Походила по Святій землі… у карцері для депортантів

Ізраїль виштовхав її брутально, без будь-яких пояснень. Оксана побачила лише стіни аеропорту, карцер для депортантів. А мріяла про Єрусалим та Віфлеєм, Іудею та Галилею, пустелю та Йордан, Єлеон та Фавор… «Чому ізраїльська прикордонна служба ставиться до українців, як до шолудливих собак?» - риторично запитує 42-річна жителька Підволочиська.

Учителька за фахом, останні роки не працює, але має заробіток з приватних уроків. Розлучена, діти дорослі. Симпатична, підтягнута, по-сучасному вдягнута. (На її прохання не вказую прізвища, справжнього імені – авт.) Прагнення поїхати до Ізраїлю пояснює просто: кожен християнин бажає потрапити у святі місця. Скажімо, як усі хасиди ставлять за мету бодай раз у житті відвідати могилу Цадика Нахмана в українській Умані. І відвідують – щорічні масові поломництва зазвичай супроводжуються ще й подіями кримінального гатунку (то між собою щось не поділять поломники, то виникають сутички з місцевим населеннням). Але попри ось такий скандальний шлейф, українські прикордонники не ставлять перепон для в’їзду хасидам. То чому наші люди при в’їзді до Ізраїлю мусять терпіти приниження, а останнім часом дуже часто – і вигнання?

В Оксани ще дуже живі спогади про страшну подорож до Ізраїлю. Переступивши поріг редакції з вигляду впевненою, вона втрачає самовладання як тільки починає говорити про події в аеропорту Ізраїля. Жінка вирушила у дорогу за туристичною путівкою, яку придбала за тринадцять тисяч гривень. У таку суму вилилося чотириденне перебування у готелі на курорті Нетанія, переліт в обидва боки, страхування – власне, увесь комплекс туристичних послуг. Екскурсій вона не оплачувала, плануючи зорієнтуватися на місці, куди саме варто поїхати.

Ніщо не віщувало лихого. У середині травня Оксана із товаришкою прилетіли з Києва в один з аеропортів Ізраїля. Жінка мала із собою 500 євро, вважаючи, що такої суми цілком достатньо для екскурсій на чотири дні (було передбачено дворазове харчування у готелі).

І ось що сталося. Прикордонники не дали «добро» двом підволочиським жінкам. Їм без жодних пояснень наказали очікувати біля якогось кабінету. Коли ж це очікуванання затягнулося на декілька годин, жінки почали проситися, бо ж їх мав зустріти представник готелю. Але на вмовляння спочатку не зважали, а потім відповіли у грубій формі, мовляв, заткніться, бо буде гірше.

«Господиня кабінету, до якої врешті потрапили на аудієнцію, не церемонилася, - розповідає Оксана. «Ви приїхали на роботу», ствердила вона. Я ж почала запевняти, що давно мріяла побувати в Ізраїлі… «У вашій країні війна, а ви приїхали відпочивати?», - навіть не слухала пояснень чиновниця. А коли на її запитання я відповіла, що маю з собою 500 євро, та відверто розсміялася. Така сума для ізраїльтян не гроші… Але я потім з’ясувала, що не це стало причиною моїх поневірянь – дехто із жінок говорив, що має тисячу євро, і теж не уникнув депортації.»

Оксану та її товаришку змусили далі очікувати в аеропорту. Їм нічого не пояснили. Потім підійшли люди у формі і наказали йти з ними. Посадили в бус. І знову ж таки, без жодних пояснень, кудись везли. Коли одна жінка почала лементувати, конвоїр погрозливим жестом мало не вдарив її.

- Ми були нажахані. Не повірите, але кожен з нас уже подумки малював невтішну долю проданого в рабство. Усі плакали. Я оглядала інших бранців – молоді. Але навіщо їм здалася нездорова з вигляду стара жінка (з нами їхала пенсіонерка з Вінниці)?...

Привезли нас у якийсь карцер з гратами на вікнах. Наказали залишити речі у коридорі. Навіть сумочки з документами, грошима, телефонами не дозволили взяти з собою. Коли ж я витягнула образок і притулила до серця, один з конвоїрів насильно вирвав його і викинув. Оце вам Свята земля…

Конвоїр завів нас у камеру і, виходячи, перекрутив ключ у замку. Ми були впевнені, що замкнуті. Коли ж виплакали очі, зовсім ослабли від відчаю, почали між собою перемовлтися, оглядатися навколо. Я підійшла до дверей і виявила, що вони незамкнуті. Хоч жінки відмовляли, все ж наважилася вийти за двері. Вздовж коридору побачила інші камери, де сиділи українські чоловіки. Вони розповіли, що за гратами уже четверту добу, чекають на депортацію. Власне, вони і пояснили, що це карцер для депортантів. Стало трохи легше на душі – значить, нас не продадуть у рабство.

Згодом бус привіз чергову партію українських жінок. Але їхній психологічний стан був набагато кращий, ніж наш. Їх супроводжувала жінка на ім’я Барбара, яка усе пояснювала. Тож ніхто з них не сприймав себе бранцем. А ми, зазнавши брутального поводження, запроторені за грати без жодних пояснень, прощалися не лише з волею, а й життям…

Далі Оксана розповідає, що в карцері їх протримали десь чотири-п’ять годин. «Пощастило, - гірко усміхається. – Знайшлися місця на літак до Києва, і нас спровадили тієї ж доби. Вели до літака, як злочинців, - окремо від інших пасажирів. У Борисполі теж виводили окремо. Люди зглядалися - ми натерпілися сорому, приниження».

Оксана зареклася: на Святу землю більше ані ногою. Втім, навіть якби її образа і минулася, до Ізраїлю – зась, бо у паспорті проставлено великий штамп: в’їзд заборонено.

Оговтавшись від перенесеного, Оксана задумалася і над матеріальними втратами, бо тринадцять тисяч гривень – значна для неї сума. Але не мала сили на пошуки правди.

Цим зайнялася Оксанина мати - вона поїхала до Тернополя у туристичну агенцію «Сонатіка», яка й організовувала подорож до Ізраїля. Звідти зробили запит до туроператора – київського дочірнього підприємства «А.Е.Т. Джоін ап!» такого змісту. Туристи по заявці від 22.04.2015 року були затримані у аеропорту Ізраїля без жодних пояснень. Їм навіть не дозволяли їсти власної їжі, відходити у туалет. Паспорти у них забрали і не віддавали, віддали аж в Україні. Туристам поставили депортацію в паспорт без жодних пояснень.

Вони повернулися із синцями, справа доходила навіть до відкритих залякувань та морального приниження, знущань, шантажу. Документи (ваучери, страхівка, квитки) їм так і не повернули. Насамкінець «Сонатіка» у запиті наголошує: «Туристи вимагають повернення можливих коштів!!! А також вимагають можливість скористатися страхівкою у зв’язку з нанесеною моральною шкодою представниками ізраїльського аеропорту!!!».

З Києва надійшла відповідь, яка зводиться до одного: жодного відшкодування невдахам-туристам не належиться. Обгрунтування таке: безвізовий режим між Україною та Ізраїлем (а він, як відомо, діє з 2011 року) не гарантує в’їзду в країну. Впускати туриста чи відмовити у в’їзді вирішує прикордонна служба. Навіть за наявності усіх необхідних документів (паспорт, ваучер, авіаквитки та інш.) представник прикордонної служби має право відмовити у в’їзді без роз’яснення причини. Це правило передбачене в Угоді про безвізовий режим між Україною та Ізраїлем, воно діє і у зворотньому порядку – наша прикордонна служба теж може без пояснень не впустити туриста з Ізраїлю.

Туроператор також наголосив, що не відповідає за проходження прикордонного контролю, зона його відповідальності – усе, що відбувається з туристом з моменту перетину кордону на в’їзді в Ізраїль і до моменту проходження прикордонного контрою на виїзді. А оскільки готель виставив штраф за чотири доби, то жодного відшкодування не буде. А ще туроператор констатував, що зараз дуже серйозно ставляться до пасажирів з України.

Власне, «озброївшись»такою відповідю, у «Сонатиці» повністю відмовили на претензії Оксаниної матері. Після того, як Оксана побувала у редакції, я зустрілася із директором цієї туристичної агенції Іриною Казанцевою, щоправда, від її імені переважно говорив її чоловік. Так от, в агенції вважають, що умови договору вони виконали, а тому не несуть відповідальності. А те, що їхня клієнтка походила по Святій землі лише у карцері для депортантів, це, мовляв, не їхня провина. Страховий поліс – це суто медичне страхування. (Сама ж Оксана і не відала, від чого її застрахували, тим паче, що страховий поліс її так і не повернули.) Власне, передавати дослівно розмову з п. Казанцевим нема сенсу – його позиція співпадає з наведеною вище позицією туроператора, і повернути Оксані заплачені гроші, бодай частково, тут не збираються. Очевидно, що цей спір - у площині цивільного судочинства, хоча Оксана говорила і про намір звернутися й до правоохоронних та контролюючих органів.

Незважаючи на потужну конкуренцію (туроператорів, турагенств – хоч греблю гати), у вітчизняній туристичній індустрії не дуже переймаються про захист прав туриста. Договори про надання туристичних послуг написані, як під кальку, і зводяться до того, щоб зняти із себе відповідальність і якомога більше обов’язків перекласти на самого туриста (на кшталт замовив послугу, але відмовився – плати!). Не враховується ризик того, що турист, який вирушає у країну з безвізовим режимом, може так і не потрапити туди, хоч і нічим не провинився. Страхування на такий випадок могло б бодай частково компенсувати людині втрати. Зважаючи на наші реалії, ставлення до українців на кордонах (ситуація з Оксаною, на жаль, не є винятком), туристичний бізнес мав би розділити з клієнтами ризики, неприємні наслідки, втрати. Але бізнес по-українськи наразі не переймається моральними переживаннями…