Дітей з особливими потребами виганяють на вулицю!

6 листопада під стінами Чортківського районного суду зібралося чимало людей. Були представники кількох громадських організацій. Прийшло чимало молоді. Всі в один голос скандували: «Чортків, прокинься!» Знову політичний скандал, подумаєте ви? Та ні, цього разу трапилася надзвичайна ситуація з точки зору людяності і моралі. Дітей з особливими потербами, якими опікується благодійна організація «Чортківський районний центр соціальної реабілітації «Дім милосердя», хочуть вигнати з приміщення, де вони проводять дозвілля, займаються із логопедами, вчителями.

Та про все спочатку… Як утворився «Дім милосердя»?

Тетяна Дубина – одна із засновників цього закладу. Жінка є мамою неповносправної дитини. У її Іванка аутизм. «Наш синочок народився в Італії. До трьох років він не розмовляв. Проте педіатр запевняв, що на це не варто звертати увагу, адже дитині важко спілкуватися одразу двома мовами. Мовляв, невдовзі це минеться. Та після трьох років діагностували вади в розвитку..., тож ми змушені були повернутися в Україну», – розповіла пані Тетяна.

Згодом вона почала самостійно працювати над розумовим розвитком Іванка. Спершу жінка віддала його у звичайний дитячий садочок. Та через брак професіоналізму у персоналу дошкільного закладу, а також через те, що інші діти не сприймали Іванка, насміхалися над ним, матір забрала сина. Тоді вона почала шукати спеціалістів, які допомогли б хлопчику. Зверталася у різні міста. Їздили до лікарів у Львів, Київ, Івано-Франківськ. Проте заняття не приносили очікуваних результатів.

Тоді Тетяна звернулася за допомогою у районний реабілітаційний центр «Дорога в життя». Проте і там жінці сказали, що вони не мають досвіду роботи з такими дітьми. Далі мати віддала сина у спецгрупу міського дитсадочка, де діти навчаються лише до певного віку. «Мене щодня, щохвилини тривожила думка: «А що далі? До кого звертатися, що робити?» Якось я дізналася про страшну статистику: у нашому районі 340 дітей з особливими потребами, а у Чорткові – 150. Усвідомила, що лише маленька частка з них займається зі спеціалістами у спецзакладах. А решта?»

Тоді Тетяна знайшла однодумців – батьків, котрі зіткнулися зі схожими проблемами. Разом вони вирішили створити приватний реабілітаційний центр, де діти могли б спілкуватися один з одним, навчатися тощо. Так з’явився «Дім милосердя».

Пошуки приміщення…

«До нас потягнулися спеціалісти. Погодилася працювати одна дуже хороша лікарка, психотерапевт, причому цілком на волонтерських засадах. Проте виникли труднощі з приміщенням. Тоді єпископ Української греко-католицької церкви владика Дмитро Григорак запропонував свою допомогу. Вирішили знайти квартиру, де дітям було б затишно. На той час до організації приєдналися ще кілька батьків. «Знайшли квартиру в Чорткові на вулиці Лесі Українки. Вона нам сподобалася: тепло, комфортно, металопластикові вікна не пропускають ні шуму, ні холоду. А ще вона розташована на першому поверсі, тому дітям, наприклад, із ДЦП не складно туди заходити».

Та мешканці будинку не надто зраділи новим сусідам. Вони відкрито заявляли, що проти того, аби там діяла якась організація. Пані Тетяна пояснила їм, що організація – це вона і ще кілька батьків. Вони лише на кілька годин зустрічатимуться там і нікому не створюватимуть жодних незручностей. «Тоді мене застерегли, щоб борони, Боже, купувати цю квартиру. Я щиро засміялася. Яке купувати? У нас не було копійки за душею, а квартира – це тисячі доларів».

Дрібні конфлікти

Минув рік. Час від часу виникали конфліктні ситуації з сусідами. «Їх обурювало, що до нас приходили люди, котрим потрібна була допомога, приїжджали гості – іноземні благодійники. Містом ширилися чутки, що у нас щодня збираються до 60 людей, дуже гамірно. Але хіба може маленька 2-кімнатна квартирка вмістити стільки люду? Насправді, до нас щодня на деякий час приходять п’ятеро-семеро дітей із мамами і спеціалісти».

Тоді отець Іван Мельник, котрий щодня служить у «Домі милосердя» молебень, запропонував сусідам: «Розумію, наші гості могли у вас щось запитати, постукати у двері чи вікно, і вам це неприємно, тоді давайте ми повністю відгородимося від вас і зробимо окремий заїзд». Сусіди подумали і погодилися. Проте невдовзі почали сперечатися між собою. Проводили збори ОСББ, наводили різні аргументи… Досі не дали чіткої відповіді».

Тим часом у власниці квартири, яку орендували батьки, почалися труднощі у житті. Жінка попросила єпископа викупити приміщення або хоча б взяти на виплату. Священик погодився. Коли готували документи про часткову оплату, з’явилася спонсор з Німеччини, котра дізналася про наш центр від отця Клауса зі Швейцарії, який напередодні був у нас в гостях. Жінка надала кошти на купівлю цієї квартири.

«Тоді розпочалися нові конфлікти. Сусіди висували претензії, що ми не маємо права купувати приміщення без їхньої згоди. ... В мене боліло серце, я не розуміла, у чому моя вина. У тому, що хочу допомогти дітям, підготувати їх до самостійного життя? Більше того, наш центр допомагає не лише малечі, а й батькам. Бо, коли жінка залишається наодинці з хворою дитиною, не знає, як з нею поводитися, коли від неї відвертаються оточуючі, іноді рідні, нерви часто не витримують. А тут матері, котрих об’єднало спільне горе, спілкуються, радяться. Жінки підтримують одна одну, допомагають у важкі миті. Хіба ж це погано?»

Суд

Зрештою сусіди подали до суду, обгрунтовуючи скаргу тим, що житлове приміщення використовують не за призначенням. Мовляв, там створили дитячий садок.

«Ми буваємо у квартирі лише до обіду. Проводимо там дозвілля, дні народження, свята. Це наш другий дім. Який дитячий садок, якщо дітки приходять із матерями? Це дружні зустрічі, коли кілька подруг спілкуються, поки діти граються», – пояснила Тетяна Дубина. Суд теж дійшов такої думки і відмовив у позовній заяві сусідам.

Проте ті виявилися невгамовними і хочуть подавати судове рішення на апеляцію. Більше того, вони прагнуть визнати суд недійсним, оскільки, на їх думку, на суддю здійснювали тиск обурені громадяни, громадські організації тощо.

Що ж, ця історія ще незавершена. Батьки неповносправних діток щодня насторожі і очікують нових підступних вчинків від «добрих» сусідів.

До слова…

«Біля єпархіального правління розташоване занедбане приміщення колишнього військового тренажерного залу. Воно належало районній раді. Ми почали писати листи, щоб його надали нам у користування. Після тривалих дискусій, у той час, коли сталося страшне кровопролиття на Майдані, депутати на сесії районної ради прийняли рішення віддати це приміщення єпархії. За рік часу там знесли стіни. Звели нову 4-поверхову будівлю. Невдовзі її перекриють. Тож, коли буде готовий хоча б перший поверх, ми переїдемо туди. Чекати залишилося недовго, але скільки нам ще доведеться витримати, одному Богу відомо…»