Коли до війська не пускає…мама

ЇХ СУДИТЬ ФЕМІДА - А ЛЮДИ ? - КОЛИ ДО ВІЙСЬКА НЕ ПУСКАЄ ...МАМА

«Ах мамо, мамо, як це незбагненно, що я повинен з тобою розлучитись,

- хто ж крім тебе має на мене право?»

Еріх Марія Ремарк

«На Західному фронті без змін»

ПОКИ ЩО НІКОМУ ТЮРМИ НЕ ДАЛИ

Усе частіше у судах області виносять вироки для тих, хто ухилився від мобілізації. Чим насправді завершуються кримінальні переслідування? І, власне, чому загроза постати перед судом не є наразі достатньо стримуючим фактором для чоловіків, які не відчувають обов’язку захищати Батьківщину?

Аби знайти відповідь, достатньо нескладного аналізу судової практики у межах області за статтею 336 Кримінального Кодексу України – «Ухилення від призову за мобілізацією». Звинувачення саме за цією статтею висувають тим, хто без законних підстав відмовляється йти до війська. Так от, законом й справді передбачено жорстку відповідальність – від двох до п’яти років позбавлення волі. Але жодного чоловіка, який відмовився від мобілізації, до реального покарання не засудили, як то кажуть, «тюрми не дали». «Обрати покарання у вигляді позбавлення волі з випробуванням, яке є необхідним та достатнім для його виправлення та перевиховання», - так суди формулюють свою позицію і призначають по два-три і навіть чотири роки позбавлення волі з відстроченням виконання вироку із встановленням іспитового терміну на рік чи на два.

СУДИМІ ДО ВІЙСЬКА НЕ ПІДУТЬ, АЛЕ Й НА ЗАРОБІТКИ НЕ ПОЇДУТЬ

Ясна річ, що судимість дуже псує біографію і стає перепоною у багатьох справах, і не лише кар’єрних. Якщо хтось сподівається, що вислухавши вирок суду, тут же подасться на заробітки у Москву чи Польщу, він дуже помиляється. Бо ж суди водночас накладають обов’язок не виїжджати за межі України на постійне місце проживання без дозволу кримінально-виконавчої інспекції, повідомляти про зміну місця проживання, роботи, навчання. Періодично з’являтись для реєстрації до кримінально-виконавчої інспекції.

Але судимість рятує і від… мобілізації – судимого до війська не покличуть. Дехто обирає такий шлях і вважає, що він хитріший, розумніший… Хоча навряд чи можна у такій «практичності» розпізнати хоч якусь чесноту… Коли односельці воюють на сході, а їхні матері чорніють від переживань, усунутися від людського обов’язку захищати свою землю може викликати хіба осуд.

У телефонних розмовах із сільськими головами з Чортківщини та Теребовлянщини, у чиїх селах проживають нещодавно засуджені за ухилення від мобілізації,я намагалася довідатися, з яких причин чоловіки знехтували повістками. «Мама не пустила. Тепер робить із себе і сина великих жертв. Мовляв, мусить син у селі сидіти, без роботи, без копійки. А вона не думає, що другі жертвують здоров’ям, життям», - емоційно відповів війт із Чортківщини (щоправда, просив не називати його, «бо у селі й так у всіх нерви здають»).

Чоловік із Гусятинського району, який теж нещодавно вислухав вирок за статтею 336 ККУ, отримав повістку з військкомату у квітні. Його призвали як військовозобов’язаного – в армії служив у 2004-2005 роках. Пройшов медогляд, відбув у військову частину у Самборі. Згодом повернувся додому. Коли ж у серпні йому намагалися вручити повістку, він навідріз відмовився. Уже на суді пояснив: він єдиний годувальник у сім’ї, дружина доглядає малолітнього сина. До того ж нема грошей на шолом та бронежилет. Втім, усе перелічене не є законними підставами для звільнення від мобілізації. Відтак селянин «заробив» аж чотири роки умовного покарання.

Загалом в Україні уже прозвучало 160 вироків в аналогічних справах. І, їх вироків, буде набагато більше, бо фактично суди розглянули обвинувальні акти, складені стосовно тих, хто ухилявся від попередніх етапів мобілізації.

У Міністерстві оборони заявили: відкрито 1336 кримінальних проваджень стосовно 7472 осіб, пов’язаних з ухиленням від проходження військової служби. Відомо також, що у 2015-у уже 75 тисяч українців отримали повістки до армії.

ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ПОСИЛЯТЬ

І ще одне: відповідальність за ухилення від мобілізації обіцяють посилити, і навряд чи надалі суди проявлятимуть поблажливість і призначатимуть умовні покарання. Також без «візи» військкомату чоловіки не зможуть поїхати за кордон, щоправда, це станеться тоді, коли Верховна Рада прийме відповідний закон, бо обмеження права на вільне пересування мусить бути оформлене саме законом, а не постановами чи іншими підзаконними актами. Словом, держава «закручує гайки», бо війна набирає дедалі загрозливіших обертів, і за великим рахунком йдеться про те, чи втримаємо ми державність.

Після того, як за останні дні в АТО та на Херсонщині загинуло стільки чоловіків з нашої області, навіть згадувати не хочеться скандальний текст Бірюкова (є такий радник у Петра Порошенка), у якому він звинуватив західні області, у тому числі Тернопільщину, у саботажі мобілізації. Згадувалося козівське село Конюхи, звідки, мовляв, повтікали чи не усі чоловіки, рятуючись від мобілізації. Втім, з’ясувалося, що радник явно перебільшив, скажімо, із села поїхало на заробітки не два автобуси, а два буси, у яких поміщається по восьмеро осіб. Але… Якби не хотілося визнавати, тенденція втечі від війни проявляється дедалі дужче. Варто лишень о пів одинадцятій ранку зайти на залізничний вокзал у Тернополі, де у цю пору на першому пероні очікують московського поїзда натовпи молодих чоловіків, і усі вони їдуть на заробітки в Росію. Загалом тут можна побачити і відчути дуже промовисті метаморфози – у ці ж хвилини, як правило, на третій перон прибуває поїзд «Маріуполь-Львів», звідки посеред інших пасажирів виходять люди в камуфляжній формі – наші вояки. Вони повертаються зі сходу втомленими, небритими, але це захисники, визволителі, і перед ними хочеться схилити голову. Просто неможливо співставляти їх і тих, які сідають у московський потяг. Це як дві касти українців.

У минулі вихідні в одному селі Збаразького району матері зібралися мітингувати проти мобілізації. Їхні аргументи нічим не оригінальні: дітей посилають у «м’ясорубку», а не для того вони ростили синів. А хіба ті матері, які хрестять синів у важку дорогу, не відчувають всепоглинаючого материнського болю?.. Війна усіх поставила у рівні умови.

Інша річ, що держава так і не зуміла повернути довіру своїх громадян – саме цією недовірою експерти пояснюють оту масову втечу від війни, яка спостерігається у країні. Скажімо, незрозумілим є для людей, чому один чоловік отримує повістку, а про іншого ніби забули. Відтак у селах, де по декілька юнаків чи чоловіків пішли на захист Вітчизни, родичам захисників непросто сприймати, що решта чоловічого населення живе буденно, не відчуваючи й приблизно того, що випадає тим, хто в АТО.

Довіру враз не повернути, також в умовах війни не сформувати екстрено професійну армію, яка протистояла б агресору. Тож без чоловіків, які у звичному житті займаються мирними професіями, країні зараз не вистояти. Треба визнати, що нині уряд робить багато для того, щоб хоч якось матеріально компенсувати те, що наші вояки ризикують життям і здоров’ям, зокрема було заявлено, що за день безпосередньої участі у бойових діях кожен учасник отримуватиме по тисячі гривень. Також воякам платитимуть окремо за знищену бойову техніку ворога.