Він переконував аргументами, захищав - без меча

Український національно-визвольний рух XX століття у нинішній суспільній свідомості асоціюється насамперед із збройною боротьбою УПА.

Початок правозахисного руху в Україні традиційно пов’язують з діяльністю дисидентів-шістдесятників та із створенням Української Гельсінської групи.

Але звісно - у цих процесів, як на сході, так і на заході України, існує своя тривала, важлива, але на жаль - маловідома передісторія.

От і цього року, при прийнятті закону «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у XX столітті» народні депутати продемонстрували поверхневе знання історії, НЕ згадавши у довгому переліку «осіб, які брали участь у ВСІХ формах політичної, збройної та іншої колективної чи індивідуальної боротьби за незалежність України» тих, хто боровся за незалежність у формі парламентської діяльності – в складі легальних українських політичних партій, представлених у законодавчих органах Австро-Угорської імперії та міжвоєнної Польщі. А серед них були і "народовці", і "радикали", і християнські демократи, і "есдеки"...

Донині мало говориться про діяльність громадсько-політичних об’єднань, які виникли ще у другій половині XIX століття та ставили за мету захист громадянських та національних прав українців, а також досягнення державної незалежності України - у ненасильницький та правовий спосіб.

Як і про історичну роль багатьох громадських, політичних та наукових лідерів, котрі впродовж століття підтримували процес формування в Україні модерної політичної нації, самоусвідомлення якої базувалося на засадах гуманізму, людської гідності, права, розуміння переваг європейського вектору розвитку.

Досить мало відомо нам і про перших українських правників, котрі вже тоді провадили діяльність, яку ми нині називаємо правозахистом...

Наступного року відзначатимемо 160 років з дня народження одного з них - Антона Яковича Горбачевського (1856 – 1944), який значну частину свого життя провів у нашому краї.

Це нагода шукати та ввести у публічний обіг невідому досі інформацію про нього, його громадську та політичну діяльність. Зрештою, було б добре чортківчанам організуватися, аби відкрити у місті меморіальну дошку та вшанувати могилу свого славетного земляка - у не надто далекому від нас Сяноку, що на Підкарпатті.

Про широту професійних та громадянських зацікавлень А. Горбачевського дає початкове уявлення вже короткий перелік його основних життєвих досягнень: доктор права (1884), відповідальний редактор газети «Діло» - першого громадсько-політичного часопису, що виходив українською мовою  (1883 – 1884), засновник Літературної бібліотеки «Діла» (1883), співзасновник та член редколегії першого в історії українського професійного правничого видання «Часопись правнича», автор численних публікацій у ньому (1889 - 1910), співавтор «Німецько-руського словника правничих і адміністраційних висловів» - першого в Україні лексикографічного правничого видання (1893), член дирекції першого в Галичині українського страхового товариства «Дністер» (1892), співвидавець часопису «Правничий Вісник» (1910-1914), член-засновник «Товариства Українських Правників» у Львові (Товариство українсько-руських правників з обширом діяльності в Галичині, 1909), громадсько-політичної організації «Народна рада» (1885), Української національно-демократичної партії (1899), ініціатор та меценат створення приватної гімназії з українською мовою навчання у Чорткові (1911), посол до Галицького сейму від Чортківського повіту (1913), член Вищого державного трибуналу Австрії у Відні (1912 - 1914), член Виділу Української національної ради ЗУНР (1918 – 1919), один із засновників Української народно-трудової партії (1919), голова Народного комітету партії до 1923 р., представник ЗУНР у надзвичайній дипломатичній місії Української народної республіки у Варшаві (1919), один із засновників Українського народно-демократичного об’єднання (УНДО, 1925), член Народного (Центрального) комітету УНДО від моменту створення партії до 1939 року, тричі був обраний як кандидат від УНДО до Сенату Польщі (1928 – 1938), обирався віце-Маршалком Сенату (1935), відкривав сесію Сенату 1935 року, як Маршалок-сеньйор, Голова Українського парламентського клубу у Сенаті (1930 – 1938).

Сьогодні в історичних джерелах частіше можна знайти згадки про його старшого брата, Івана Яковича Горбачевського (1854-1942), світової слави вченого-біохіміка та епідеміолога, ректора Празького Університету, ім’я якого нині носить Тернопільський національний медичний університет. Однак життя Антона Горбачевського, як бачимо, було не менш плідним та яскравим.

Антін Якович Горбачевський народився 27 січня 1856 року у селі Зарубинці Збаразького повіту у сім’ї священика Якова Горбачевського. Рід Горбачевських гербу Корчак (Horbaczewski herbu Korczak) мав давні шляхетські корені, що можна простежити із XIV століття.

Початки роду пов’язують із іменем шляхтича Дмитра Боратина (нар. 1370 р.). Предки братів проживали на Прикарпатті, Поділлі і Галичині. Більшість з них у XVІІІ - ХІХ століттях були священиками. Зокрема Симон Горбачевський був парохом в Галичі, Кінчаках та Усті Зеленім. Його син Андрій (1758-1831) – священик в Езуполі. Священиком залишився працювати у Кінчаках і другий син Симона Василь. Третій син Симона Петро став священиком в Усті Зеленім, тобто там, де колись працював батько. Правнук Симона Іван Горбачевський став священиком у селі Небилів, що на Прикарпатті за Калушем. Михайло – правнук Симона Горбачевського став військовослужбовцем в австрійській армії. По військовій лінії пішли син і внук Михайла: син – Едмунд-Михайло (1850 р.) дослужився до чину генерал-лейтенанта, а внук Домінік був ротмістром в австрійській армії. Ще один син Михайла Василь служив капітаном артилерії. Сини Василя Горбачевського Яків (батько Івана та Антона), Бенедикт та Хризант стали священиками. Бенедикт – у Борщові, Скоморохах Нових і Вільхівці, Яків – у Зарубинцях. Четвертий син Василя, дядько Івана та Антона Горбачевських, Микола працював учителем у Підволочиську.

Обидва брати Горбачевські, Іван та Антон, навчалися у 1-й Тернопільській класичній гімназії, яка дала світові блискучу плеяду видатних людей.

Ще у гімназійні роки Антін Горбачевський прилучився до громадської діяльності – входив до учнівської організації «Громада», що мала на меті заохочувати молодь до вивчення української історії та культури, а ще виховувати покликання служити рідному народові.

Вже 1872 року долі братів розійшлися: Іван почав студіювати медицину у Віденському університеті, після закінчення якого залишився працювати у Відні, а згодом - у Празі. Життєві шляхи Антона Горбачевського частіше пролягали рідним краєм. Проте духовного зв’язку з братом Іваном не поривав ціле своє життя, про що свідчить їхній епістолярний спадок.

Антін закінчив гімназію у 1874 році, у 1879 році - курс правничого факультету Львівського університету (на той час - Францісканський університет).

Так на той час виглядала будівля Університету по вул. Святого Миколая (т. зв. "Старий Університет")

Ще навчаючись в університеті, Антін пристає до народницького гуртка студентської молоді "Дружній лихвар", а опісля - до руху «народовців»,  у якому довкола ідеї європейського вектору розвитку Галичини та зміцнення культурної єдності із Наддніпрянською Україною гуртувалися такі діячі, як посол Галицького сейму о. Степан Качала, віце-маршал сейму Юліян Лаврівський, професори університету брати Омелян та Олександр Огоновські, гімназійні професори Юліан Романчук та Олександр Барвінський.

На той час значний вплив у колах нечисленної руської інтелігенції і особливо духовенства мала ідеологія «москвофільства», в основі якого лежала культурна і політична орієнтація на Російську імперію. «Москвофіли» активно створювали громадські, культурницькі та політичні організації, контролювали друковані видання: спочатку часопис «Зоря Галицкая», згодом – «Слово» та «Наука».

«Народовські» гуртки формувалися у середовищі ідеологічних опонентів «москвофілів», людей які підтримували європейський вектор розвитку та самолостатність української культури. Їхнім першим друкованим часописом стала львівська газета «Діло». Вже у 1880 році, щойно вийшовши із університетських аудиторій, молодий правник Горбачевський став одним з видавців цього провідного народовського часопису, впродовж багатьох років єдиного періодичного видання у Галичині, яке друкувалося українською мовою.

Перше число "Діла" у 1880 році

Старшим товаришем та моральним авторитетом для Горбачевського у той час лідер “народовців” Володимир Барвінський. Тож коли той передчасно пішов із життя в лютому 1883 р., не випадково саме Горбачевський на деякий час очолив редакцію газети «Діло». У цій ролі він започатковує вже свій власний видавничий проект – «Бібліотеку найзнаменитіших повістей», що виходила як літературний додаток до «Діла» спочатку під його редакцією, а з 1884 р. під редакцією Івана Белея. Бібліотека «Діла» на багато років стала місцем друку, поряд із кращими зразками світової літератури, творів українських письменників:  І. Нечуя-Левицького, Є. Гребінки, П. Куліша та ін. Впродовж 1881–1906 роки вийшло 74 томи Бібліотеки.

Довкола "Діла" наприкінці ХІХ століття  об'єднувалися провідні лідери громадсько-політичного життя Галичини: Іван Белей, Володимир Навроцький, Олександр Огоновський, Юліан Романчук та ін. Під їхнім впливом Антін Горбачевський відмовляється від престижної кар’єри правника у системі імперського судівництва, яка обіцяла високі матеріальні статки у часі служби і гарантовану цісарську пенсію. З університетської юності він стає на шлях вільної людини - впродовж 1880 - 1884 років проходить габілітацію на звання доктора права і намагається розпочати приватну  адвокатську практику у Львові. Обравши фах адвоката, він приєднався до нової когорти українських інтелектуалів, котрі займалися власною правничою діяльністю й одночасно розвивали громадсько-політичну та просвітницьку місію.

Протягом двох років А. Горбачевський керував на громадських засадах бібліотекою львівської міської організації «Просвіти».

У 1884 р. переїхав до Перемишля (нині - Пшемисль у Польщі), де намагався відкрити першу власну адвокатську канцелярію.

В 1889 р. з приватної ініціативи адвокатів Костя Левицького, Антона Горбачевського, Євгена Олесницького почало виходити українською мовою професійне правниче видання «Часопис правнича» (“ЧАСОПИСЬ ПРАВНИЧА. Місячник для теорії і практики”), який від 1894р. стає друкованим органом Правничої комісії Наукового Товариства імені Шевченка у Львові. Горбачевський був незмінним членом редколегії цього видання. Варто зауважити, що у цей історичний період більша частина України входила до складу Російської імперії, політика якої робила неможливим видання будь-якої правничої літератури українською. Тож засновники "Часописи правничої" вирішили поширювати його за підпискою і в Галичині, і у Наддніпрянській Україні.

Відтак “ЧАСОПИСЬ ПРАВНИЧА” стала першим в історії професійним правничим часописом, який видавався українською мовою.

Змінивши назву на “Часопись правнича і економічна” часопис виходить в період від 1900-1910р.р.

Окрім того в 1901р. НТШ започаткувало видавничу серію: Правнича Бібліотека. Згодом за участі Горбачевського 1909 р. у Львові було створено “Товариство Українських Правників” яке видавало професійний правничий часопис “Правничий Вісник” ( 1910-1914р.р.).

Антін Горбачевський спільно з Костем Левицьким, Омеляном Огоновським та Євгеном Олесницьким уклав "Німецько-руський словар висловів правничих і адміністраційних" - перше в Україні лексикографічне правниче видання, яке вийшло у світ в 1893 р. і з певними змінами було перевидане Костем Левицьким у 1920.

Тут варто зазначити, що владні кола багатонаціональної імперії Габсбургів порівняно толерантно ставилися до культурних та громадських запитів національних меншин, у тому числі українців. Тодішня Австро-Угорщина у порівнянні з Російською Імперією була досить ліберальною державою. Тут національні меншини не знали “погромів”, тут не було видано своїх “валуєвських указів”, вільно виходили книжки слов’янськими мовами, йшлося про перспективи відкриття українського університету, зароджувалися національні громадські та політичні організації...

Ще у 80-і роки XIX століття Горбачевський став активним діячем «народовського» напрямку в українському політичному русі Галичини. Поштовхом до початку активної політичної діяльності «народовців» стали вибори 1879 року до Галицького сейму, на яких вони склали конкуренцію москвофільській «Руській Раді».

На початку 90-х років "народовці" проголосили курс "нової ери", орієнтований на порозуміння з польським політикумом, віденською адміністрацією та спільну "органічну працю" заради економічного й культурного розвитку українского суспільства  у складі імперії Габсбургів.

Антін Горбачевський був одним із членів-засновників громадсько-політичної організації «Народна рада». Однією з перших українських парламентських партій стала Українська національно-демократична партія (УНДП, або "партія народовців”). Про активну участь А. Горбачевського у створенні УНДП свідчить те, що він був одним з 22-х «дефінітивних організаторів» (засновників) партії, тобто обраних на повітових народніх з'їздах і затверджених Народним Комітетом. Його кандидатуру було висунуто на установчий з’їзд партії від Чортківського повіту. На з'їзді його було обрано до керівних структур УНДП – членом Народного комітету у Львові та головою Повітового народного комітету партії у Чорткові. Антін Горбачевський залишався членом керівництва УНДП упродовж усього періоду її існування.

На виборах послів до австрійського парламенту 1907 року громадськість чортківського округу висунула Антона Горбачевського кандидатом. Але на пропозицію львівського народного комітету УНДП він добровільно поступився місцем у виборчому списку професорові Львівського університету Олександру Колессі – адже той у парламенті мав зосередитися на справі створення українського університету у Львові. Більш того, Антоном Горбачевським було настільки активно проведено виборчу кампанію колеги у окрузі Чортків-Теребовля, що перемога професора Колесси стала однією з найпереконливіших у цілій Галичині. На виборах до Галицького сейму 1913 року було обрано вже й самого Антона Горбачевського…

На фото - виборці чортківського повіту перед сеймовими виборами 1913-го. Антін Горбачевський - у центрі першого ряду, із світлим капелюхом на колінах

Неважко помітити - тодішні галицькі політичні та інтелектуальні еліти мали  міцні точки взаємного дотику і впливу. Фактично їхнє формування відбувалося у колі одних і тих самих людей. Як результат їхні "три П": порядність, патріотизм та професіоналізм, помножені на згуртованість  не в останній степені забезпечили їм вже наприкінці ХІХ ст. визнання та успіх: як серед виборців, так і серед імперської верхівки...

1893 року доктор права Горбачевський відкриває адвокатську канцелярію у Чорткові і відтоді його професійні та громадські справи значною мірою були пов’язані з цим містом.

Будинок у Чорткові по вулиці Міцкевича, у якому впродовж багатьох років мешкала родина Горбачевських

Як авторитетний адвокат А. Горбачевський проявив себе на багатьох резонансних кримінальних процесах, зокрема, в 1897 р. у Тернополі - над селянами-українцями, звинуваченими властями у порушенні громадського спокою під час виборів до австрійського парламенту.  Його участь у справах Чортківського та Тернопільського окружного судів не залишилася непоміченою – у 1912 році його було призначено членом Вищого державного трибуналу Австрії у Відні. До речі, він був єдиним українцем у складі цього карного органу за всю історію його існування...

Пізніше, у 1917 - 18 роках, Горбачевський захищав перед австрійським військово-польовим судом у Граці адвоката з Чорткова Мелітона (Мілетія) Видрака, звинуваченого у державній зраді. Докторові Видраку загрожувала смертна кара... Горбачевський зробив усе можливе, аби спростувати звинувачення австрійських прокурорів і домогтися для Видрака виправдувального вироку.

У 1908 - 09 р. відбувся резонансний судовий процес у Львові та Відні - над українським студентом Мирославом Січинським, який застрелив цісарського намісника Галичини Анджея Потоцького. Участь авторитетних адвокатів-українців (Костя Левицького, Теофіла Окуневського, Володимира Старосольського та Сидора Голубовича) у цьому процесі доволі знакова. Засоби політичного терору були антипатичні їм, але вони добре розуміли, що означає імператив верховенства права – визнати людину винним у злочині може лише незалежний суд у відкритому процесі. І тому погодилися виступати захисниками у судовому процесі за справою Січинського.

Українська суспільна думка і преса не була одностайною у оцінці теракту. Але багато хто з провідних громадсько-політичних та духовних лідерів Галичини засудив вчинок Січинського, кваліфікувавши його як в принципі неприйнятний засіб політичного терору. УНДП у своїх програмних документах проголошувала виключно легальні методи діяльності. Із заявами про осуд вбивства поряд із визнанням наявності причин для невдоволення українського населення своїм становищем у імперії виступили сенатор О. Барвінський, очільники Руського клубу у Віденському парламенті Ю. Романчук і М. Василько… Лідер «народовців» Є. Олесницький констатував: «Січинський знищив велику справу. З Потоцьким усе ми узгодили про польсько-українську угоду». Про осуд вбивства Потоцького з морально-етичних позицій заявили митрополит Андрей Шептицький, станиславівський єпископ Хомишин, перемиський – Чехович, львівський єпископ вірменської церкви Теодорович.

Андрей Шептицький підкреслював: «На нас лежить ще більший обов’язок засудження здійсненого злочину, бо той хто його сповнив, у своєму засліпленню мислив прислужитися національній справі. На Бога, так не є! Злочинами не служать народові!...»

Втім суд присяжних таки двічі виніс Січинському смертний вирок. Але у відповідь на клопотання про помилування вдови Анджея Потоцького та Костя Левицького, який на той час був депутатом Парламенту, Цісар Франц-Иосиф погодився пом’якшити вирок… Мирослав Січинський отримав 20 років тюрми і невдовзі втік із ув’язнення…

Від перших років свого перебування у Чорткові Антін Горбачевський виступив активним розбудовником у місті громадського життя. Авторитетний правник, людина пасіонарної вдачі, широкого кола зацікавлень та високої культури,  блискучий оратор, котрий володів кількома іноземними мовами – він користувався заслуженою повагою та авторитетом, причому не лише у середовищі однодумців та земляків.

Як свідчили у власних спогадах його сучасники, зокрема доктор Степан Баран, у роки перед  Першою світовою війною практично усі українські громадські, культурницькі та політичні організації Чорткова зароджувалося у адвокатській канцелярії Горбачевського.  

Так він став засновником та першим головою культурно-просвітницького товариства “Українська бесіда”, кредитової спілки “Надія”, Українського педагогічного товариства. Переважно з його ініціативи та його стараннями було засновано у 1911 році  у Чорткові українську приватну гімназію. Одночасно був одним з фундаторів та меценатів – польської гімназії імені Юліуша Словацького. Вочевидь він вважав, що чим більше освіченою буде молодь, як польська так і українська, тим більш спроможною вона виявиться до порозуміння.

Коли в серпні 1914 р. почалася Перша світова війна, А. Горбачевський з родиною виїхав до Відня: співпрацював там з Головною Українською Радою (в травні 1915 р. реорганізована в Загальну Українську Раду). Відразу після відступу російських військ у 1916 році він повертається до Галичини та деякий час працює адвокатом у Дрогобичі.

Доктор Горбачевський був учасником історичного засідання представницького зібрання 18-19 жовтня 1918 р. у Львові - так званої Конституанти, що обрала Українську Національну Раду (УНРаду) на чолі з Євгеном Петрушевичем і заявила про утворення Української держави. Від імені УНДП він став членом УНРади. Після проголошення 13 листопада незалежності ЗУНР очолив повітовий комісаріат у Дрогобичі. Цей повіт був стратегічно важливим для економіки молодої республіки - як нафтоносний район, який втім знаходився під впливом лівих партій та рухів, які не в усьому поділяли дії уряду ЗУНР. 4 січня 1919 р. на сесії УНРади в Станіславі (нині - Івано-Франківськ) його обрано членом її постійно діючого органу - виділу (президії) УНРади.

Перебуваючи на цій посаді, брав активну участь у розробці законодавства та створенні державної влади в ЗУНР. На усіх законодавчих актах, ухвалених Україською національною радою у 1919 році, поряд з підписом Голови Ради, Євгена Петрушевича, стоїть підпис нашого видатного земляка Антона Горбачевського.

28-30 квітня 1919 р. у Станіславові відбувся надзвичайний Народний з’їзд УНДП. З’їзд проходив у розпалі української революції, і це наклало відбиток на його роботу. Загальне полівіння політичних настроїв охопило й партію, яка внесла зміни до програми та відтоді стала називатися «Українська народна трудова партія» (УНТП). У квітні 1919 р. А. Горбачевський був обраний головою УНТП, яка була правонаступницею УНДП. Очолював партію до з’їзду партії у травні 1923 року, на якому відмовився надалі виконувати обов’язки голови через гострі протиріччя у партійному середовищі. Адже під спільною назвою у партії діяли політики з дуже різними політичними поглядами: буржуазно-ліберальними й помірковано соціалістичними, республіканськими й монархічними, радянофільськими й антирадянськими, безкомпромісно самостійницькими й автономістськими. Однак Горбачевський надалі постійно обирався до Тіснішого Народного комітету партії (НК УНТП) з’їздами у 1923 та 1924 роках, що свідчило про його стабільно високий авторитет у колах української націонал-демократії.

У червні 1919 р. Дрогобич зайняли польські війська, однак Горбачевський залишився в місті. Польська військова адміністрація не наважилася арештувати й інтернувати авторитетного українського діяча. В липні 1919-го він переїхав з до Кам’янця, де на той час знаходився Уряд ЗУНР. У вересні 1919 року як представник ЗУНР у надзвичайній дипломатичній місії Української народної республіки у Польщі ("місія Лівицького"), Горбачевський виїхав до Варшави на переговори з польським урядом.

Коли ж за наполяганням Голови Директорії УНР Симона Петлюри 2 грудня була укладена польсько-українська декларація, згідно з якою УНР визнавала право Польщі на територію усієї Східної Галичини, Антін Горбачевський разом з іншими представниками ЗУНР на знак протесту залишив місію.

1922 року Горбачевський повертається до Чорткова з донькою Лідією (дружину, Мальвіну Мицковську-Горбачевську, він втратив у роки війни) і поновлює тут адвокатську практику. Громадські справи , як і раніше, займали весь його вільний час. У ці роки доктор права Горбачевський обирався головою “Товариства допомоги українським інвалідам”, членом надзорчої ради “Повітового союзу кооперативів” і кооперативу “Українська книгарня”.

Відомо про його участь як адвоката у чергових політичних судових процесах. Найбільш резонансною у місті була справа т. зв. «Червоної дванадцятки», однієї з трьох озброєних груп, закинутої у жовтні 1922 року радянськими спецслужбами на територію Польщі з метою здійснення диверсійних актів, а також суспільно-політичної дестабілізації перед першими виборами до Сейму та Сенату Польщі, призначених на 5 – 12 листопада. Командирами «Червоної дванадцятки» були колишні старшини 1-ї бригади УГА С. Мельничук та П. Шеремета, які перейшли на бік Червоної Армії. Комісаром загону був І. Цепко, який у 1920 р. виступав делегатом 1-ї конференції галицьких і буковинських комуністів у Києві. Діяла «Червона дванадцятка» у Заліщицькому та Борщівському повітах. Її завданнями були підпалили панських фільварків, руйнування мостів, ліній зв'язку, терор супроти кандидатів у посли та противників бойкоту виборів до Сейму. 28 жовтня під час бою поблизу м. Заліщики група була оточена польським військом і потрапила в полон. Шеремету і Мельничука було засуджено воєнним судом у Чорткові до смертної кари. Вирок виконано на подвір’ї чортківської тюрми.(20)

Ось свідчення доктора Степана Барана про ті події: «Одна така ватага перейшла Збруч і вбила в Заліщиччині польського кандидата до сойму, вчителя Березовського. Членів цієї диверсійної групи з 11 хлопців незабаром арештовано і поставлено перед наглий суд у Чорткові. Провідниками цієї групи були два молоді старшини УГА, колишні УСС Шеремета і Мельничук. Між обвинуваченими знайшовся і священик о. Онуферко під закидом, що дав допомогу, а саме хліб, двом із них, які прийшли до нього. Шеремету боронив адвокат д-р Степан Баран, Мельничука д-р Вол. Старосольський, о. Онуферка — д-р А. Горбачевський. Наглий суд засудив Петра Шеремету і Степана Мельничука на кару смерти, 9 інших учасників групи на довголітню тяжку в’язницю; їм пізніше дали амнестію». Участь А. Горбачевського у справі «Червоної дванадятки» була для нього непростим рішенням. Вона у черговий раз свідчила про те, що у професійній діяльності для нього завжди найбільше важив принцип верховенства права – кожен звинувачуваний у злочині повинен мати захисника перед судом.

Іншим відомою політичною справою, у якій Горбачевський працював як адвокат, був «берестейський процес» 1931 р. над членами опозиції диктатурі Ю.  Пілсудського та брутальній пацифікації у Галичині, серед яких було шість українських послів Сейму. У  «брестському процесі» він виступав захисником посла Івана Лещинського.

У міжвоєнній Польщі Антін Горбачевський виступив одним з лідерів найбільш впливової на той час парламентської партії Українське народно-демократичне об’єднання (УНДО). У липні 1925 р. він став одним із засновників УНДО і до вересня 1939 р. був незмінним членом його Народного (Центрального) комітету.

УНДО на виборах 1928 року отримала 26 мандатів послів і 9 – сенаторів Парламенту Речі Посполитої, на виборах 1935 та 1938 року –  23 мандати.

Політичною метою УНДО була побудова у правовий спосіб незалежної та демократичної української держави та боротьба за дотримання конституційних громадянських прав українців у Польщі.

От так то, панове нардепи нинішньої Верховної Ради…

УНДО підтримувала перемовини з польськими політичними партіями, що увінчалися підписанням в 1935 році Угоди польсько-української (так звана «Політика нормалізації у Галичині»). Лідер УНДО Михайло Галущинський обирався віце-маршалком Сенату ІІ каденції (1928 – 1930), Василь Мудрий - віце-маршалком Сейму четвертої та п’ятої каденції (1935 – 39).

Антон Горбачевський у 20-30 роках минулого століття тричі був обраний від УНДО Сенатором Речі Посполитої, відкривав сесію Сенату 1935 року, як Маршалек-сеньйор, тривалий час виконував функції Голови Українського парламентського клубу. На березневій сесії Сенату 1930 р. А. Горбачевський у своїх промовах намагався порівняти «права, які здобули собі українці за австрійських часів, так і на ліквідацію тих прав в часах польських». За його оцінкою «порушення прав торкається навіть таких аполітичних справ, як шкільництво і культура, господарська організація і громадянські права», а поліція у багатьох випадках виступала майже  «єдиним засобом, якого уряд вживає для доведення до гармонійного співжиття народів у Польщі».

Горбачевському належить значний доробок правничих студій та видань.  Так у журналі «Життя і право» він опублікував статті «Справа судів присяжних» (1937) і «За вдержанням судів присяжних» (1938)...

Мешканці Чорткова запам’ятали адвоката Горбачевського, як патріота та активного захисника людських прав в органах правосуддя. До слова, у провінційному Чорткові наприкінці 30-х років практикувало біля 30 адвокатів - тобто інструменти правової держави реально працювали. Горбачевський був одним з найдосвідченіших та найавторитетніших з них . Його учнями та послідовниками стали українські адвокати молодшого покоління: Мілетон Видрак, Остап Юрчинський, Михайло Росляк, Іван Хічій та Володимир Електорович. Останній деякий час працював у адвокатській канцелярії Горбачевського.

28 червня 1936 р. в Чорткові відбулися урочистості з нагоди 80-річчя Антона Горбачевського, які стали помітною подією в житті української громади міста. Зі Львова прибули представники Союзу українських адвокатів, до керівництва якого він належав, відомі громадсько-політичні діячі - його соратники. Всі вони відзначали великі заслуги ювіляра у правничій діяльності та громадсько-політичних процесах.

Зрозуміло, після вересня 1939 року фах правника в європейському його розумінні у нашому краї став непотрібним. Аргументам права належало зникнути, цінувалися аргументи сили і влади, як червоної так і коричневої ...

 Вже 18 вересня А. Горбачевського разом із його донькою Лідією і зятем Іваном-Романом Носиком викликають на допит до відділку НКВС. У січні 1940 р. енкаведисти серед ночі влаштовують обшук і погром у «віллі Горбачевського». Події тих днів відтворено по пам’яті онукою Іреною Носик: «Чортків 1939 р., 18 вересня – інвазія совєтської армії, із тим днем переслідування і допити доктора Антона Горбачевського, рівно ж його доньки Лідії і зятя Івана-Романа Носика.1940 рік, січень – енкаведисти нападають на будинок Антона Горбачевського о 4 год. ночі: все конфіскують і руйнують. Антін від розпачу падає і ломить у двох місцях праву руку. Вранці відвозять його до лікарні. Виявилося, що це був порятунок від вивозу на Сибір цілої родини. Наступної ночі Антін прямо з лікарні втікає до родини Филиповичів у Львові, які приймають їх у свій дім з великим ризиком. У місяці лютому доносять, що за Горбачевським шукає НКВД. Березень, 1940 рік. Через німецьку комісію вдається родині Антона виїхати до Генерального губернаторства, до Кракова. Там застали багато українських втікачів і вже навіть спеціальний табір для біженців»… Після кількох днів перебування повертаються до Кракова Антін з Іваном, одержавши від брата Івана дарунок – друкарську машинку «Олімпія». Вона – новісінька і є чудова. Відразу на другий день на ній пишуть політичні відозви, до «Краківських вістей» статті. Доктор Антін працює, диктуючи секретарці, тобто доньці Лідії, свої спомини.» Чернетки спогадів на жаль було загублено.

Останні роки життя (1942 - 44) Антін Горбачевський провів в окупованому німцями Чорткові. На деякий час він відновив тут роботу адвокатської канцелярії, продовжував диктувати доньці свої спомини. Тут отримав звістку з Праги про смерть брата Івана. У дні наближення фронту був змушений знову покинути місто та рідний край разом з донькою Лідією, онукою Іриною та зятем Іваном Носиком.

Адвокатська канцелярія Горбачевського у Чорткові закривається назавжди.

Помер Антін Якович Горбачевський 25 квітня 1944 року, у лікарні міста Сянок, застудившись у дорозі. Похований на цвинтарі у Сяноку. Могила впорядкована у повоєнний період за кошти уряду Польщі. Надпис українською на його надгробку звертається до перехожого з проханням про молитву…

Буремне ХХ століття з його двома світовими війнами і кількома не світовими - коли обожнювалося сліпа сила, як засіб розв’язання протиріч , коли не раз перекроювалися кордони, зазнавали терору, насильницьких депортацій та етнічних чисток мільйони людей - постійно випробовувало на міцність його переконання та громадянську позицію.

Та здається на своєму довгому життєвому шляху Антін Горбачевський жодного разу не зрадив своїй місії інтелігента, просвітителя та захисника права.

Він переконував виключно аргументами права. Захищав - без меча.  Знання і слово були його зброєю.