Історичні постаті

Сана, Санечка, Ґіна: краса і тавро Зузанни Ґінчанки

09.03.2017
автор: Mikołaj Gliński
джерело: culture.pl

Її вірші любив і промував Юліан Тувім. Для Вітольда Ґомбровича вона була одним із найближчих друзів. Хоча часом її й називали «Тувімом у спідниці», та її залежність від поетики Скамандритів не була цілковита — нині про її поезію щораз частіше говорять як про окреме явище в польській літературі і досліджують з феміністичної і ґендерної перспективи.

Попри це, її поезія залишається поза літературним каноном. Та під тією позірною незалежністю і захопленням чоловіків, котрі хвалили її вірші і вроду, крилася драма, яку могла виразити хіба що ця меланхолійна поезія, сповнена андрогінних мотивів. Чи справді, як пише Аґата Арашкевич, в світі домінування чоловічої культури Ґінчанка могла «відіграти роль лише мертвої або демонічної краси»? Чи краса тут була рівнозначна з тавром? Яким насправді було життя авторки «Non omnis Moriar» — котра загинула від рук гітлерівців у віці 27 років?

Санечка

Зузанна Поліна Ґінцбурґ (Zuzanna Polina Gincburg) народилася в Києві 9 березня 1917 року в єврейській сім’ї. Через півроку сім’я Ґінцбурґів, втікаючи від революції, перебирається на Волинь до Рівного — до дому Зузанниної бабусі, Клари Зандберґ (Klara Sandberg). Упродовж найближчих п’яти років Зузанну покидають батьки: спершу батько, амбітний актор, виїжджає до Берліна, потім до Америки, потім мати з новим чоловіком подається до Іспанії.

Батька вже більше ніколи не побачить, матір тільки раз. Зузанну, яку вдома всі називають Сана або Санечка, виховає бабуся.
 

Рівне – традиція і сучасність

Рівне, яке в міжвоєнний період становило конгломерат національностей, культур і звичаїв, називали найбільш польським і найбільш єврейським містом. Як пише дослідниця творчості Ґінчанки Ізольда Кєц, тут «поруч з євреями мешкали росіяни, українці, татари. І поляки: урядовці, вчителі, військові. Тут бував генерал Андерс...».

Це провінційне місто в міжвоєнний час жило традиціями, але й тягнулося до сучасності: це тут в 30-х роках було організовано Волинський Ярмарок (Targi Wołyńskie) — третій за величиною ярмарок Другої Речі Посполитої, на якому поставали модерністичні павільйони і вітрини.
 

Мова

Чому Ґінчанка взагалі стала польською поеткою? Прецінь в її домі розмовляли російською. Це під впливом Тувімових віршів дівчина вирішили вивчити польську. В Рівному вона мала на вибір чотири гімназії: російську, єврейську, українську і польську — вибрала останню.
Вихована бабцею, вона від наймолодших років була дуже незалежна — у цьому виборі також. Її приятель з Рівного Ізаак Павел Ґаско (Izaak Paweł Gasko) по роках говорив: "Я певний, що Санка вибрала для себе польську поезію без жодного впливу матері чи бабусі".

Зузанна Поля Ґінцбуржанка (Zuzanna Pola Gincburżanka — так її записано в журналі польської гімназії ім. Тадеуша Костюшка) в Клевані під Рівним бл. 1930 року.

Дебют у чотирнадцять років

В 1931 році як учениця п’ятого класу Зузанна Ґінцбуржанка (Zuzanna Gincburżanka) дебютує в шкільній газеті віршем «Вакаційна учта» («Uczta wakacyjna»). Ізольда Кєц вважає, що значний вплив на творчість передчасно дозрілої молодої поетки мали повісті Еви Шельбурґ, котра в тому часі була дружиною директора гімназії ім. Тадеуша Костюшка в Рівному, а також вірші Юліана Тувіма і Болеслава Лесьмяна. Так пише заледве 15-річна поетка у вірші «Прийшло»:

(Прийшло до мене нині дитинство в недосяжність розбрестися)

Були колись шухляди повні бабциних ключів,
заржавілих і блискучих,
грубих і тонких,
можна було насвистувати на них різні пісеньки...

[...]
А потім я знайшла двері до ключів, які погубилися,
бо кожна година життя мала важкий замок,
а кожен день мав свою неохопну складність:
згубилися десь в’язки чарівних ключів,
на яких я насвистувала наївні пісеньки,
маленькі ревні пісні...

Тадеуш Домбровський, упорядник збірки віршів Ґінчанки «Успення землі» («Wniebowstąpienie ziemi», Вроцлав 2014), у вступній статті пише:
Ранні вірші, в яких проступає звучання Скамандритів і Лесьмяна, захоплюють словотворчим шалом, скороченими метафорами, віртуозною грою голосних, кубістським образотворення, а якщо бувають наївні, то це мудра наївність.

Тувім у спідниці

Вже в гімназії пише до Тувіма (потім відвідуватиме його у Варшаві), який стає великим прихильником її таланту. В 1934 році за його намовою бере участь в поетичному конкурсі видання «Wiadomości Literackie» — отримує відзнаку, а її вірш «Граматика» опубліковано у варшавському часописі, що рівнозначне з визнанням поеткою.

Надісланий на конкурс вірш Ґінчанка підписала «Сана», тобто своїм йменням з дитинства. Як пише в статті про неї Ярослав Міколаєвський, Тувім собі потім жартував: «Mens sana in corpore Sana» — кажуть, що такими словами він вітав її в ресторації «Mała Ziemiańska». Коли ж телефонував до неї, то запитував: «Зузанна? Тут один із старців».

Зрозуміло, це була алюзія на біблійну історію з Книги Пророка Даниїла про Сусанну, єврейку з Вавилона.

 

Варшава

До Варшави Ґінчанка приїхала 1935 року, відразу після закінчення гімназії. В столиці вона викликає захоплення не тільки у «старців» — її поява викликає фурор в богемних літературних колах, що гуртуються в ресторації «Ziemiańska» та в інших літературних кав’ярнях Варшави. Коли вона в 1936 році видає свою першу і єдину поетичну збірку «Про кентаврів» («O centaurach»), їй лише 19 років. В титульному вірші пише:
 

Стинаються рима з римою віршів гострених з брязкотом:
не вір логічним розмислам, щоб жоден не заволодів тобою,
не вір пальцям як сліпці,
ні очам як сови безрукі —
ось проголошую пристрасть і мудрість,
тісно зрощені в пасі
як кентавр.

Її вірші сповнені чуттєвості й еротики, які однак цілком могли поєднуватися з витонченою іронією — як у вірші «Невинність»:

Хаос ліщин, розхристаних після дощу,
пахне жирним жмихом горіховим,
корови родять в паркому повітрі
по оборах, що мов зірки палають...
[...]
Стікає живиць медова пасічність,
козяче вим’я тяжить як гарбуз,
біле молоко тече як вічність
в материнських грудях святині.
А ми...
...в герметичних
як сталевий термос
шестигранниках персикових шпалер,
по шию в сукенки упхані,
провадимо
культурні
розмови.

Вулиця Вєжбова (Вербова) в Варшаві з боку площі Театральної. Видно ресторації «Adria», «Ziemiańska» й «Oaza». В ресторації «Ziemiańska» Ґомбрович мав свій столик, за яким частим гостем була Зузанна Ґінчанка.

Зірка Сіону, єврейська газель

Всі, котрі бодай колись пізнали Ґінчанку, були під великим враженням її незвичайної вроди. Приятелька з Варшави, Галина Цетнарович, з якою вони разом студіювали психологію, згадує: "Мала прегарні ноги, долоні, шию і чудово укладала волосся — як муринки. Ходила по-королівському — справді важко було не звернути на неї уваги. Зрештою шкіру мала як мулатка".

Бувальці варшавських кнайп називали її Зіркою Сіону. Ришард Матушевський по роках написав про неї так: гарна як візантійська ікона. Ян Котт говорив, що виглядала як Суламітка. Сьогодні – з перспективи не тільки нового тисячоліття — ті окреслення виглядають як вияв скрайньої сексуалізації.

Пише про це Аґата Арашкевич, дослідниця творчості поетки й авторка монографії «Виповідаю вам своє життя» («Wypowiadam wam swoje życie»), яка в накиненій Ґінчанці масці «красивої єврейки» бачить зловорожу стигму подвійної чужості — жінки й єврейки. Так трактована Ґінчанка «могла відіграти роль хіба мертвої або демонічної краси». Арашкевич цей механізм виражає в формулі «краса і тавро» — в трагічному фіналі із Зірки Сіону також залишаться руїни у формі пов’язки на рукаві із здеградованим символом зірки Давида, як пекуча краса, як знак від опіку.

Ґінчанку за її вроду також не раз називали циганкою або вірменкою, та Антоній Слонімський, коли молода поетка відвідала Тувіма, висловився ясно: «Щодо неї немає жодних сумнівів» — маючи на увазі її виразні семітські риси.

Незвична характерна врода Ґінчанки невдовзі стане її прокляттям.

Очі
У спогадах тих, котрі її знали, повторюються розповіді про незвичайні очі Ґінчанки — здається, вони були різної барви, причому ті, котрі згадують, щодо барв мають різні версії. Ян Котт:

Мала одне око таке чорне, що аж в райдужній оболонці губилася зіниця, а друге каре з райдужною оболонкою в золоті плямки.
Галина Цетнарович:

...одне каре, а друге... Ну власне — чую, що друге мала блакитне. Наскільки я пам’ятаю, то було хіба зеленаве. А радше одне око мала темно-каре, а друге світло-каре, золоте.

Тувім про очі Ґінчанки жартівливо говорив Haberbusch i Schiele – маючи на увазі виробника, що виробляв світле і темне пиво.
Чи це значить, що таки мала карі очі?..

Сатира, фашизм, антисемітизм

В її ліриці незвичайна чуттєвість і еротика поєднувалися з широко трактованим досвідом культури. Коли вона потрапила до Варшави в другій половині 30-х років, тут піднімав голову антисемітизм і фашистські настрої. Авторка тонкої лірики починає писати сатиричні вірші до часопису «Шпильки» («Szpilki») — і є єдиною жінкою в середовищі, де домінують чоловіки.

В сатирах Ґінчанки того періоду відображається суспільна дійсність — в ній можна відчути заповідь війни («Gwiazdy», «Praczki», «Maj 1939») і спротив проти поширення антисемітських гасел («Łowy», «Bez komentarzy»).

В 1937 році одна з варшавських бульварних газет «деконспірує» поетку заголовком «Колєжанко Ґінцбуржанко, не будьте Ґінчанкою!» («Koleżanko Gincburżanko, nie bądźcie Ginczanką!»).

 

Ґомбрович і Ґіна

Одним із найближчих друзів Ґінчанки в Варшаві був Вітольд Ґомбрович. Як згадує Ева Отвіновська, Ґінчанка була однією з небагатьох осіб, з котрими Ґомбрович був на «ти» — називав її Ґіна. Зі спогадів Отвіновської: "Трактував її як когось, на кому міг «відірватися» в специфічний спосіб — і все для жарту — викручував їй руки, тягнув за волосся. Пам’ятаю, як колись ми виходили із «Зодіаку», а він засунув їй голову до смітника".

Здається, що Ґомбрович і Ґінчанка справді були близькі одне з одним. По роках Ґомбрович в листі до приятеля Станіслава Пєнтака допитується з Буенос Айрес про подробиці смерті Ґіни і згадує одну з останніх розмов: "Колись на Мазовецькій, повертаючись додому із «Зодіаку», я пояснював Ґіні, що, з огляду на наближення цієї війни, треба обов’язково запастися отрутою. А вона сміялася".

Війна

Війна застає її в Рівному, куди виїхала на канікули до бабусі. Та невдовзі перебирається до Львова, куди в той час з’їжджається багато польських літераторів і артистів. На початку 1940 року виходить за набагато старшого від неї критика мистецтва Міхала Вайнзінгера (нар. 1900 року), але зв’язана з львівським графіком Янушем Возняковським.

Влітку 1942 року, під час однієї з найбільших поліційних акцій у Львові, Ґінчанка через донос господині дому змушена тікати. Поки що дивом уникає смерті — ім’я донощиці увічнить у вірші.

Non Omnis Moriar

Сам вірш дивом вцілів. Зберегла його на зім’ятій картці паперу, а після війни передала Юліанові Пшибосю подруга поетки, Людвіка Штаубер. Він став одним із найбільш проникливих воєнних свідоцтв. Ярослав Міколаєвський пише:["Зоф’я] Хомінова, чиє прізвище завдяки Ґінчанці ввійде в історію нікчемності, але також, завдяки часом несправедливо спасенній дії поезії — до історії літератури. Бо Ґінчанка увічнила її в шедеврі".

У вірші, який став її заповітом, Ґінчанка іронічно перемінює класичні мотиви європейської поезії (Горацій) і польського романтизму (Юліуш Словацький «Заповіт мій»). «Non omnis moriar» став одним з найважливіших поетичних текстів, що описують Голокост і міжетнічні стосунки в Польщі під час війни.

Non omnis moriar* – moje dumne włości,
Łąki moich obrusów, twierdze szaf niezłomnych,
Prześcieradła rozległe, drogocenna pościel
I suknie, jasne suknie zostaną po mnie.
Nie zostawiłam tutaj żadnego dziedzica,
Niech wiec rzeczy żydowskie twoja dłoń wyszpera,
Chominowo, lwowianko, dzielna żono szpicla,
Donosicielko chyża, matko folksdojczera.
Tobie, twoim niech służą, bo po cóż by obcym.
Bliscy moi – nie lutnia to, nie puste imię.
Pamiętam o was, wyście, kiedy szli szupowcy,
Też pamiętali o mnie. Przypomnieli i mnie.
Niech przyjaciele moi siądą przy pucharze
I zapiją mój pogrzeb i własne bogactwo:
Kilimy i makaty, półmiski, lichtarze –
Niechaj piją noc całą, a o świcie brzasku
Niech zaczną szukać cennych kamieni i złota
W kanapach, materacach, kołdrach i dywanach.
O, jak będzie się palić w ręku im robota,
Kłęby włosia końskiego i morskiego siana,
Chmury rozprutych poduszek i obłoki pierzyn
Do rąk im przylgną, w skrzydła zmienią ręce obie;
To krew moja pakuły z puchem zlepi świeżym
I uskrzydlonych nagle w anioły przemieni.

* Не все смерть

Смерть

Восени 1942 року Ґінчанка разом з Янушем Возняковським їде в околиці Кракова. Вдає його наречену і на «арійських паперах» переховується в його тітки у Фельштині. «Поганий вигляд» зраджує її — втікає. Замешкала з чоловіком в Кракові. Боїться, виїжджає до Свошовиць під Краковом, де зустрічає приятельку з Рівного, Блюмку Фрадіс.

Восени 1944 року знову в Кракові — переховується в будинку на Міколайській 5 (або 24), звідки невдовзі — восени або взимку 1944 року — її забирають ґестапівці (ймовірно, за доносом когось зі сусідів). Її разом із Блюмкою Фрадіс піддають жорстоким тортурам — до кінця не признається, що вона єврейка.

Зузанну Ґінчанку було розстріляно на тюремному подвір’ї на вулиці Чарнецького.
За кілька тижнів до закінчення війни.

Ґінчанка сьогодні

Тривалий час недоцінена, її творчість щойно в останніх роках здобуває належну увагу дослідників і місце в каноні. Перша монографія Ізольди Кєц вийшла лише в 1994 році і містила також зібрані дослідницею вірші поетки. «Виповідаю вам своє життя» Аґати Арашкевич вийшла друком у 2002 році.

Ґінчанку сьогодні також щораз частіше відчитують з феміністичної і ґендерної перспективи. У шкіці Ізольди Кєц зокрема читаємо:

Ґінчанка не потребувала чоловічих рекомендацій, щоб заіснувати в світі культури. Не потребувала жодних — ані давніх, санкціонованих традицією Матері-Польки, ані щойно встановлених — схем жіночості, які замкнули б її неприборкану натуру, її розпалені чуття в салоні моди. Вона хотіла бути вільною особою, котра ламає стереотипи, бунтує, закликає до справжньої жіночої Революції.

В 2012 році з’явилося польсько-італійське видання її віршів з назвою «Круговерть туманних з’яв» («Krzątanina mglistych pozorów / Un viavai di brumose apparenze»).

У 2014 році життя й поезія Ґінчанки стали темою італійського документального фільму «Обірваний вірш» («La Poesia spezzata») режисерів Алессандро Амента (Alessandro Amenta) i Марі Мірки Міло (Mary Mirka Milo).


У статті використано книжки:

• Agata Araszkiewicz, «Wypowiadam wam moje życie. Melancholia Zuzanny Ginczanki», Fundacja OŚKA, Warszawa 2001

• Izolda Kiec, «Zuzanna Ginczanka: życie i twórczość», Obserwator, Poznań 1994

Оригінальна версія статті тут