Історія вибачень

Петро Порошенко перепросив за злочини, вчинені українцями в роки Голокосту. Це свідчить про серйозність європейських амбіцій України.

Наприкінці минулого року відбулася подія, яка вперше за останній час стала приводом для пишання нашим президентом. Виступаючи 23 грудня 2015 року в Кнесеті, Петро Порошенко перепросив за злочини, вчинені українцями в роки Голокосту.

Порошенко — не перший український політик, який зробив це. Леонід Кравчук вибачився ще у вересні 1991 го під час заходів, присвячених 50-й річниці Бабиного Яру в Києві. Але тоді Кравчук був головою Верховної Ради, а не президентом. Та й українську незалежність ще не визнали.

Тут мають значення не тільки слова вибачення, але і те, коли вони були вимовлені. Прощення просив президент нової, постмайданної України. І це говорить про те, що країна готова розлучитися зі своїм домайданним минулим. Для доказу достатньо згадати, що у 2007 році Віктор Ющенко теж виступав в Кнесеті як глава постмайданної України, але йому й на думку не спало тоді вибачитися.

І мова зараз не про моральний бік питання або історичної справедливості. Мова — про серйозність європейських амбіцій України.

Повоєнна конструкція Європи побудована на подоланні її ганебного минулого. І центральним символом є Голокост. Не тільки тому, що це одна з найтрагічніших подій. Але і тому, що за визначенням євреї були єдиним всеєвропейським народом. Вони мешкали в європейських країнах, тому їх знищення стало знищенням будь-якого європейського народу. З іншого боку — будь-який європейський народ причетний до знищення своїх і чужих євреїв.

Євреї в розпал російсько-української війни ідентифікують себе з українськими інтересами. Інакше кажучи: якщо шукати спільний всеєвропейський знаменник ганебного минулого, то переконливішого, ніж Голокост, не знайти. Тому, як писав британський історик Тоні Джадт, визначення причетності до Голокосту стало квитком на потяг європейської інтеграції. Останніми це зробили Австрія і Польща на зламі століть.

Україна ж, здавалося, планує проскочити в європейський потяг зайцем. Але після промови Порошенка це відчуття зникло.

Країна взяла на себе відповідальність за своє минуле. І з’явилася надія, що вона так само відповідально поставиться до майбутнього.

Стверджуючи це, я не ігнорую той факт, що і на євреях лежить частина провини за стан українсько-єврейських відносин (не буває невинних народів); за живучість українського антисемітизму (навіть якщо його рівень нижчий, ніж у Греції чи Польщі, він залишається високим за мірками європейської країни) і необхідність "підважити" європейську історичну пам’ять іншим стовпом — ГУЛАГом і всім, що з ним пов’язано (разом із голодомором).

Але ці факти не мають нам перешкодити побачити картину: в єврейсько-українських відносинах відбулася головна зміна.

Пам’ятаю, як кілька років тому в Єрусалимі обговорювали книгу нашого земляка Йоханана Петровського-Штерна про євреїв, які зробили в ХХ столітті український вибір. Тоді більшість вважали, що таких євреїв як групи не існує, йдеться лише про поодинокі приклади.

Іван Франко в Перехресних стежках (1900) вустами свого героя, єврея Вагнера (що є одним з таких прикладів), питав: “У Німеччині вони (євреї) німці, се розумію; але чому в Чехії також німці? В Угорщині вони мадяри, в Галичині поляки, але чому в Варшаві та в Києві вони москалі? Чому жиди не асимілюються з націями слабими, пригнобленими, кривдженими та вбогими? Чому нема жидів-словаків, жидів-русинів?" Історик Іван Лисяк-Рудницький, виходець з українсько-єврейської сім’ї, пропонував зробити ці слова вихідною точкою в дискусії, що є життєво важливою для обох націй.

Завдяки Євромайдану і АТО необхідність у такій дискусії відпала. Ми бачимо, що євреї в розпал російсько-української війни ідентифікують себе з українськими інтересами. І не тільки в Києві, Дніпропетровську чи Одесі. Але і в самому Ізраїлі. Мої ізраїльські друзі розповіли, як в їхньому поселенні одного разу з’явився російський єврей із георгіївською стрічкою. Його дуже швидко змусили зняти її.

Ідентифікація євреїв з корінною нацією і є тією точкою неповернення, пройшовши яку можна з упевненістю сказати, що нація сформувалася. Так, Україна все ще буде розділена питаннями політики, мови та історії, власне, як і Ізраїль. Але все ж це буде єдина нація, що стоїть перед лицем спільної загрози. Тому головне завдання для української еліти — не збудувати націю, а модернізувати її. Причому за умов війни. Так само, як це вдалося Ізраїлю.

Звісно, виступ Порошенка в Кнесеті не виправить його низького рейтингу.

Але головна різниця між політиком і державним мужем полягає в тому, що перший думає про рейтинги, а другий робить те, що вважає за потрібне.

Тому, якби я був на місці радника Порошенка, то запропонував би йому наступним кроком збідніти. Оскільки долати не тільки незручне минуле своєї нації, але і власне — і є той самий виклик, гідний лідера нації, а не просто ще одного політика.