно було б проливати сльози.

Цей короткий історичний екскурс дозволяє краще зрозуміти звязок між мистецькою творчістю і націотворенням. В українському випадку він зводиться до простої формули: наголосі на мові як на головному критерії ідентичності. Іншими словами, українська мова є релігією України, а поет - пророк її. Релігійноподібність української ідентичності не є пустою метафорою. Треба було бути одержимими й великомучениками, щоб розвивати щось, що не відповідає логіці історії й суперечить інтересам держави.

Але у виборі мови як головного критерію ідентичності був і сильний прагматичний елемент. Оскільки більшість україномовних були селянами, а більшість селян в Україні - україномовними (бл. 90% в одному і другому випадку на межі ХІХ і ХХ ст.), то мовний вибір de facto був вибором більшості. Тому українська ідетничність мала виразний соціальний вимір: вона повязувалася у першу чергу з культурою українського села. Цей звязок не перервала ані насильна радянська колективізація та голод 1930-х років, котрі сильно підірвали традиційну селянську культуру, ані повоєнні демографічні зміни, внаслідок яких сільське населення в Україні безповоротно втратило свою чисельну перевагу. Жертви і втрати не послабили емоційний заряд звязку між українськістю та народною культурою - тим більше, що дуже часто ті, хто артикулювали україномовну ідентичність, були віддалені від сільської стріхи одним-двома поколіннями.

Відповідно, українські національні ідеологи творили образ народу-мученика: пригноблений і знеславлений, навіть у найгірших умовах і мимо всього, він зміг зберегти свою мову і свою культуру. Цим він відрізнявся від еліт, які "зрадили" - тобто засимілювалися у чужу, російську чи польську культуру. Захист інтересів цього народу і служіння йому ставало майже сакральним обовязком. Шевченко, національний поет України (1814-1861) висловив цей моральний імператив поета такими словами:
"Возвеличу
Малих отих рабов німих!
Я на сторожі коло їх
Поставлю слово"

Перед викликом цього морального імперативу деякі з українських діячів неселянського походження або свідомо наслідували спосіб поведінки селян (т.зв. хлопомани") або навіть видавали себе за селянську дитину (Іван Франко).

У кожному випадку, українська інтелігенція артикулювала ("уявляла") українців як націю-клас. Про одне з її перших поколінь, київських громадівців 1870-х років, говорили, що вони носять в одній кишені твори Тараса Шевченка, а в іншій - "Капітал" Карла Маркса. Таке поєднання етнічного і соціального виміру робило концепцію українській нації привабливою для мобілізації селянських мас. Так, під час виборів до всеросійських Установчих зборів восени 1917 р. Україна, поруч з Кавказом, були єдиними територіями, де виграли місцеві національні (неросійські) партії. Але разом з тим селянство як соціальна група не здатна на сталу національну мобілізацію. Ця нездатність у значній мірі вирішило поразку української революції й Української Народної республіки у 1917-20 роках.

За втрату шансу на свою власну державу українцям довелося заплатити у ХХ столітті дуже високу ціну. В артистичному ж відношенні орієнтація на селянство прирікало українську культуру на провінціалізм та - нерідко - на низьку мистецьку вартість. Вона програвала у конкуренції з іншими "високими" культурами, у першу чергу російською. Звичайно, значною мірою цей програш був наслідком репресій та обмежень, які накладали на українську культуру Російська імперія та пізніші влади. Але це репресії не знімають відповідальності з самих українських культурних діячів. Виключаючи зі свого овиду інші групи населення, у першу чергу мешканців великих міст, вона втратила вплив на зурбанізований й зіндустріалізований російськомовний Схід України. Протистояння української з іншими конкуруючими ідентичностями набрало загрозливих вимірів "Захід-Схід", "село-місто", "традиція/відсталість - модерність". І хоча ці виміри дещо послабли чи розмилися з часу здобуття української незалежності у 1991 р., вони ще довго відчуватимуться в українському політичому і культурному житті.

Альтернативна версія української ідетничості почала формуватися після поразки української революції, серед української еміграції. Вирішальну роль тут відіграв Вячеслав Липинський (1882-1931). Він різко засуджував саме явище "літературної України" - коли національні лідери формуються з числа літераторів, а ті у свою чергу підміняють тверезий політичний аналіз літературними образами і літературною критикою.

Липинський був польським поміщиком з Центральної України. Подібно до декількох інших поляків, він вирішив солідаризуватися з інтересами народу, на землі якого він живе. Але на відміну від них, Липинський не вважав потрібним при цьому перебирати селянські звичаї а тим більше відрікатися від свого шляхетського ("панського") статусу. Навпаки: він вважав, що можна бути українцем, не будучи селянином чи україномовною інтелігенцією. Головною причиною поразки української революції було небажання її лідерів перетягнути на свою сторону стару еліту з числа російських чиновників чи польських поміщиків - бо саме стара еліта мала потрібний досвід і потрібні ресурси, які змогли би допомогти устояти українській державі.

Відповідно Липинський запропонував нову формулу української нації - котра буде спиратися не на мові чи народних звичаях, а на політичній лояльності до української держави усіх мешканців, які проживають на території цієї держави, незалежно від їх етнічного, соціального чи релігійного походження. Як модель для України він пропонував американську націю:“Так... повстала на наших очах Американська Нація з процесу співжиття ріжних націй і ріжних класів на території Сполучених Держав. Од своєї метрополії одділились ці Держави не під гаслом націоналістичним (бий Англійців) і не під гаслом соціалістичним (бий панів і буржуїв), а під гаслом політичним: творім всі мешканці Америки – яких би ми не були націй і класів – свою власну Американську державу”

За свого життя Липинський був маргінальним політиком з невеликими впливами. Але після його смерті його прочитала група молодих українських інтелектуалів у Львові, котрий у той час перебував у міжвоєнній Польщі. Після того, як Львів і всю Західну Україну анексував СРСР, вони перебралися на Захід, де зробили академічну карєру істориків у північноамериканських університетах.

Липинський привабив їх перш за все тим, що він ставився однаково критично як до комунізму і нацизму, так і скрайнього українського націоналізму. Захоплення Липинським дозволило їм тримати критичну відстань як до Радянської України, так і до націоналістичної української діяспори на Заході.

Інтелектуально найбільш впливовим й оригінальним серед цієї групи був Іван Лисяк-Рудницький. Його версія української ідентичності базувалася на ідеях Липинського - однак він зміг водночас інтегрувати певні елементи народницької концепції. Суть цієї концепції зводиться до такої формули: головні різниці між Україною і Росією полягають не в мові і в народній культурі, а в різних і то дуже відмінних політичних традиціях - у першу чергу у самоорганізації суспільства і в іншому типу стосунків між суспільством і державою. А головна причина цих різниць полягає в тому, що українські землі через посередництво польської Речі Посполитої, довгі століття перебували у складі західноєвропейської цивілізації, звідки й перейняли відповідні політичні традиції.

Не важко побачити, що розходження між народницькою ("літературною") і консервативною ("історичною") версіями української ідентичності є відмінностями між так званими концепціями етнічної (ethnic) і цивільної (civic) нації. Часом ці дві концепції ще називають "німецькою" і "французькою" або "грецькою" та "римською" - за назвою тих держав, які ці моделі найкраще уособлювали в модерні чи, відповідно. античні часи.

Конкуренція між цими двома моделями становить один з головних драматичних сюжетів у політичному й культурному житті сучасної України. Зокрема, на початку 2000-х років вона відобразилася у дискусіях навколо теорії "Двох Україн" Миколи Рябчука. Зважаючи на факт, що автор цієї концепції є літературним критиком, не важко догадатися, якій з двох версій української ідентичності він надає перевагу - і що головне коло його прихильників вербується з літературно-мистецького середовища.

На колишньому радянському просторі помітна одна тенденція: там, де до влади після падіння комунізму прийшла опозиція, домінує етнічна модель нації. І, навпаки, країни, де стара еліта змогла бодай почасти зберегти владу, слідують цивільній моделі. Іншими словами, у Східній Європі поняття "цивільний" ("civic") і "громадський" ("civil") не лише не збігаються - вони можуть суперечити одна одній: концепцію цивільної нації можуть запроваджити авторитарні режими з дуже не-громадянським лицем. Це є правдою у випадку України: риторику цивільної двомовної нації підтримували два найбільш авторитарні режими Кучми (1994-2004) та Януковича (2010-2014). І навпаки, найрішучіше концепцію етнічної нації підтримував Ющенко, який прийшов до влади після перемоги Майдану 2004 р. Оскільки вимір "демократія - авторитарзим" в Україні має ще й регіональний вимір, то різниця між двома моделями нації набирає характеру протистояння між україномовним Заходом та російськовним Сходом.

Однак перший а особливо другий Майдан показує, що цивільна модель нації в громадянському виконанні теж має свої шанси. Обидва Майдани були двомовними, а другий Майдан й поразка "російської весни" показує, що головна розколу розділяє Україну не на дві більш-менш - україномовну і російськомовну - частини. а проходить всередині російськомовної частини і співпадає більш-менш з лінією фронту.

У ширшому порівняльному контексті, протистояння між "етнічною" і "цивільною" моделлю є значною мірою умовною. У світі дуже мало як чистих ентічних, так і чисто цивільних націй - більшість націй водночас є й етнічними, і цивільними. Питання насправді формується так: навколо якого етнічного ядра формується цивільна нація? У конкретному україньскому випадку це питання звучить так: хто буде ядром української нації - україномовні чи російськомовні громадяни України?

Але навіть така постановка питання є спрощеною. Бо в Україні існує можливість "двоядерної" нації. Українські публіцисти охрестили її "Третьою Україною" - України не Заходу і не Сходу, а Центру, не тільки географічного, але й політичного, Україною нового молодого покоління і середнього класу. У такому розумінні Україна має швидше стати трьохмовною, аніж одномовною - при умові, що третьою має бути англійська, мова економічного успіху активної інтеграції у зовнішній світ.

Лозунгом цієї нової, третьої України є не будувати українську націю, а модернізувати її. Відповідно до цієї логіки, ідеологи третьої України вимагають перенести наголос з ідентичності на цінності. На їхню думку, власне наявність чи відсутність певного набору суспільних цінностей значною мірою визначає успіх чи невдачу модернізації. Це перенеголошування співпадає з недавнім але помітним занепадом дискурсом ідетничностей та посиленням дискурсу цінностей.

Символом цих змін став Євромайдан. Його не випадково називають Революцією Цінностей чи Революцією Гідностей. Ціннісний дискурс виразно домінував у Петра Порошенка у перші місяці після його приходу до влади, у тому числі у його Стратегії "України-2020".
Майбутнє цієї моделі залежить від багатьох обставин - у першу чергу, від політичної волі пост-майданного політичного класу різко поміняти правила гри.

Півтора роки перебування його при владі дозволяють сумніватися у наявності цієї волі. Виразно помітний ціннісний розрив між їхньою публічною риторикою і політичною поведінкою. Окрім того, російська агресія Путіна виразно провокує повернення до дискурсу ідетничностей, зокрема до пошуків ворога. На фоні замороженої воєнного конфлікту та перманентної економічної кризи цим ворогом знову пробують зробити російськомовних, євреїв при владі і т.д. До того ж, у гуманітарному блоці нової української влади виразно домінують прихильники політики ідентичності, "діти Ющенка" - віце-премєр з гуматнітарних питань Вячеслав Кириленко та директор Інстутуту національної памяті Володимир Вятрович.

Однак ефект Євромайдану полягає у появі в Україні сильного громадянського суспільства. Як показують найновіші дослідження та як засвідчує його поведінка, серед його ядра зберігається ціннісний дискурс та сильне запротебування на зміни. Мистецтво у ширшому значенні відіграє тут виняткову важливу роль - адже за означенням воно має сильний аксіологічний (ціннісний) вимір. І тут у царині сучасного українського мистецтва спостерігаємо дуже важливі зміни. З одного боку, бачимо появу російськомовних митців, які настоюючи на своїй російськомовності, разом з тим вважають себе повноцінними членами української культури - Андрій Курков, Олександр Ройтбурт, Влад Троїцький, Борис Херсонський. З іншого боку, серед нового покоління українських митців бачимо лідерів, які прагнуть вийти за межі національно-демократичного дискурсу і розпочати процес українсько-українського примиренння, включно навіть з тим російськомовним населенням, яке опинилося по тій стороні фронту. Найвиразнішим лідером і символом цього покоління є харківський поет і письменник Сергій Жадан.

Робити будь-які висновки чи прогнози у цій ситуації зарано. Одне, однак, залишається без сумніву: становлення нової української ідентичності є дуже динамічним процесом, і з плином часу ця динамічність не спадає, а, навпаки, збільшується. У цьому є свої загрози, але й є і певні переваги та, головне, надії.