Справа Радюка як одне із свідчень російської військової агресії на Донбасі

У Копичинській виправній колонії відбуває покарання російський перебіжчик Володимир Радюк, який у 2014 році добровільно здався у полон українським військовим під Дебальцевим

У часі одного з візитів представників приймальні Української Гельсінської спілки з прав людини до колонії Радюк детально розповів свою історію та погодився дати інтерв’ю «Громадському телебаченню». Згоду Державної пенітенціарної служби на зустріч засудженого із журналістами було отримано і нещодавно репортаж «Громадського» вже з’явився на екранах.

Справа Радюка дуже добре демонструє роль спецслужб Російської Федерації у розпалюванні та підживленні збройного конфлікту на Донбасі. Його історія дає можливість зазирнути за завісу втаємничення над засобами, якими російське ФСБ вербує тих, кого путінські медіа називають «народними ополченцями». Цю історію належало б сповна використати у протидії інформаційній війні, яка чиниться проти України. Лише ті, кому за професійним обов’язком належало б цим займатися, чомусь того не роблять…

Володимир Радюк родом з Омська. Прізвище свідчить про можливі українські корені – з його слів, нащадків етнічних українців у Сибіру немало, але далеко не усі з них визнають за собою українське походження. Радюк свого ймовірного українства не цурається, має друзів в нашій країні, хоча сам українською не говорить.

На військову службу був призваний ще у часи Єльцина, у 1992 році. Службу проходив на Північному флоті, має військову спеціальність «оператор переносного зенітно-ракетного комплексу» (ПЗРК). Після служби, у 90-х роках, певний час не міг знайти роботи – зрештою у той час схожі випробування проходили мільйони громадян колишнього Союзу. Володимир Радюк власних випробувань не витримав – був двічі судимий за крадіжку та грабунок. Відбув покарання у тюрмі, після повернення до Омська перебував під наглядом поліції.

Стверджує, що ніколи не сприймав інформаційної істерії, спрямованої на виховання ворожого ставлення до України, яка з року в рік наростала у російських ЗМІ. І взагалі не був політичним симпатиком путінського режиму. Можливо, це російські тюрми формують у людей відносно тверезий погляд на тамтешні реалії?

Одного дня у травні 2014 року додому до Радюка завітали двоє серйозних чоловіків у цивільному. Не назвалися, ясна річ, лише показали посвідчення Федеральної служби безпеки. Запропонували йому, як не надто вже й законослухняному, але безперечно військовозобов’язаному громадянинові, пройти військову перепідготовку у Ростовській області. «Я відразу збагнув, про що йдеться», - каже Радюк, - «на Донбасі у ті дні вже кипіло. Бойовики захопили Слов’янськ, українська влада розпочала антитерористичну операцію. Гіркін скаржився на нехватку «добровольців» і небажання місцевих мешканців воювати. Російське телебачення з ранку до ночі промивало мізки страшилками про «київську хунту»… Спитав у непроханих гостей: "Чи можу я відмовитися?" Відповідь була короткою: «Ну спробуй, відмовся…» "Тут і питати не треба було – у нашій країні якось не прийнято відмовляти співробітникам ФСБ". Далі сказали: «підписуй бумагу і збирайся у дорогу – у Ростові тебе наші люди зустрінуть».

На вокзалі у Ростові на Дону сибіряка дійсно зустріли двоє їхніх людей у цивільному, також показали свої «корочки» і провели до мікроавтобуса, де вже чекали кілька хлопців, що також прибули на «військові збори». Підготовку проходили на ростовській базі МНС, що розміщена на околиці міста біля Дону. Інструкторами працювали кадрові російські офіцери, «політруками» - співробітники ФСБ. Вже тут було налагоджено конспірацію – усі військові отримували власний «позивний», справжні імена та військові звання залишалися таємницею. Отримав своє прізвисько і Радюк – оскільки військову службу проходив на флоті, його нарекли «Матросом».

На ростовській базі ніхто не робив таємниці з того, до якої операції готують солдат: до програми навчань щодня входили обов’язкові «п’ятихвилинки ненависті» та багатократний перегляд документальних кадрів, яким належало ілюструвати ту версію подій, що буцімто в Україні владу захопила фашистська хунта: агресивні молодики, що луплять кийками та ланцюгами солдатів внутрішніх військ, закидають «коктейлями Молотова» «беркутівців» , марширують вулицями Києва з факелами, вигукуючи ксенофобські гасла, або «українські карателі», що кидають бомби на «мирний Донбас»… Радюк стверджує, що увесь той час не втрачав зв’язку із своїми українськими знайомими і розумів, що дійсність насправді набагато складніша, що вона не вкладається у пропагандистські міфи, але більшість юнаків, котрі були з ним поруч, щиро вірили у ті жахи, які їм розповідали про Україну – а відтак горіли бажанням «провчити бандерівців».

Такого роду «всебічна підготовка» тривала біля місяця. У червні Радюку повідомили, що він продовжить свою службу вже в Україні. На яких підставах і чи не виникало в нього знову бажання відмовитися – адже тут вже йшлося про протиправні дії – він воліє мовчати.

Тож у червні 2014-го «Матрос» пустився у своє чергове - довге і несподіване - «плавання»…

Український державний кордон та той час вже не контролювався: перейти на територію України можна було вільно будь-де. Але назад – лише після ретельного контролю російських прикордонників.

«Українська авіація у другій половині червня 2014-го вже майже не літала», - продовжує Радюк, - «тож моя військова спеціальність – оператор ПЗРК - виявилася непотрібною. До кінця червня мене формально включили до особового складу «2-го Семенівського батальйону армії ДНР» і залучили до військової охорони пропускного коридору у районі Ізваріного, через який прямували на схід колони біженців, а на захід, з Росії – військова техніка». Радюк стверджує, що був свідком проходу через коридор біля 200 одиниць техніки та кількох випадків обстрілів російською важкою артилерію та «Градами» української території – просто через лінію державного кордону. Підрозділ, до якого було включено Радюка, на той час не брав участі у боях, - «Єдиним моїм збройним зіткненням із стріляниною став конфлікт «ополченців ДНР» із загоном «донського казачєства» - через майно, яке кожна із сторін хотіла привласнити. Вже тоді для мене став зрозумілим злочинний характер тієї війни. У той час, коли страждало мирне населення, вожді бойовиків переймалися переважно «віджиманням» цінностей». Радюк переконаний, що і боєздатність, і дисципліна підрозділів так званої «армії ДНР» підтримуються лише завдяки присутності у них кадрових російських військових, - «Без російських командирів у загонах «армії ДНР» почали б заправляти кримінальні авторитети і вони давно уже перестріляли б один одного».

Наступним місцем служби «Матроса» та інших російських найманців став Донецьк. Тут Радюк входив до складу групи, яка здійснювала зовнішню військову охорону сумнозвісної будівлі СБУ на вулиці Щорса, де розміщалася канцелярія Захарченка (на той час міністра внутрішніх справ самопроголошеної ДНР) та катівня спецслужб тієї «республіки». Радюк свідчить, що йому відомі численні випадки катування цивільних мешканців Донецька у підвалах страшного будинку на Щорса. Він каже, що вже тоді в нього сформувалося рішення про дезертирство з «армії ДНР» та перехід на бік України. Але нагода у перші місяці не випадала. Більш того, трапилися непередбачені обставини: при загостренні військової ситуації у Донецькому аеропорту у серпні 2014-го «Матроса» терміново перекинули туди. Під аеропортом він попав під обстріл, отримав контузію та на кілька тижнів потрапив до лікарні.

Вже вийшовши звідти, заходився реалізовувати свій план втечі: пропонував кільком знайомим російським воякам (прізвищ не називає, адже ймовірно, вони досі – ТАМ) перейти лінію протистояння разом. На той час ніхто з них не погодився – запропонували перейти одному Радюкові – мовляв: подивишся, як тебе приймуть українські військові, повідомиш, а там вже й ми перебіжимо. Радили переходити у районі Дебальцевого. Тут у жовтні 2014 –го тривало активне переміщення військ, концентрація техніки, було очевидно, що напередодні Мінських перемовин Росія готує військову операцію. Але тут, як здавалося, перебіжчикові буде легше загубитися…

«Матрос» перебіг до українського блок-посту о 4-й ночі 14 жовтня, у повній бойовій викладці, прихопивши із собою два автомати АКМ. Як же прийняли перебіжчика українські військові? Він сам свідчить, що цілком толерантно. Радюк здав вартовим зброю і попросив збудити командира. Ним виявився корінний львів’янин, офіцер з позивним «Ангел». Той неабияк зацікавився повідомленнями перебіжчика про розміщення та пересування військової техніки на ворожій стороні. Попередив, що мусить передати його службі безпеки. Втім дав «слово офіцера», гарантуючи, що українські спецслужби не застосують до нього жорстокого та принижуючого поводження.

До цього епізоду «Матрос» часто повертається у своїх розповідях. Відчувається, що той командир блокпосту чимось врізався у його пам’ять. Можливо, це було одне з небагатьох людяних облич серед жахів війни? І справжній офіцер - якому не байдужі долі довірених йому людей? Доля його країни? Можливо тому тому так ретельно допитувався біля карти про усе, що перебіжчик помітив у стані противника? Можливо тому не принизив вчорашнього ворога ані словом, ані вчинком… Можливо, як справжній львів’янин, добре пам’ятав оте Франкове: «Не в людях зло, а в путах тих, котрі незримими вузлами скрутили сильних і слабких з їх мукою і їх ділами»? Можливо, тому й мав позивний «Ангел»?..

Під ранок приїхала «група захвату» СБУ. Тут уже було по-іншому: «обличчям до землі!», наручники, мішок на голову, кількадобове перебування у підвалі в очікуванні допиту. Радюк каже, що відчув тут і прийоми, і мовні звороти, популярні у сепаратистів….

Через кілька днів СБУ розтиражувала у багатьох ЗМІ своє повідомлення про те, що в результаті проведеної спецоперації нею захоплено російського найманця – рецидивіста на прізвисько «Матрос». Чия версія правдива? «Про моє захоплення – чиста брехня», - стверджує Радюк, - вони «захопили» мене під ранок, коли ми мирно бесідували із «Ангелом», командиром блок-посту. Але я розумію, що деякі люди за ці вигадки хотіли отримати заохочення від начальства, можливо, підвищення по службі».

Далі було півроку, проведених у слідчих ізоляторах Полтави, Харкова та Дніпропетровська. Три пропозиції від служби безпеки щодо його обміну до ДНР, на які Радюк відповідав відмовою, наголошуючи, що він не збирається повертатися ані в Росію, ані в самопроголошені республіки. Тобто, зауважмо, він свідомо обрав тюрму в Україні, а не «волю» в ДНР.

У травні 2015 року Радюка було засуджено вироком Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області за участь у діяльності незаконних збройних формувань та незаконне володіння зброєю - до 3 років позбавлення волі. Доказів скоєння ним будь-яких військових злочинів слідство не надало. І жодного разу компетентні органи України не вдалися до належного документування злочинів проти людяності та військових злочинів проросійських бойовиків, свідком яких був «Матрос». А він наївно сподівався, що свідчитиме проти агресорів у міжнародних судах, і за це Україна відпустить йому його гріхи. Втім судового вироку не оскаржував. Відбуває покарання в Копичинській виправній колонії управління Державної пенітенціарної служби України.

Доля готувала «Матросу» ще один незвичний поворот - за час перебування в українській тюрмі він… одружився. Його дружина – громадянка України, мешкає у Дніпропетровську. Воістину несповідимі людські шляхи…

Термін покарання «Матроса» вичерпується у 2017-у. Він вже мав надію, що усі компетентні органи про нього забули: і в Україні, і в Росії. Що одна лише дружина чекає його виходу на волю… Та ж ні. Після того, як він засвітився у відео-ролику СБУ, російські силовики завдалися ціллю – повернути до себе зрадника і перебіжчика. Не важко прогнозувати, що його там чекає, чи не так ?

У січні минулого року Генпрокуратура РФ звернулася до Мінюсту України з пропозицією про екстрадицію (видачу) Радюка до Росії. Російські прокурори дослідили, що на Радюкові начебто «вісить» нерозкрита крадіжка, - «Добре, що хоч не вбивство!», - іронізує з цього приводу він. І хоч вироку суду ще немає, РФ хоче отримати свого «блудного сина» назад.

І що ж - український Мінюст без зволікань розглянув листа Генпрокуратури РФ і …. погодився! Шляхи політиків воістину ще більш несповідимі, аніж шляхи посполитих! Ну яка мова, ми ж ретельно дотримуємося норм міжнародних угод про видачу правопорушників – навіть якщо видачі вимагає держава-агресор! Може й Росія також погодиться видати наших державних злочинців – Януковича, Азарова, Пшонку, Захарченка …- вже на клопотання вітчизняних прокурорів?

Отже, як тільки «Матрос» вийде із стін Копичинської колонії, його мають віддати до ціпких лап «Родіни». Єдиний його шанс залишитися в Україні (читаймо – залишитися живим) – це клопотати про надання статусу біженця з політичних мотивів.

Твоє «плавання» триває, «Матросе»!...