Єврейство Збаража
автор: Тетяна Федорів
Цього року 8 червня минає 75 років знищення єврейського гетто у Збаражі. Цій великій трагедії маленького міста передував ряд подій, що склали трагічну мозаїку із людських доль та життів.
Важливо збагнути, що за кожною датою, за кожним фактом, стоїть доля конкретної людини. В останні роки вдалося відшукати уривки спогадів Марка Шмаюка, Іцхака Лілєна, Фані Шраґе та інших, які пережили Голокост у Збаражі. Широко трагедію єврейства нашого міста також описала у своїх оповіданнях відома письменниця Іда Фінк, котра тут народилась.
22 червня 1941 року розпочалася німецько-російська війна. А на початку липня цього ж року до Збаража вступили передові частини нацистської армії, що у свою чергу спричинило перші погроми та перші жертви серед єврейського населення міста.
Під час ІІ Світової війни єврейське населення Збаража зросло до 5 тисяч осіб, оскільки сюди прибули втікачі із Західної Польщі, а також були звезені євреї зі Скалата, Гримайлова і Підволочиська (1).
Окупація України принесла з собою величезні зміни, що, водночас, стали і трагедією українського єврейства. На Західній Україні німці зразу застосовували дискримінаційні заходи супроти євреїв, створюючи гетто, і примушуючи носити відповідні позначки (2). Збараж не став винятком.
Нищенням євреїв у Збаражі керував нацист Герман Мюллер, комендант гестапо у Тернополі (3).
Зі спогадів Марка Шмаюка: У Збаражі гестапо не було, накази ішли з Тернополя. Місцеві поліцаї не давали спокою, були набагато гірші, аніж німці. Вони постійно їздили до гестапо у Тернополь і саме вони спричинилися тим, що вже наприкінці липня 1941 року було запроваджено знаки ганьби.
Збаразькі євреї вже з перших днів перебування німців у місті, були змушені виконувати найгірші, найбрудніші роботи: замітати вулиці, чистити площі і стоки. Німці залучали до такого роду робіт також і інтелігентних єврейських жінок, супроводжуючи їх працю насмішками та глузуваннями.
5 вересня 1941 року з Тернополя приїхало гестапо і оголосило, аби всі чоловіки придатні до праці з’явилися з лопатами. 6 вересня зібралися усі. Тоді есесівці вибрали 74 особи з інтелігенції, випхали їх на авто і наказали ставати на коліна. Потім вивезли їх до Луб’янецького лісу, віддаленого на 10 км від Збаража і там їх розстріляли. Цей ліс був улюбленим місцем нацистських розправ. Тоді загинув цвіт збаразької інтелігенції. Серед них рабин Гілель Шпербер і Копель Федер – голова ґміни (єврейської общини міста). Їхнє поховання було виявлене лише у 1944 році, після зайняття Збаража радянською армією (4). Могила неозначена.
Цю ж подію описує у своєму оповіданні "Клаптик часу" Іда Фінк: Цей час міряний не місяцями але словом, говорили "було це після першої акції, або після другої, або перед третьою", інші мали мірки часу, ми інші, завжди інші, завжди з плямою інші, одних це вбивало у пиху, а інших у покору…
Не знаю, хто перший використав слово "акція", чи ті хто робили це, чи жертви їхньої діяльності, їхніх акцій… Першу акцію, той клаптик часу, про який хочу розповісти, назвали "лапанки", хоча ніхто нікого не ловив і кожен з нас подався, щоправда недобровільно, тільки з наказу, в чудовий і чистий ранок на площу маленького містечка, яка з чотирьох сторін була замкнута двоповерховими будинками, аптекою, магазинами, обрамлена доріжкою з великих, квадратних плит, а на середині площі стояв магістрат, і там, власне перед магістратом, наказали нам вистроїтись у шеренги…
Вид який відкривався нашим очам не був якимсь надзвичайним, це була юрба людей ніби у базарний день, але по-іншому, бо торгова юрба кольорова, голосна і рухлива, а ця була мовчазна, виглядала так, ніби на мітингу, але також по-іншому…
Бігли ми з молодшою сестрою довго, понад річкою, аж поки не вибігли на крутий схил, званий замковим, тому що на його вершині стояв старий знищений замок – окраса нашого міста – і тут всілися у кущах…
Звідси було видно наш дім і наш сад, який був такий, як завжди, зовсім не змінився і дім сусідів…
Ми сиділи там годину, а може і дві, тому що перестав існувати час, який рахувався звичайною мірою, а потім ми зійшли стрімким схилом вниз, понад річкою і повернулися додому, де дізналися про все, що трапилось на площі…
Сімдесят осіб було завантажено до авто, в останній момент з дому витягли рабина…
Непідтверджені відомості, людські плітки, розповідали про грузьку землю під лісом в селі Луб’янки і про носову хустинку заляпану кров’ю; це були анонімні новини, свідків бракувало… Тільки після війни ми довідалися правду. Все відбулося у загаданому у плітках лісі, розлогому, немолодому, за вісім кілометрів від міста, через годину після того, як авто покинуло площу. Сама розправа тривала недовго, більше часу зайняло попереднє копання ровів під могилу…(5)
Масове нищення євреїв відбувалося по всій Україні в 1942-1943 роках, крім того значну кількість, головно із Західної України, було вивезено до концентраційних таборів і камер смерті в Польщі і Німеччині (6).
Восени 1942 року у Збаражі, на сучасній вулиці Шолом Алейхема, було створене єврейське гетто, де з міста і навколишніх сіл було зібране майже все єврейське населення. Як згадує Марк Шмаюк, у Збаражі ніколи не було закритого гетто. Була лише єврейська дільниця, в околиці лазні і божниці. Це була найбрудніша та найбільш злиденна частина міста (7).
Євреїв залучали до найважчих робіт, зокрема, на будівництво дороги Збараж – Тернопіль, що проходила через Чернихівці. На цю дорогу, за вказівкою окупаційної влади, євреї розбирали власні кладовища.
Зі спогадів Марка Шмаюка. Чергова акція відбулася 31 серпня 1942 року. Голова юденрату вирішив провести її на власний розсуд. Ніч перед тим у ґміні відбулося таємне засідання, на якому було укладено список тисячі жертв. Це переважно були люди убогі, старці, хворі і каліки. Урядовці юденрату, витягали серед ночі з ліжок усіх перерахованих жертв, і попри крики та протести, замикали їх у лазні, яка слугувала спеціально для цього (8).
Імовірно, що саме про цю акцію розповідали і старожили міста: 600 хворих і старших віком осіб змусили маршувати до Тернополя, а по дорозі вони були вбиті. Правдоподібно, що саме їхнє стихійне поховання було виявлене під час земляних робіт у 1980-х роках під час прокладання електричного кабелю (територія теперішнього поля, поблизу присілку Верняки, дорогою на Чернихівці). Могила неозначена.
Марк Шмаюк згадує, що ІІІ акція мала місце 22 жовтня 1942 року. Знову потрібно було доставити тисячу жертв. Кожен чиновник ґміни, кожен поліцай мав доставити по 12 осіб, які мали становити свого роду "викуп" за його життя і за життя його родини. Євреїв силоміць витягували з укриттів, роблячи облаву по усій дільниці. Якщо хтось привів 24 жертви, міг за гроші відступити кількох колезі, який, можливо, мав менше везіння в "полюванні", або волів краще заплатити, аби хтось інший зробив за нього цю брудну роботу.
IV акція відбулася зразу ж після створення дільниці, 8 листопада 1942 року. Розпорядження було отримане телефоном з Тернополя і акція тривала впродовж усієї ночі (9).
Спогад Іцхака Лілєна: очікували нових акцій. Кожен дім мав чергових, аби у разі початку акції попередити мешканців дому, щоби зійшли до схронів. Ми спали одягнуті. Прислухалися до кожного шурхоту. Це було перед Великоднем. Серед ночі почули постріл. Усі ми зійшли до схрону. Залишився тільки батько. Він пішов до юденрату. Німці забрали людей для копання ям за містом, коло станції. Серед них був і мій батько.
Акція тривала цілий день. Зі схрону долинали пронизливі крики літніх людей. Стрілянина не затихала ані на хвилину.
Багато людей було зібрано до лазні. Деяких застрелили дорогою. Тих людей, які копали рови з моїм батьком, теж відправили до лазні. Усім їм сказали роздягнутися. Пізніше їх усіх погнали на станцію, до викопаних ровів. Над ровами вони ішли через прокладену дошку. Дорослих розстрілювали з кулеметів, а дітей кидали до ям живцем. Мертвих присипали невеликим шаром землі, яка ще довго піднімалася після здійсненої розправи. Пізніше родичі загиблих ходили туди досипати землю, аби собаки не розтягували людських тіл. Там загинув і мій батько. Я був малим, тому дати не пам’ятаю (10).
Спогад Фані Шраге: В цій акції забрали мене і мою маму. Перед відправленням німці запроторили нас до лазні і там страшно били. Я намагалася закрити маму перед ударами, тоді гестапівець злився, що я це роблю. Я сказала йому, що він, мабуть, робив би те саме, і захищав би свою маму перед побиттям. Ці слова його так розгнівали, що він ще сильніше мене бив. Пізніше нас завантажили до вагонів і вивезли. Мені вдалося вискочити через віконце у вагоні, бо я була мала і худорлява. Втікши, я повернулася до Збаража і була тут до червня, коли відбулася ліквідаційна акція (11).
8 червня 1943 року єврейське гетто у місті Збаражі було знищене. "Остання" дорога євреїв пролягала по сучасній вулиці М. Грушевського і далі попри "новий" єврейський цвинтар на нафтобазу (частина цієї дороги на сьогодні забудована житловими будинками – сучасна вулиця кн. Острозького). Братською могилою для євреїв міста послугував котлован на нафтобазі. Шість підземних нафтових резервуарів було закладено ще навесні 1940 року, коли розпочалося будівництво військової бази (складу горючо-мастильних матеріалів). Для сьомого – був викопаний лише котлован. Саме у ньому похована частина населення тогочасного Збаража.
Українське населення, за винятком окремих одиниць, не брало участі у масових розправах; відомо багато фактів допомоги й порятунку євреїв українцями (12).
Деякі євреї переховувались у селі Кретівці. Зокрема, тут, у родині Агнєшки Мазуркевич з двома дітьми, у спеціально влаштованій криївці переховувався єврейський лікар Людвік Ландау – батько Іди Фінк. Він вижив і після завершення війни емігрував до Польщі, а пізніше до Ізраїлю.
У Збаражі, по вулиці 22 січня 8, у своєму будинку, Іванна Вітошинська, сестра Мирона Вітошинського, переховувала декількох євреїв.
Єврея Іцхака Хіндеса з сином під час нацистської окупації Збаража переховував у себе на горищі кузні Василь Попович – коваль з села Базаринці. Василь Попович народився 1912 році, мешкав у селі Базаринці, а його кузня знаходилася поблизу місцевої церкви. У Василя Поповича було троє дітей – дві доньки і син.
Єврейських дітей рятували в обох захоронках міста Збаража. Зокрема, у греко-католицькій захоронці (тепер приміщення Ощадбанку), якою опікувалися сестри-служебниці, було врятовано маленьку єврейську дівчинку Клару Фрауенґлас. А у захоронці, яку провадили сестри-феліціянки (тепер будинок поряд з православною "Малою" церквою міста) було врятовано єврейську дівчинку Естер Фаірблум, яка народилася у 1941 році у Тернопільському гетто (13).
Зі спогадів Йоеля Волковіча Дрорі (1943 р. н.), який проживав у Збаражі до 1953 року, після знищення єврейського населення міста, вціліло близько 10-12 родин.
У Збаразькому районі є ціла низка братських могил, де поховані останки євреїв, розстріляних під час німецької окупації. На сьогодні ще не всі масові поховання у районі означені, не всі ще відомі чи виявлені.
У 1946 році, у Збаражі на братській могилі на території нафтобази було встановлено пам’ятник (14) з написом на івриті та російській мові.
Братську могилу євреїв також можемо зустріти поблизу міського стадіону, з боку вулиці 22 січня.
Тепер вулиця, де в роки ІІ Світової війни знаходилося єврейське гетто, носить ім’я Шолом Алейхема. Сьогодні вже мало-що можна дізнатися про історію проживання євреїв у Збаражі. Хоча збереглося ще чимало пам’яток, які залишились мовчазними свідками тих подій, котрі мали місце у нашому містечку 75 років тому.
У підготовці даного повідомлення було використано матеріали світлої пам’яті Олега Євгеновича Мандрика.
Джерела:
1. Жила В. Збаражчина. – Нью-Йорк – Париж – Сідней – Торонто, 1980. – Т.1. – С. 132.
2. Енциклопедія Українознавства / За ред. В. Кубійовича. – Видавництво "Молоде життя", 1955-1957. – Т. 2. – С. 674.
3. Жила В. Збаражчина. – Нью-Йорк – Париж – Сідней – Торонто, 1980. – Т.1. – С. 138.
4. Zbaraż – fragment relacji dr Marka Szmajuka Аrchiwum. Żydowskiego Instytutu Historycznego, 301/173
5. http://www.sztetl.org.pl/pl/city/zbaraz/?view=1
6. Ida Fink. Odpływający ogród. Opowiadania zebrane. – Warszawa, 2002. – S. 10 – 18.
7. Енциклопедія Українознавства / За ред. В. Кубійовича. – Видавництво "Молоде життя", 1955-1957. – Т. 2. – С. 674.
8. Zbaraż – fragment relacji dr Marka Szmajuka Аrchiwum. Żydowskiego Instytutu Historycznego, 301/173
9. http://www.sztetl.org.pl/pl/city/zbaraz/?view=1
10. Akcja w kwietniu 1943 r., relacja Icchoka Liliena. Archiwum Żydowskiego Instytutu Historycznego, 301/3554 http://www.sztetl.org.pl/pl/city/zbaraz/?view=1
11. Fragment relacji Fani Shrage. Аrchiwum Żydowskiego Instytutu Historycznego, 301/2177 http://www.sztetl.org.pl/pl/city/zbaraz/?view=1
12. Енциклопедія Українознавства / За ред. В. Кубійовича. – Видавництво "Молоде життя", 1955-1957. – Т. 2. – С. 674.
13. Esther Fairbloom, March of the Living Canada, February 28, 2014, Internet:
14. Андрушків Б. Некрополі Тернопільщини, або про що розповідають мовчазні могили. Бібліотечка: Некрополі України (Тернопільська область). – Тернопіль: Підручники і посібники, 1998. – 96 с
